Трансатлантичні дебюти «ЗеКоманди»

Нью-Йорк без імпровізацій

Володимир Зеленський летів на сесію Генасамблеї ООН на тлі скандалу, пов’язаного з його телефонною розмовою з Дональдом Трампом у липні поточного року. Нагадаю, що її текст було оприлюднено під час перебування українського президента за океаном. Головним завданням Зеленського була зустріч із Трампом, він його виконав, проте цю подію складно назвати перемогою української дипломатії.

Впевнений, що POTUS, як почали називати Трампа з початку його каденції, вирішив зустрітися із Зеленським з тієї простої причини, що розумів: це нічим йому не загрожує. До того ж зовнішній вигляд українського президента не дозволяв припустити, що ми бачимо у Нью-Йорку “одного з провідних лідерів сучасності”. Володимир Олександрович більше нагадував студента, який сподівався, що йому не випаде складний білет. Можливо, через усвідомлення, що у нинішній ситуації йому не світить потрапити найближчим часом до Білого дому або прийняти Дональда Трампа в Україні.

Втім, зустрічі були не лише з лідером найбільш впливової країни світу. З Ангелою Меркель (на щастя, до оприлюднення стенограми розмови з Трампом) Зеленський обговорив підготовку до зустрічі у “нормандському форматі”, яку Еммануель Макрон прогнозує найближчими тижнями. Продовжив знайомство з генеральним секретарем НАТО Єнсом Столтенбергом. Обговорив (і це важливо) із прем’єром Італії Джузеппе Конте справу українського нацгвардійця Віталія Марківа, засудженого в Італії за надуманими звинуваченнями, підігрітими російською пропагандою Пообіцяв представникам американського бізнесу вирішувати проблеми з митницею та податками, чим помітно їх здивував.

Кульмінацією візиту до Нью-Йорку став виступ Володимира Зеленського з трибуни Генеральної Асамблеї. Він вперше з початку президентської каденції назвав Росію агресором, нагадав про загибель Василя Сліпака та анексію Криму, але так і не запропонував хоча б ескізу “плану Зеленського” з врегулювання конфлікту на Донбасі.

Схоже, президентська команда не розуміє, що підвищену інформаційну активність навколо України потрібно використовувати для просування власних ініціатив. До речі, не зайвим було б не коментувати нічого російським телеканалам, натомість знайти можливість для розгорнутого інтерв’ю з провідним західним медіа, у якому відповісти на запитання, які цікавлять світ в українському контексті. Поки що доводиться говорити про слабкий рівень підготовки Володимира Зеленського до візиту, відповідальність за що на Банковій спробують перекласти на співробітників посольства України в США (посла там вже два місяці як звільнено) та представництва при ООН.

Україна в ПАРЄ: “газ – гальмо” і попередники

Тим часом Верховна Рада України вирішила не надсилати делегацію на осінню сесію ПАРЄ, яка відбудеться 30 вересня – 4 жовтня у Страсбурзі. Проте це зовсім не означає, що про Україну в одній із політичних столиць Старого Світу на початку жовтня не говоритимуть.

ПАРЄ, яка запровадила санкції проти Росії ще навесні 2014 року та кілька разів посилювала їх протягом наступних років, для багатьох українських громадян стала символом зовнішньополітичного протистояння Росії. Звісно, гібридного, бо чимало наших громадян і зараз не відрізняють ПАРЄ від Європейського парламенту (у ньому можуть працювати виключно представники ЄС, і туди обирають депутатів без можливості суміщення мандатів), власне, як далеко не завжди розуміють, що ПАРЄ є дискусійним майданчиком, а не виконавчим органом. Нагадаю, що у структурі Ради Європи є ще Комітет Міністрів, діяльність якого часто залишається поза увагою.

Під час попередньої сесії наприкінці червня до ПАРЄ повернулася завдяки позиції Німеччини та Франції російська делегація, а українська, як і низка представників інших держав, залишила залу засідань Парламентської Асамблеї.

Українські парламентарі чинили запеклий опір, проте не зуміли зупинити європейську політичну машину, змащену російськими грошима. На початку вересня у Ризі проходила координаційна зустріч представників держав, які у червні виступили проти повернення Росії до ПАРЄ. Україну там представляли Богдан Яременко (“Слуга народу”) та Леся Василенко (“Голос”). Проте досягнути однозначної домовленості про подальшу координацію дій у столиці Латвії не вдалося.

Маємо розуміти, що наші союзники не можуть захищати інтереси України краще та сильніше за представників власної влади. Гра у “газ – гальмо” в питаннях роботи у Раді Європи, як на мене, пов’язана з тим, що український представник у Страсбурзі Дмитро Кулеба перейшов на роботу до уряду, а призначати йому наступника президент не поспішає.

У оточенні Володимира Зеленського, схоже, погано розуміють, що консолідація влади всередині країни дає право навіть нашим союзникам, у яких власні резони у відносинах з Росією, наполягати на виконанні взятих на себе попередньою владою домовленостей. Принцип безперервності влади насправді є одним із ключових для демократичної держави, заперечувати його – марна справа навіть для “нових облич” у політиці.

Наприкінці вересня Верховна Рада сформувала делегацію для участі у роботі ПАРЄ. Її очолила Єлизавета Ясько (“Слуга народу”) – парламентарій з досвідом громадської діяльності та оксфордським дипломом. Проте у Страсбурзі цих чеснот може виявитися замало. Серед членів делегації з досвідом роботи у ПАРЄ можна назвати Олексія Гончаренка (“Європейська Солідарність”) та Сергія Соболєва (“Батьківщина”). Також свою позицію зберегла Юлія Льовочкіна (“Опозиційна платформа – За життя”), яка напевне поїде до Страсбурга.

Нагадаю, що протягом 5 попередніх років основним козирем української делегації була злагодженість дій та ефективність комунікацій у партійних групах. Як буде цього разу, в умовах, коли ухвалено рішення, що офіційна делегація, сформована у вересні, не братиме участі у засіданнях ПАРЄ?

По-перше, до Страсбурга збираються деякі члени старої делегації ВР у ПАРЄ (їхні повноваження на початку 2019-го було підтверджено на рік), які навіть після втрати депутатського мандату в України зможуть щонайменше спілкуватися у кулуарах Парламентської Асамблеї.

По-друге, як запрошена ними може полетіти і Єлизавета Ясько, для якої було б корисно здійснити рекогносцировку політичної ситуації на місцевості, знайти контакти та канали для діалогу. По-третє, припускаю підвищену активність Юлії Льовочкіної, яка буде більш активно грати свою проросійську роль, і в цьому їй допомагатиме визнаний “герой вчорашніх днів” Петро Симоненко. По-четверте, російська делегація намагатиметься скористатися своїми можливостями щонайменше для інформаційного контрнаступу, і марно очікувати, що інтереси України захищатиме самовіддано хтось із наших союзників.

Прогнозую, зокрема, появу у Страсбурзі Кирила Вишинського та інших “в’язнів українських лабетів”, які просуватимуть тези кремлівської пропаганди.

Як цьому протидіяти в умовах, коли ухвалено рішення не відправляти офіційну делегацію?

До речі, секретаріат ПАРЄ намагається шантажувати нову українську делегацію проблемами з набуттям повноважень. Перш за все, необхідно провести консультації фахівців із МЗС з тими парламентарями, які вирішать летіти до Страсбурга, передбачити піруети порядку денного.

Не зайвим буде сприяти висадці в кулуарах ПАРЄ потужного журналістського десанту з України, який зосередиться на тролінгу російських парламентарів. Якщо це ще можливо – організувати (тут партнери можуть допомогти) подію на полях роботи сесії ПАРЄ, наприклад, пов’язану із окупацією Росією Криму. Маємо розуміти, що впевнена позиція України у ПАРЄ складалася не одномоментно, і просто так віддати ініціативу в руки Росії буде злочином.

Власне, всій владній команді варто розуміти прості речі. Формування зовнішньої політики є прерогативою президента. Тому Володимир Зеленський має або продовжувати лінію свого попередника (це він епізодично робив у Нью-Йорку), або змінити її, пояснивши співгромадянам логіку власних дій.

У світовій політиці складно зробити хайп на рівному місці, там цінують послідовність та спроможність відстоювати власні інтереси.