Сучасне життя важко уявити без кордонів: як кордонів між державами, так і кордонів особистих. Цікаво, що наявність, так само, як і відсутність кордонів, переживається людством однаково гостро, болісно, і драматично. І допоки політики заради рейтингів зводять стіни (уявні чи реальні) на кордонах держав, громадяни старанно облаштовують кордони (так само уявні чи цілком фізичні) свого внутрішнього простору.

Ось вам три книжки про кордони й стіни, зведені людьми у їхніх головах. І про те, що з того вийшло.

 

Грецько-турецька любов: історія про кордони, які роз’єднують, бо творять нову ідеологію і звички

Стівен Гайтон. Соловей не дасть тобі заснути. — Київ: Нора Друк, 2019 (переклад Володимира Горбатька)

Роман канадського письменника Стівена Гайтона “Соловей не дасть тобі заснути” — про любов. Любов у дуже широкому сенсі цього слова. Про любов до життя, любов до батьків, любов як кохання, любов як секс, любов як джерело натхнення і зрештою любов як фундамент існування будь-якого суспільства. Ну, а там, де є любов, однозначно з’являться зрада, ненависть, підступ, брехня. Вони у романі, звісно що, є. І любов від них відгороджується стінами й кордонами. Ці стіни люди зводять у своїх головах, щоб за ними ховатися і вдавати, що не помічають те, що відбувається у світі. Бо так жити набагато легше: менше болить душа і швидше гояться рани, завдані попереднім невдалим досвідом.

Утім, окрім уявних кордонів і стін, у романі описуються також кордони й стіни цілком реальні, фізичні, досить потворні, зведені людьми з металевих сіток і колючого дроту. Ці кордони й стіни оточують квартал Вароша курортного містечка Фамагуста на Кіпрі. Так звану Заборонену Зону. Якщо пошукаєте в Інтернеті, то за запитом “Вароша”  отримаєте безліч моторошних фото неживих вулиць, крамниць, готелів колись прекрасної курортної кіпрської оази. Варошу називають містом-примарою. Але так було не завжди. Переломним для неї став 1974 рік: тоді улітку внаслідок державного перевороту на Кіпр вдерлася турецька армія і зайняла місто Фамагусту.

Країна розкололася на дві частини – турецьку й грецьку. Звісно, не обійшлося без розмежувальних ліній і кордонів. Варошу населяли переважно греки. Їх усіх терміново евакуювали: настільки терміново, що люди не лише залишали усі пожитки, але навіть випрану білизну з мотузок не встигли познімати. Турки заборонили грекам повертатися в Варошу, а резолюція ООН від 1984 року, і собі, заборонила у Вароші будь-кому, окрім її споконвічних мешканців, селитися. Ось так курортна перлина стала містом-примарою, мертвою зоною.

Але мертва вона лише позірно. Бо насправді за колючим дротом у Забороненій зоні живуть люди. Усі вони – втікачі. У кожного з них — своя причина тікати й переховуватися. Кожен з них давно звів у серці й душі високий мур у стосунках зі світом і людьми. А колючий дріт навколо іржавого паркану, яким відгороджена Вароша, захищає їх не лише від світу, але й від демонів минулого, котрі шарпають їхні душі.

Еліаса Трифанніса, колишнього афганця, Вароша рятує від спогадів про війну і звинувачень у зґвалтуванні й вбивстві турецької журналістки Ейлюль. Кеті Мацакіс і її двох дітлахів-двійнят Вароша рятує від спогадів про минулу любов і чоловіка-турка, родичі якого таки спромоглися налаштувати його проти дружини-гречанки. Ще є Роланд, колишній миротворець, святе переконання якого, що турки уживуться з греками, обернулося жахливою трагедією. Також є Неокліс, який нерозбірливо говорить регіональним різновидом грецької мови, і Таккос і Ставрула Томбозо, котрі відмовилася полишати свою домівку 1974 року, коли решта двадцять тисяч мешканців втекли з міста. У Вароші тулиться жменька дуже різних людей, кожен з них мав причину відгородитися від світу. І хоча живуть вони однією громадою, кожен з них береже свій особистий простір.

Ну, а за межами їхнього поселення є такий собі полковник Кая. Його завдання – охороняти мертву зону. І він виконує його у своєрідний спосіб: тихенько попереджає тамтешніх нелегальних мешканців щоразу, як планується перевірка, щоб сиділи тихо. Утім, також є полковник Полат, чий військовий запал спалахує від самої думки про те, що в мертвій зоні є хтось живий. І він вирушає на полювання на людей.

«Соловей не дасть тобі заснути» — пронизлива про те, що там, де люди зводять стіни й кордони, мимоволі починають виникати не лише нові звички, але й формуватися нові ідеології. А разом з ними — і нові трагедії.

Як міркує один з героїв, Роланд, «порядок – означає будівництво нових стін… кожна стіна прагне свого знищення, а кожне серце прагне свободи й щирості»…

“Соловей не дасть тобі заснути”  Стівена Гайтона — мінорний, але дуже світлий роман про людські болі, радощі, страждання. Про справжню любов – у широкому сенсі цього слова. І про те, що ніхто й ніколи не знає насправді, які руїни душі криються за бездоганним людським фасадом.

Сподобається кожному, хто розуміє, що не всі історії мають щасливе закінчення, і що щастя – поняття відносне.

Унормоване середовище по-японськи: внутрішні стіни й кордони як запорука виживання

Саяка Мурата. Дівчина з крамнички. — Харків: Vivat, 2020 (переклад Дарини Павлової)

Наступного разу, як купуватиме щось у найближчій крамниці на розі, уважніше придивіться до неї. Можливо, серед полиць з крупами, холодильників з молоком і напівфабрикатами та розкладних гірками пачок вафель вам вдасться побачити те, що роздивилася в крамниці сучасна японська письменниця Саяка Мурата. Виявляється, крамничка, де продається все необхідне, насправді не просто крамничка, а “штучно унормоване середовище, з якого одразу ж вилучаються усі чужорідні елементи”.

Оповідь Саяки Мурати (за обсягом, це швидше довге оповідання, за жанром швидше новела) “Дівчинка з крамнички”  — досить болісна історія про те, як суспільні норми можуть стати зашморгом на шиї мрій, і як люди намагаються вписатися у створені ними ж самими канони й кордони, як відчайдушно б’ються лобами у невидимі стіни, які, хоча й існують лише в їхніх головах, але при тому дуже й дуже заважають жити.

Фурукуро, від імені якої ведеться оповідь, вісімнадцятирічною влаштувалася працювати у магазинчик “Смайл-март” на станції “Хіїромачі”. Нині їй тридцять шість, і вона все так само стоїть за прилавком цілодобової крамнички необхідних речей. За японськими мірками, це не просто кар’єрне фіаско — це життєва катастрофа. Незаміжня тридцятишестирічна жінка, яка живе у крихітній квартирці, харчується продуктами з того ж магазинчику, в якому працює, ні з ким ніколи не зустрічалася, жодного разу в житі не займалася сексом, — це поламана, несправна істота. А всі поламані, ушкоджені об’єкти вилучають. Тож надзавдання Фурукуро, щоб ніхто не здогадався, що вона — “поламана”  жінка. Аби приховати свою “ущербність”, Фурукуро зводить навколо себе стіни з брехні та відчайдушно вписується у кордони інших людей. Старанно імітує одяг, манеру поводитися й навіть інтонації людей, яких суспільство вважає нормальними.

А тоді з нею в житті стається Сірага. Довгов’язий, неґречний, абсолютно непристосований до життя Сірага, надмета якого (принаймні, він так каже) — захистити його власний простір від зазіхання сторонніх людей. Заховатися, забитися в куток, відгородитися, принишкнути, зникнути. Класичний випадок сліпої гілки еволюції! “Найгірше, що може бути, — просто тягар для суспільства. Бо люди мають служити суспільству через родину чи працю“. Фурукуро хоча б працює, а Сірага навіть з крамнички звільняють.

І тут у Фурукуро виникає план, як можна спробувати допомогти Сірага і собі. Цей план перевертає життя дівчини з крамнички, тобто Фурукуро, з ніг на голову. Здається, вона втрачає все – руйнуються усі вибудувані роками (десятиліттями!) стіни, мури, кордони, на голову падає небо, прокльони родичів, зневага вчорашніх колег, а також стрімко їде дах. У двері стукає її величність депресія. “Бо у нормальному світі немає місця виняткам, і він завжди виштовхує все зайве“.

Фурукуро звільняється з крамнички й почувається зайвою. Настільки зайвою, що життя втрачає сенс. Аж допоки їй не приходить одкровення, що вона — не людина. Вона — тварина з маленької крамнички. Яка просто не може зрадити своєму інстинкту.

“Дівчинка з крамнички” — це такий собі дуже японський варіант трактування “сродної” праці Григорія Сковороди. У кожної людини є призначення. І призначення деяких людей – розкладати на охолоджувальних полицях рисові кульки з пряним кав’яром чи сушеним тунцем у соєвому соусі, локшину якісоба і млинці окономіякі так, щоб вони привертали увагу якомога більшої кількості покупців.

Жити в унісон з роботою, яку ти робиш, — це мистецтво. Навіть якщо твоя робота всього-на-всього стояти за прилавком маленького цілодобового магазинчика на розі.

Саяка Мурата в  “Дівчині з крамнички”  відтворила дуже специфічний світ японських суспільних норм і правил. Непідготовленого читача ця книжка легко може ввести в ступор і навіть засмутити.

Рекомендовано читати усім, хто хоче розібратися в собі, щось у собі змінити. Можливо, декому допоможе вибратися зі своєї мушлі і по-новому подивитися на світ.

Читається на одному подиху, але буде боляче. Зауважте.

Свобода зовнішня і свобода внутрішня: дівчаче місто без гальм і кордонів

Елізабет Гілберт. Місто дівчат. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2019 (переклад Ганни Петрів)

У всіх дівчат буває в житті період, коли вони змітають на своєму шляху усі перешкоди й кордони, проходять крізь стіни, а деякі особливо відчайдушні навіть коней на ходу спиняють. А ще дівчата вміють жити своїм тісним, жіночим, колом. І йдеться тут не про протиставлення світу чоловічого світу жіночому у найкращих традиціях східної культури, де чоловікам усе, жінкам — закрита частина будинку. Йдеться про ту особливу атмосферу жіночого товариства, в якому жінки стають одна одній надійним плечем й опорою. Утім, це зовсім не означає, що вони відмовлюється від чоловічого плеча чи чоловічого товариства. Хоча, по-різному насправді складається.

“Місто дівчат”  Елізабет Ґілберт — роман про те, як по-різному складається усе в житті дівчатІ про те, наскільки штучними можуть бути гендерні кордони. І якими недоречними можуть виявитися приписи суспільної моралі. І що насправді дбайливо зведені стіни цнотливого виховання, в які в усі часи намагалися (та й досі намагаються) замурувати дівчат, — річ теж дуже підступна. Зрештою, це роман про те, що всі жінки мають право обирати, від кого відгороджуватися, а з ким городити спільний паркан, і цей вибір жінки роблять повсякчас.

Якщо схематично переповісти сюжет, то “Місто дівчат” — це історія Вівіан, з якою, після відрахування з коледжу Вассара (бо прогулювала заняття й завалила всі іспити на першому курсі), батьки не знають, що робити. Тож їм не спадає на думку нічого ліпшого, як відправити дев’ятнадцятирічну непутящу дочку у Нью-Йорк до тітки Пеґ. Усе б нічого, але тітка керує театральною групою. Тож Вівіан потрапляє не лише у Нью-Йорк, але й у вир богемного театрального життя. Перше, що вона робить, позбувається цноти. Робить це усвідомлено, серйозно і навіть не безплатно! Ну, а потім міське життя набирає обертів, аж допоки не закручується настільки, що доводиться рятуватися ганебною втечею додому, до батьків.

Утім, Вівіан у батьків надовго не затримується. Вона повертається в Нью-Йорк знову. Уже іншою Вівіан. В інше, нове, оповите атмосферою участі у Другій світовій війні, місто. У якому лишається назавжди. Бо Нью-Йорк — це її любов. Але Нью-Йорк — це не єдина любов Вівіан. “Місто дівчат” – історія про те, кого і що любить Вівіан. І також про те, як непросто інколи буває любити по-справжньому.

“Місто дівчат” — роман дуже еротичний. Еротика криється не стільки в описі сексуальних сцен (їх у романі не бракує, це правда), скільки розлита поміж рядків і фраз. Елізабет Ґілберт майстерно інкрустує еротичним настроєм сцени, в яких сексом і не пахне. Але при тому чуттєвість на сантиметр квадратний тексту зашкалює.

Окрім чуттєвості, роману також не бракує емоцій. Емоційний світ героїв різнобарвний і переконливий: когось вам захочеться по-справжньому обійняти, а когось по-справжньому задушити. Але до декого ви навіть не зможете доторкнутися. Наприклад, до Френка Ґрекко. Й історія Френка (або, увага, спойлер! — ніжне кохання Френка й Вівіан) — чи не найсумніша сюжетна лінія роману. Чи його прекрасний прикінцевий акорд.

Вівіан, яка ніколи не знала кордонів, не боялася переступати межу й не цуралася вдиратися в чужі особисті простори (та й свій довгий час не вміла оберігати), найспорідненішу й найріднішу душу знаходить у чоловікові, для якого фізичний контакт як такий (і порушення його особистих кордонів) психологічно неможливий. Тобто у долі й в Елізабет Ґілберт виявилося своєрідне почуття гумору. “Ми жодного разу не обіймалися, не цілувалися і  не займалися любощами, — говорить про Френка Вівіан, — однак він був єдиним чоловіком, якого я кохала всім серцем. І він мене теж. Ми не говорили про це, бо не мали такої потреби. Ми обоє це знали… З ним я побачила найбільше світанків у своєму житті”.

Утім, зводити “Місто дівчат”  лише до любовних перипетій було б щонайменше неправильно. Це роман про Америку XX століття. І коли читатимете, то будете вражені, як розвивалося, формувалося і чим жило американське суспільство у довоєнні й повоєнні часи. І яким далеким був американській світ і американські стандарти життя від стандартів життя радянських людей. Як далеко все це  від фабрик, заводів, колгоспів, трудоднів, голодоморів, репресій, переслідувань! Вас не полишатиме думка, як абсурдно насправді звучали заклики “наздогнати й перегнати Америку”. Та це неможливо було! А щоб ця неможливість не розкрилася, опустили важку залізну завісу — ще один епохальний кордон, який не просто на десятиліття розділив світ на схід і захід, але й заклав підвалини абсолютно різних принципів мислення. Подумати лишень, коли старенький театр тітки Пеґ, відповідно до планів забудови Нью-Йорка, вирішили знести, їй просто компенсували його вартість. Вона купила собі квартиру й телевізор. А щоб сталося з тіткою Пеґ за таких розкладів в Радянському Союзі? Та у Сибір театральну куркульку – і крапка.

“Місто дівчат” — це майстерно виписана історія Америки. Ненав’язливо, але послідовно нанизана поміж розповідей про Вівіан, її родину, її подружок, її коханців. Історія нації, яку вбираєш у себе мимоволі, не напружуючись. Тому, якщо хочете побувати в Америці ХХ століття – демократичній, вільній, і водночас почасти упередженій і не дуже вже ідеальній країні, “Місто дівчат” вам у руки.

Щоправда, роман лишає по собі сумний післясмак. Бо розумієш: ось так і минає людське життя. Але це аж ніяк не привід відмовитися читати настільки чуттєву і багатошарову оповідь.

«Я б могла витрати решту свого життя, намагаючись довести, що я добра дівчинка, але це було б несправедливо щодо тієї, ким я насправді була. Я вірила в те, що якщо я й не добра  дівчинка, то принаймні добра людина, — зізнається Вівіан. — Хай там як, а в житті кожної жінки настає час, коли їй просто набридає соромитися. І тоді вона вільна стати тією, ким насправді є».

Сподобається усім шанувальникам легкого стильного письма і такого ж легкого стильного гумору.