Ті, хто пильно спостерігає за розвитком народного повстання в Білорусі, не може не помітити м’якості тону, яку щодо подій у сусідній країні взяли російські ЗМІ.

За тиждень, що минув з початку масових протестів, російські ЗМІ пройшли стрімку еволюцію — якщо на самому початку мова йшла про якихось “білоруських бандерівців”, то зараз російські ЗМІ з небаченим для них лібералізмом коментують “знущання силовиків з затриманих”. Справжньою квінтесенцією цього явища стала заява голови “Російсько-білоруської ділової ради”, російського олігарха Дмитра Мазепіна, який закликав Лукашенка до припинення насильства, а протестантів— до формування “Комітету національного порятунку”, який міг би виступити єдиним переговорним центром з владою. Одіозний російський політик Володимир Жириновський, який у 2014 році розповідав людям про те, що український Майдан, вибачте за цитату, “пахне лайном”, встиг підтримати протест, заявивши що проти Лукашенка повстала вся країна.

Подібні коментарі з боку Росії не залишилися непоміченими в нашій країні. І породили широку суспільну дискусію про ступінь впливу Кремля на протести. Дискусію зрозумілу і закономірну,  зважаючи на те,  що подібні заяви й коментарі, а також і характер висвітлення протестів у  російських ЗМІ, не могли не бути схвалені Кремлем.

На жаль, слова про те, що збереження режиму Лукашенка є вигідним Україні, не змусили себе чекати. І слід визнати, що українське суспільство поставилося до білоруського повстання стримано. Що цілком зрозуміло, враховуючи постійне занепокоєння щодо нашого північного кордону і можливої російської військові загрози з боку Білорусі.

Російську позицію можна пояснити раціонально. Олександр Лукашенко достатньо втомив Кремль і Володимира Путіна своїм постійним ухиляння від подальшої інтеграції в рамках Союзної держави й систематичним заграванням з Китаєм. Очевидно, що Кремль може бути зацікавлений як в дестабілізації режиму Лукашенка з подальшим його ослабленням і збереженням, так і в заміні цього режиму на перехідний – вважаючи, що в такій ситуації через тотальну економічну залежність Білорусі від Росії, він зможе отримати  твердіші позиції в середовищі тих, хто прийшов на хвилі повстання політичних акторів.

Але з точки зору наших національних інтересів, дивитися на білоруський протест через кремлівську призму, або очима Лукашенка, від безвиході корчить з себе мало не білоруського націоналіста — помилково і негідно.

Оцінюючи події в країні-сусіді під таким кутом, ми, народ повстань і національного будівництва, що стоїть на плечах цих повстань, мимоволі стаємо заручниками вічної політичної та когнітивної помилки Кремля. Помилка ця полягає в тому, що у своїй політичній традиції путінська Росія ніколи не визнає суб’єктність нації й народу.

Будь-які революційні події в тій чи іншій країні є, виходячи з особливостей світосприйняття російської еліти, що виросла з вузьких штанців спецслужб , просто низкою спецоперацій. Або наслідком антиросійської змови умовного Заходу, що годує Майдан своїми печеньками, або наслідком успішної кремлівської контргри. Коли ти тримаєш в руках молот — все навколо здається цвяхами. Якщо все життя ти займаєшся диверсіями й “активними заходами” – все навколо здається їх наслідком.

Бачити як ми у своєму ставленні підігруємо цьому наративу — прикро. Адже наш, український, суспільно-політичний досвід як раз демонструє абсолютно протилежне ставлення до життя і народу. Нація для нас — завжди суб’єкт історії.

Самі білоруси просять не називати масові протести проти їх кривавого колгоспника Майданом. І правда, за формальними ознаками в Білорусі немає Майдану. Але з Майданом білоруський протест ріднить не форма, а суть.

Процес генези нації — складний і тернистий. Але невіддільною  його ознакою є готовність людей жертвувати своїми приватними інтересами заради якихось спільних абстрактних цінностей і символів. Що собою являє прапор держави? Що наповнює простий шматок різнокольорової  тканини символізмом, відчуттям глибинної святості? Тільки боротьба, тільки кров і піт, пролиті під цим прапором! “Дерево свободи потрібно поливати час від часу кров’ю патріотів і тиранів”. Це не моя вигадка — це слова одного з батьків засновників США Томаса Джефферсона.

Білоруська революція проходить під біло-червоно-білим національним стягом. Це — символ повстання, символ свободи, до якої прагне білоруське суспільство. Ясна річ, що кожен з учасників протесту, від мінського молодого креативного класу до заводських роботяг вкладає в те, що відбувається,  свої очікування. Так, поки що білоруське суспільство об’єднано лише  прагненням до свободи від Лукашенка. Однак   прагнення людини до свободи — це вже те, до чого варто ставитися шанобливо.

Маю нагадати, якими глибинними смислами раптом заграли наші формальні державні символи під час Революції Гідності — наша мова, наш прапор, Тарас Шевченко. Через досвід протистояння з проросійським режимом Януковича мільйони людей відчули свій зв’язок з національними символами, національними архетипами, культурним кодом. Революція Гідності, як і агресія Росії поставили перед нами надважливі питання про те, що значить — бути українцем, що означає — мати власну державу, що означають для нас цінності свободи, волі, демократії.

У фантастичному серіалі “Світ Дикого Заходу” головні протагоністи — людиноподібні роботи, проходячи низку страждань, знаходять самосвідомість, стаючи по суті живими істотами — людьми. Ми, українці, проходячи свою низку страждань, стаємо нацією. У своєму протистоянні з закостенілим, застиглим у бурштині радянським режимом Лукашенка, білоруський народ так само може вистраждати й відродити свою національну самосвідомість. І те, що білоруський протест інстинктивно спирається саме на національні символи — показово. Тому що більше білорусам в їх війні з совком спертися нема на що.

Не підтримувати наших братів в їх боротьбі проти світу дикого совкового Півночі — просто негідно. Тому що цінності — штука, що не має зворотнього ходу. Якщо ми вважаємо себе вільною нацією, нацією гідності — у нас немає вибору, окрім як підтримати прагнення інших до свободи й гідності. Смішно в цьому контексті виглядають зарозумілі заяви деяких українців про відсутність в Білорусі нелукашенківської еліти або міркування про те, що в Білорусі немає опозиційних партій. Чи багато ви чули про опозиційні партії в СРСР? Чи знайомі вам прізвища Зенона Позняка, Олександра Мілінкевича, Андрія Саннікова — білоруських моральних авторитетів і політиків, репресіями вигнаних в еміграцію? Чи чули ви про “білоруський народний фронт” і “Хартію 97”? Якщо не чули — підіть почитайте про них, про втоптану Лукашенком в бруд і кров європейську Білорусь. А потім робіть висновки.

Україна бореться за своє право бути національною суверенною державою. Україна бореться за свою свободу. Україна бореться проти Російського імперіалізму, проти совка в душах і умах. І наш стратегічний національний інтерес полягає в тому, щоб фронт цієї боротьби розширювався. Щоб на наших кордонах совок зсідався і відпадав мертвими струпами. Наш національний інтерес — в тому, щоб розширювати простір свободи й демократії. У тому, щоб з Півночі сусідити з функціональною демократичною державою-партнером, а не з навіженим диктаторським режимом, який проводить на догоду Путіну спільні військові навчання біля наших кордонів. Побудова цієї держави не буде швидкою і простою. Адже застиглий в Білорусі в 1994 році час тільки зараз починає відновлювати свій хід. Але відродження в Білорусі самої політики, подальша побудова проєвропейських партій і сам процес демократизації країни-сусіда — те, що може врешті забезпечити й нашу національну безпеку і наші інтереси в регіоні набагато надійніше, ніж дії здеградованого і зістарюваного кривавого диктатора.

Побажаємо білорусам сміливості й витримки в їх боротьбі.

Жыве Беларусь!