Якби суду щодо обрання запобіжного заходу для народного депутата від “Європейської солідарності” Софії Федини не було, його варто було б придумати. Бо цей суд, як і інші процеси проти політичних опонентів прекрасно проілюстрували все слабкості і недоліки Володимира Зеленського як і президента.

Суд над Фединою цілком здатний стати вироком не самій депутатці, а владі Володимира Зеленського. Принаймні, якщо все й далі піде в тому ж темпі. Вчора на суд громадськості було винесено “ідеальний” політично мотивований випадок переслідувань. Якщо оцінювати не процесуальну сторону справи, а чисто публічну — треба визнати, що Зеленський вже програв.

Невпевнені виступи прокурорів, які говорять про те, що “об’єктивна реальність” не повинна враховуватися в тому випадку, якщо заявник бачить у заявах підозрюваного загрозу. І що Федина становить небезпеку президенту тим, що може намовити на замах “невстановлених осіб” з учасників бойових дій.
Саме прізвисько “потерпілий”, яке закріпиться за Володимиром Зеленським після новини про те, що заяви на Марусю Звіробій і Софію Федину були подані президентом власноруч.

Сонна суддя Крістіна Константинова — як виявилося, цивільна дружина одіозного судді Кицюка, який в часи Януковича приймав рішення про переслідування учасників Революції гідності. Вся ця система вчора протистояла жінці-політику і волонтеру. Яка говорив про любов до України. Про те, що президент помиляється у своїх оцінках війни. І про те, що політика президента по атаці на ветеранів, добровольців і волонтерів підриває сам фундамент обороноздатності українського суспільства.

Картина була намальована маслом. Система Зеленського, з усією його правоохоронною дубиною і судами, намагається запроторити до в’язниці активістку Майдану, волонтерку та опозиціонерку. В одній особі.

Чим більше я аналізую цю  і подібні, справи, тим більше я доходжу  висновку про те, що Зеленський м’яко кажучи не передбачав подібного ефекту. Як не передбачав і того, що в суді про нібито погрози на його адресу від блогера Сергія Пояркова прокурор на всю Україну   зачитуватиме підозру,  в якій будуть міститися фрази про те, що життя президента опинилася в небезпеці через “погрози порвати п’яту точку“.

Вся історія подібних, призабутих з часів Януковича, процесів — це історія про переслідування опозиції та інодумців. Тому що саме такими ці процеси постають в політичній та громадській сферах. Іншого раціонального трактування тут бути не може. Але хто сказав, що раціональність — це коник президента Зеленського.

Якщо говорити про раціональність політичних справ — то у них завжди є мета. Будь-який найжорсткіший диктатор використовує політичні переслідування для зміцнення власного режиму. А в основи кожного режиму влади, особливо авторитарного, завжди знаходиться якась ідеологія — сукупність несуперечливих аргументів про те, чому саме ця група еліти на чолі з незмінним лідером повинна перебувати при владі безкінечно довгий час. Не зрозумійте мене неправильно. Будь-який авторитаризм завжди спирається на багнети й терор, але в основі його лежить високий ступінь легітимності цілей і завдань, якими б шизофренічними вони б не були.

Образ внутрішнього ворога, який і зазнає політичних репресій, це завжди — образ антагоніста, що протистоїть загальним завданням, образ людини, або групи людей, які заважають нам будувати світле майбутнє. Кулак і дисидент — заважає будувати комунізм. Ліберал — заважає Росії вставати з колін, мріючи замінити наші автохтонні скріпи західними гей-цінностями. Антиклерикал — хоче продати наш Іран Америці, для того, щоб ми не змогли врятуватися в царстві Аллаха. Будь-який політичний процес сприймається народом легітимно лише в разі, якщо фігурант процесу — всього лише уособлення деяких значно більших сил.

Навіть режим Януковича, який переслідував опозицію, мав високу підтримку своїх дій в середовищі прихильників — оскільки Юлія Тимошенко і Юрій Луценко були уособленням збірного образу першого Майдану і помаранчевої влади. Людьми, які в суспільній свідомості несли загрозу міцній дружбі  з Росією та інтеграції України в спільний простір. Зазначу тут, що складніші взаємозв’язки відносин Юлії Володимирівни з Путіним суспільною свідомістю ігнорувалися. Через те, що широке полотно завжди передбачає широкі мазки.

Які завдання вирішує Володимир Зеленський, розкручуючи маховик політичних репресій? В тому-то й справа, що не вирішує жодних. Просто тому, що сам президент навіть для себе не може сформулювати якесь надзавдання власного президентства. Адже якщо надзавдання його каденції це “щоб президент жив як простий вчитель, а простий вчитель — як президент”, то ніяка Софія Федина або навіть Петро Порошенко цим завданням не антагоністи.

І якщо їх починають переслідувати, поряд з іншими опозиціонерами, волонтерами, ветеранами, громадська думка трактує завдання Зеленського від зворотного — самостійно заповнюючи порожнечу. Раз патріотів і проукраїнську опозицію переслідують, а сама Банкова йде на домовленості з Медведчуком, значить завдання Зеленського — пацифікація суспільства і капітуляція перед Росією. Якщо в країні спокійнісінько  провадить діяльність Андрій Портнов — значить влада солідарна з антимайданом. Якщо президент мовчить з приводу збільшеної частоти загибелі захисників України й заглядає в очі кремлівського диктатора — значить Зеленський солідарний з Путіним.

Всі ці прописні істини зрозумілі хоча б трішки досвідченій у  політиці людині. Але не Володимиру Зеленському. Лідер держави продовжує поводитися як приватна особа, як “Зеленський В.О.”

Як приватна особа Зеленський біжить до задніх рядів парламенту для того, щоб висловити своє “фе” Олексію Гончаренку за його цілком конвенційний політичний спіч. Тим самим принижуючи інститут президентства. Як проста людина, подає заяви на кожного, ким незадоволений. І як проста людина з народу, не може зрозуміти, що влада — це не мета, а інструмент. Інструмент публічної особи, яка відрікається від себе в ім’я володіння цією зброєю, обмінюючи свою приватність і йдучи на ризики заради мети — побудови храму держави за власним проєктом, заснованому на власних переконаннях.

За владу треба боротися. Владу треба утримувати. Влада — це ризики. У тому числі й ризики для життя. І кожен зрілий політик, прагнучи влади, повністю усвідомлює можливі наслідки.  Влада — це іграшка дорослих людей.

Володимир Зеленський же поки що нагадує підлітка, який поцупив з комори батьківську рушницю. І всюди розмахує нею для того, щоб довести власну крутість. Чи погрожує оточенню, грубіянить в розрахунку на те, що його рушниці всі боятимуться. Забуваючи про те, що самостріл — це найпоширеніша форма вогнепального поранення. Володимиру Зеленському варто було б подорослішати й заховати рушницю від оточення. Від гріха якомога далі. Або хоча б спиляти на ній мушку. Жартують, що спиляна мушка цілюще впливає на збереження п’ятої точки.