Після вироку одеському проукраїнському активісту Сергію Стерненку всі ми стали свідками безпрецедентних протестів по всій Україні. Вельми агресивна акція біля Офісу президента стала лише прологом до протесту, призначеного на суботу. Відразу ж після вироку, а Сергію Стерненку, нагадаю, вліпили 7 років ув’язнення за нібито викрадення діяча з проросійської партії “Родіна” з метою заволодіння 300 гривнями з його гаманця, провідні коментатори зазначили, що протест на захист Сергія — це протест проти несправедливості.

Суддівське свавілля стало центральною темою обговорення в експертних студіях і серед лідерів думок. Деякі особливо прозорливі спостерігачі відразу ж поставили собі запитання. Вибачте, якщо весь фокус у праві на справедливе правосуддя, то чому ми не бачимо порівнянних за своєю силою протестів на захист Андрія “Ріффмастера”  Антоненка? У чому відмінність цих двох випадків? Чому настільки несумісною є реакція на ці здавалося б схожі випадки суддівського свавілля?

Тому що, на мій погляд, процес над Стерненком не має нічого спільного з питанням суду як такого. Справа не в суді. І річ навіть не в справедливості.

Річ в Україні. Немає сенсу довго розбирати тут перипетії самої справи або детально розбирати біографію самого Сергія. Хай там як, в масовій свідомості людей, цей активіст, який активно боровся з антимайданом і одеським “русскім міром”, переживши при цьому кілька замахів на своє життя, є насамперед символом. Символом української Одеси. І символом юної, активної та зарядженої енергією гілки “ровесників революції”.

Прийшовши в активний проукраїнський рух у ніжному 18-річному віці Сергій — справжній символ свого покоління. Людина, з якою цілком можуть асоціювати себе сотні тисяч юних українців, чиє дитинство припало на важкі місяці “Революції гідності”, а особистісне становлення пройшло в боротьбі за право існувати Україні.

Для цілком ще молодих людей мого покоління Майдан, війна, “Кіборги”, які окопалися в прострілюваній вежі  ДАП,  без сумніву стали поворотним моментом в переоцінці цінностей і своїх поглядів на державу. Для вчорашніх дітей, які несамовито кидалися на ряди Нацгвардії за адресою Банкова, 11, всі ці символи стали неодмінною  частиною їх особистості. Фундаментальною основою їх характеру. Національним епосом, на якому збудована основа самого їхнього буття. Їхні батьки й старші брати пройшли фронт. Багато так і не повернулися. 20 лютого, сидячи за шкільною партою, вони починали свої уроки з хвилини мовчання за загиблими героями “Небесної сотні”.

Суверенна, смілива, героїчна, зла Україна — це частина їх самих. І їх вихід на вулицю — це сирена такої сили, яку просто не може ігнорувати владу. Якщо ця влада не складається з клінічних ідіотів. Хто ж протистоїть цьому крику нового українського покоління? У символічному сенсі, як і в будь-якому героїчному епосі, силам добра завжди повинні протистояти якісь концентровані сили зла. Зла безумовного настільки, що це не залишає всім учасникам історії вибору в тому, по чию сторону барикад їм стати. Сили зла у разі  зі Стерненком однозначні.

Вирок Сергію — це тріумф проросійської наволочі. Настільки хрестоматійний, наскільки це в принципі можливо. Починаючи від донецького судді, що пестить статуї Леніна і Сталіна у власному суді й закінчуючи Татаровим і Портновим, для опису яких будь-яких епітетів в принципі недостатньо. І за всім цим виблискує безсмертне око Саурона — кровожерливе око Кремлівського Мордору. Яку ж позицію в цій ситуації протистояння архетипічного добра з архетипічним  злом займає президент Володимир Зеленський і держава, яку він представляє?

Володимир Олександрович, якому б не завадило на дозвіллі ознайомитися з роботами Юнга, блукає у вузькій смузі нічиєї землі. Намагаючись здобути урожай своїх дрібних політичних бенефітів. Переводить стрілки на Порошенка — завжди зручніше пояснити дике буяння стихії,  умовлене умислом якогось Бога. Намагається балансувати між групами впливу. І взагалі, компульсивно займається мізерною політикою, навіть не уявляючи яка міна цокає під його п’ятою точкою. Я що? Я тут ні до чого, нікого не чіпаю, дороги ремонтую.

А енергія в суспільстві накопичується як критична маса урану в ядерній боєголовці. Кожен, хто виходив на протест, розуміє, що він в якомусь сенсі — і є Стерненко. Я стріляв в “активістів партії “Родіна”  в районі Пісок? Я винен! Я — Стерненко! Биткою заганяв зуби тітушки в район носогорла на Кріпосному? Я винен! Я — Стерненко! Йшов на фронт добровольцем? Я винен! Я — Стерненко! Підіймав  свій голос на господарів життя, повіривши що після Майдану все може бути по-іншому? Я винен. Я — Стерненко! Підіймав  голову? Протестував? Чи не був байдужим? Я винен! Я винен! Я винен! Мені про це сказала Держава, яка стала на бік антимайданну!

Суд над Стерненком — це не про справедливість і правосуддя! Над темами справедливості й правосуддя суспільство рефлектує в суді над Ріфом! Суд над Стерненком — це точка біфуркації в новому протистоянні українського Майдану з проросійським антимайданом! І сам Сергій, фізична особа стосовно якої я особисто, наприклад, відчуваю суперечливі почуття, давно не дорівнює самому собі. Ні, в українському океані несвідомого він є тим самим юнгівським тисячоликим героєм — людиною, якій доля відміряла стати символом і передвісником глибинних, потойбічних і небезпечних суспільних процесів.

Прекрасно розумію, що за останні півтора року порівняння Зеленського з Януковичем стало в певному сенсі ознакою поганого тону і небагатого розуму. Але спостерігаючи поведінку нашого президента у випадку з вироком у мене створюється враження, що з Януковичем його ріднить спільна тотемна тварина — страус! Вирок Стерненку для Зеленського — що Йолка для Януковича. Подія, після якої вдавати що нічого не відбувається — просто небезпечно для фізичного виживання.

Зеленський ще може врятувати ситуацію кількома простими рухами. Зі сміливістю людини, яка відвідала    чат  далекобійників, Володимир Олександрович ще може записати відео, в якому публічно звернутися до пенітенціарної служби з проханням про переведення Сергія  до  київського  СІЗО і про перенесення до Києва апеляційного процесу. Це хоч якось, але розрядить ситуацію. Крім того, Володимирові Олександровичу не завадить почистити власні ряди від Татарова, Єрмака та інших друзів Портнова. Хоча б з тієї точки зору, що вони  в разі шухеру полетять   чартером  до Відня. А ось екстрена евакуація власного тіла з висоти четвертого поверху  Офісу може виявитися процесом складним.

Надто  в разі, якщо Офіс буде оточений вдячними громадянами. І не варто думати, що пронесе. Не сьогодні, так завтра, система, заточена під ідіотські рішення,  згенерує чергового чорного лебедя, на крилах якого влада буде в лічені дні віднесена геть. Може не в суботу. Але з таким курсом — неодмінно буде. Втім, можна ж завжди прискорити події й побити дітей, які вийдуть на черговий протест за Україну. Кажуть, кийки сильно зміцнюють авторитет влади. А в оточенні Володимира Олександровича повно ідіотів і російських провокаторів, які впевнені й будуть переконувати президента — у 2013 треба було просто дотиснути.

Так ось, пане президенте, не слухайте штатних жополизів! Краще відразу зателефонуйте до  Ростова. Поцікавтеся як воно в житті буває!