Голос ромні
Анжеліка Бєлова. Фото: Запорізька обласна універсальна наукова бібліотека
Анжеліка Бєлова — очільниця об’єднання ромських жінок “Голос ромні” та координаторка Українського жіночого конгресу. Дівчина народилася у ромській родині, її батьки — вчителі, сама ж вона за освітою — психологиня. У громадському секторі Анжеліка працює вже 5 років. Утім, її активістський шлях почався ще з перших шкільних “дзвіночків”:
“На моєму випускному в школі до мене підійшли та сказали: “Танцюй нам циганочку”. І вдягнули спідницю, монетки. Я це зробила. Але в мене був такий осад негативний. Мене виставили, неначе щось незвичайне. Це було дуже неприємно. Чому не просили українців станцювати гопака? Це ж традиційний український танок”.
Дівчина визнає: рівень дискримінації ромського населення в Україні з роками не зменшується. Навіть більше, завдяки соцмережам напруженість часто лише зростає:
“Зараз я займаюся моніторингом у проєкті Ромського жіночого фонду “Чіріклі”, в якому ми досліджуємо ставлення до ромів у соціальних мережах. Під час аналізу ми побачили, наскільки поширений там хейтспіч. Коли людина пише, що треба вбити. Це заклики до насильницьких дій. Ми бачимо ті страшні події, які відбувалися у Лощинівці у 2016-му, цього [ред. — 2020] року в Андріївці, коли також були погроми й ромів виганяли з їхніх домівок. І все це, цей градус, постійно зростає”.
Дуже часто роми в Україні стикаються з булінгом у школах і дискримінацією під час працевлаштування — пояснює Анжеліка. Не менші виклики ставить перед ромською спільнотою сфера соціальних послуг і медицини. Із цими напрямами допомагають медіатори — професійні посередники між ромами та органами влади, школами, медичними установами та ін. Важлива складова їхньої діяльності — просвітництво щодо прав, які мають роми в Україні:
“Ми маємо заявляти те, що ми працюємо й знаємо свої права. Поліція чомусь впевнена, що якщо вони роблять незаконні обшуки, про це ніхто не розкаже, бо люди бояться переслідувань. І коли ми [ред. — медіатори] приїжджаємо, вони [ред. — потерпілі] не хочуть писати заяви, кажуть: “Ви зараз поїдете, а ми тут боїмося. І ми переживаємо за наші родини”. Тому якщо ми будемо виховувати ініціативні групи, вони створюватимуть громадські організації та показуватимуть свою діяльність, і подібних випадків стане менше”.
Марш жінок 2020 р. у Запоріжжі. Фото: сторінка Анжеліки у соцмережі
Таке ставлення оточення змушує ромські громади закриватися ще більше. З’являється відчуття меншовартості, потреби постійно доводити право на власну гідність:
“Другий випадок був, коли я проходила стажування в одній державній установі. Там я представляла громадську організацію “Лачо Дром”. Коли я розповіла, що наша організація займається розширенням прав і можливостей ромів на Дніпропетровщині та у Запоріжжі, мене запитали: “А ти що — циганка?” Типовий образ ромки — це хустка на голові, довга спідниця, а я не підходжу під цей стереотип. Коли ж я відповіла ствердно, вони спочатку навіть сумки від мене ховали. Вже згодом, коли я показала себе позитивно, все стало добре, ми дружно розійшлися”.
Vietnamese-Ukrainian
Світлана Нгуєн. Фото: з особистого архіву
Нгуєн Тхі Нам Хай, або за її “українським” іменем Світлана, – представниця першого покоління в’єтнамської діаспори. Зазвичай такі діти більше асимільовані в українському суспільстві, ніж їхні батьки. Однак і вони постійно зіштовхуються із дискримінацією.
Світлана народилася у Харкові. Центр “в’єтнамськості” тут – вулиця Киргизька, вздовж якої простягається житловий комплекс “Епоха”. Його збудували коштами багатших в’єтнамців, щоб об’єднати всю спільноту в одному місці. Біля комплексу розташований і найбільший буддистський храм у Європі – пагода Чук Лам (у перекладі з в’єтнамської – “бамбуковий ліс”). Свєта порівнює місцевість із Чайна-таунами, більш притаманними для західних країн:
“Його збудували, щоб в’єтнамці могли жити поруч, допомагати одне одному й створювати цю спільність. Там живуть мої друзі, друзі батьків. Це класно, що ми вдень, наприклад, не замикаємо вхідні двері. Ми знаємо наших сусідів і всі дружимо між собою. Ми можемо довіряти одне одному. Ми знаємо, що в нашу квартиру не зайде стороння людина й не винесе наші речі”.
Світлана з родиною. Фото: сімейний архів
Однак не все так просто. Світлана розказує: коли вона вчилася у школі, до неї часто могли підійти міліціонери й попросити показати документи. Але навіть якщо із документами все було добре, це не допомагало почуватися безпечніше:
“Регулярно, десь раз на рік, проходили міліцейські рейди. Тоді шукали нелегальних мігрантів. Ми не могли перешкоджати цьому, бо це міліція, і мій батько дуже багато залучався і допомагав людям із перекладом. Це дуже неприємна історія. Це страшно. Ти будуєш спільноту, щоб бути в безпеці, а вони просто приходять і нападають на тебе”.
З упередженим ставленням дівчина зіштовхується й досі:
“У супермаркеті, на вулиці чи в метро до мене міг підійти якийсь чоловік і сказати, що я дуже екзотична або що він завжди хотів познайомитися з азіаткою. Тобто завжди йде акцент на мою зовнішність і національність. Я пояснюю, що не треба так робити, це неповага до мене. Найчастіше вони знічуються. Але один чоловік мені сказав, мовляв, чому ти злишся, ти мусиш сприймати це за комплімент, я ж хотів зробити тобі приємно, а ти істериш.
Стандартне запитання для мене — це “звідки я?”. Я завжди кажу, що з Харкова. Вони продовжують: ні, ну звідки насправді або звідки твої батьки. Звісно, я розумію, в чому полягає перше запитання. Просто мені хочеться, щоб людина на секунду зупинилася й подумала, що вона запитує. Можливо, колись це таки спрацює”.
Здебільшого подібні випади Світлана пов’язує із нерозумінням особливостей іншої культури, особистих меж і навіть усвідомленням, що всі люди різні:
“Завжди головний ворог — стереотипи. З цього потім розвивається ненависть. Щодо азійських жінок це досі є — фетишизація. Тобто те, що коли до мене підходять знайомитися, мене автоматично розглядають як сексуальний об’єкт, бо я “екзотична”, “незвичайна”. Це дегуманізує, і мені б хотілося, щоб ситуація змінилася”.
Фото: сімейний архів
За освітою Світлана – українська філологиня, закінчила бакалаврат у Києво-Могилянській академії, зараз працює дизайнеркою. В університеті дівчина познайомилася з багатьма зі своїх друзів, для яких відкрила в’єтнамську культуру:
“Я помітила, що до нас на Новий рік і на інші свята приходять все більше українців, яких приводять туди в’єтнамські друзі. Вони їдять разом з нами, запитують, просять розказати. Кілька років тому я зустрічала там одного, двох, максимум трьох українців, а тут їх набагато більше. Це позитивний і класний приклад, як нацменшини та українці конектяться. Це не ображає, це круто, пізнавально, це повага одне до одного”.
Це людська гідність
Обидві дівчини наголошують: дискримінація виявляється у багатьох сферах і так само потребує комплексного рішення на різних рівнях. У цій справі вкрай важливо створювати позитивний образ нацменшин, розказувати про їхні здобутки.
Світлана пояснює: “Коли я бачу новину про нацменшини, це завжди щось страшне. І дуже мало цікавих позитивних історій з їхнього життя. Через це серед нацменшин часто бракує якоїсь спільноти. Ти почуваєшся недостатньо важливим або вагомим, щоб про тебе говорили. Коли почалася пандемія COVID-19, я бачила, наприклад, дуже багато заголовків типу “китайський вірус”. Так неправильно, бо так ти спрямовуєш ненависть на певну групу”.
“Бо це людська гідність. Кожна людина, не має значення, якої національності, — найперше людина. Вона гідна бути повноцінним громадянином держави, частиною світу. Мати доступ до всіх послуг, усіх сфер життя. А ця дискримінація заважає доступу до освіти, працевлаштування, соціальних і медичних послуг. Ми маємо боротися з дискримінацією, аби кожна людина почувала себе гідно”, — підсумовує Анжеліка.
Створення цієї статті фінансується в рамках проєкту “Розмаїття збагачує: висвітлення внеску етнічних, релігійних меншин та ЛГБТІ в українське суспільство” Фонду Прав Людини Посольства Королівства Нідерландів. Зміст і думки, викладені в цій публікації, є відповідальністю авторів і не обов’язково відповідають позиції Посольства.
