Гончарук йде у відставку! Список кандидатів обговорюється! Прем’єром стане Тігіпко. Ні, не стане! Стане Хорошковський! Хорошковський знятий з шорт-листа! Можливо, крісло прем’єр-міністра займе Дубина!

Приблизно так можна описати досить токсичну інформаційну картину останнього тижня. Інсайди з уряду! Інсайди з Офісу президента! Чутки та зливи телеграм-каналів. Соціологія демонструє рекордне падіння авторитету президента, Верховної Ради й 70% недовіри уряду.

Журналісти завжди схильні обговорювати чутки та зливи. Тим часом, весь інформаційний шум останніх днів – не привід перестати аналізувати те, що відбувається об’єктивно. І найневдячніший спосіб аналізу – концентруватися на прізвищах, а не процесах і логіці того, що відбувається.

Розпочата кадрова турбулентність може свідчити принаймні про одне – Україна Зеленського вступає в фазу гострої політичної кризи. І криза ця має комплексний характер.

Основа цієї кризи геть не в запаморочливому падінні довіри до президента. Рейтинг – це всього лише наслідок. Причина полягає в іншому. І вона очевидна. Після дострокових виборів до Верховної Ради Зеленський вперше в історії України консолідував абсолютну владу над усіма гілками влади.

На відміну від Януковича, який заради консолідації влади був змушений піти на конституційний переворот шляхом свого впливу на Конституційний суд, Зеленський унікальний тим, що обсяг його влади був сформований законними способами. Її основою став безпрецедентний рівень довіри українців до телеперсонажа Зеленського, підкріплений мантрою про нові обличчя в Раді. До вересня минулого року Зеленський вийшов абсолютним переможцем електоральних перегонів.

Однак, перемога ця виявилася пірровою. Тому що вже до середини осені стало очевидно – мало владу отримати. Нею треба вміти скористатися.

Початковим фундаментом влади Зеленського стала консолідація навколо його персони низки ключових олігархів. Формування партії “Слуга народу” також відбувалося за участі олігархічного клубу. І як вже неодноразово відбувалося в українській історії, єдність олігархату закінчилося відразу ж після виборів.  Полем битви справжніх господарів України за вплив і потоки стали всі гілки влади – передусім  Кабмін і фракція “СН”. Кланові ігри навколо дискредитації уряду, для чого навіть був винайдений дурнуватий термін “соросята”. Протистояння Ахметова і Пінчука безмірним апетитам Коломойського ознаменувалося  переходом  ряду топ-менеджерів “ДТЕК” і “Інтерпайпу” на держслужбу.

Як і спроба самого Зеленського вийти з системи залежностей від головного бенефіціара його перемоги. Безмірна кількість скандалів всередині уряду і в середині парламенту — всі ці події були не нові для української історії. Новим було лише те, що всі дії інтегральної влади, весь хаос, який народжувався з конфліктів груп впливу лягав саваном на рейтинг самого президента. Як єдиного відповідального за ситуацію в державі. І як на чарівника, що безвідповідально грає роль Ісуса Христа, який обіцяв нагодувати натовп п’ятьма хлібина і двома рибинами. Всі ці фактори, поряд з гібридною позицією Зеленського щодо російської агресії привели до того, що багато хто з нас прогнозували ще восени.

Відставка уряду заради підтримки власного рейтингу і заради встановлення нового олігархічного балансу — винахід не новий. Скажемо більше, бувши вельми радянською людиною Зеленський у своїх діях намагається копіювати не лише  Януковича, і вже точно не Порошенка і Ющенка — президентів, які були змушені озиратися на незалежні коаліційні парламенти. Найбільше очікувана катавасія з урядом нагадує часи Леоніда Кучми.

За час своєї десятирічної каденції президент Кучма змінив 9 прем’єр-міністрів. Причому тільки дві ротації були викликані гострими конфліктами за владу і вплив. Відсторонення Павла Лазаренка, котрий вважав себе фігурою більшою, ніж фігура президента — заради консолідації власної влади. І відставка Віктора Ющенка — який за час своєї каденції зміг стати найпопулярнішим політиком України й на рівних конкурувати за своєю політичною вагою з самим Кучмою.

Багато в чому відставка Ющенка стала емоційною відповіддю Кучми, який завжди нарікав на те, що Ющенко був усім зобов’язаний другому президентові як син, а він зрадив батька. Всі інші зміни прем’єрів були всього лише наслідком гри в кішки-мишки з рейтингами. Але передусім  — наслідком мінливої конфігурації олігархічно-кланових балансів. Особливо це було помітно при призначенні прем’єром Віктора Януковича — протеже донецького клану Ахметова, який забезпечив Кучмі організаційно-фінансову підтримку проти Ющенка під час виборів 2002 року.

Тактика Зеленського нагадує поведінку Кучми під час його другого терміну. Це видно навіть по прізвищах обговорюваних кандидатів — людей породжених епохою Леоніда Даниловича. Основною прикметою яких є не стільки професіоналізм і відкрита проросійська позиція, скільки безпринципність, нерозбірливість у зв’язках і зведений в абсолют опортунізм.

Зеленський може приміряти на себе кучмівський макінтош і вважати себе арбітром олігархічних кланів. Ротація Кабміну може бути для нього як способом підвищити власний рейтинг, повісивши всі провали власної політики на Гончарука, так і способом умиротворення кланів, війна яких винесена в публічну сферу неминуче призводить до падіння рейтингу.

При цьому, Володимир Олександрович може не розуміти ключового — для того, щоб вміти грати на балансах і суперечностях  груп і кланів, підпорядковуючи їх діяльність власним політичним інтересам, щоб діяти як Кучма, треба бути Кучмою. Професійним червоним директором. Людиною, яка створила саму систему олігархату, точно розуміє інтереси груп і їх слабкі місця. Людиною, яка спирається на корпус професійних і лояльних бюрократів і силовиків. Зрештою, треба просто бути професіоналом в політиці, чим президент України точно не може похвалитися.

Перед Зеленським стоїть ще одна дилема. Дилема, яку він не може інстинктивно не розуміти. Будь-яка апаратна війна некомпетентного непрофесіонала з компетентним професіоналом закінчитися перемогою останнього. Посада прем’єр-міністра, з її доступом до реальних грошей, від яких залежить лояльність мажоритарників і регіональних еліт, ключових для олігархів потоків, кадрового апарату і призначень конституційно набагато сильніша, ніж посада президента. І при будь-якому сильному і досвіченому прем’єрі — чи то Тігіпку, чи Дубині, президент може перетворитися на простого статиста, який записує нічого не варті відеозвернення до нації про очі Путіна і мир. Будь-який умовний Тігіпко, який змінив на своєму віку десятки партій, альянсів і бізнесів – це небезпека. Значно більша, ніж запопадливий і зобов’язаний президенту любитель самокатів Гончарук.

Зміна Кабміну або окремих міністрів може статися. Але вона не лише  не послабить, але навпаки посилить глибину політичної кризи. Бо які б ротації не відбулися, ніхто не зможе врятувати Зеленського від основної проблеми його президентства. Ніхто не зможе врятувати Зеленського від самого себе.