Сьогодні більшість із них стали заручниками росіян, які порушили усі можливі норми та закони ведення війни, зокрема Женевські конвенції. Ворог знає, що полонити медиків – незаконно, але насильно тримає захисників медичного фронту майже рік в полоні. Історією відданості порятунку людей, що живе попри мовчання, в інтерв’ю для #Букв поділилась дружина полоненого медика – Ярослава Синицького.

Фото: особистий архів Валерії

Валеріє, якби була можливість обрати одну рису характеру, яка повністю відтворює особистість Вашого чоловіка, що б це було?

Ярослав – це, напевно, найвеселіша людина у всьому світі. Він завжди є душею компанії. У будь-якій ситуації Ярослав намагається знайти щось позитивне і в жодному разі не падає духом. Щиро вірю, що зараз, у полоні, він теж тримається мужньо та усіх підбадьорює. Ще Ярослав дуже любить футбол. Це, безсумнівно, його талант, внутрішнє покликання. Він навіть працював медиком під час матчів. 

Як почався шлях Ярослава, що привів його в світ медицини? Це було усвідомлене рішення з чіткою місією в цій справі?

Після закінчення школи він вступив до Харківського медичного університету, де майже з першого курсу працював на “швидкій допомозі”. У нього було близько 15-ти чергувань на місяць, після яких, зранку, він йшов на навчання. І все заради того, щоб навчитися рятувати життя людей. Це завжди було його першочерговою місією. Також додатково Ярослав закінчив Миколаївський університет, де здобув спеціальність реабілітолога.

Фото: особистий архів Валерії

В який момент, зважаючи на такий непростий графік, зародилося бажання поповнити лави військових медиків? 

Власне, після завершення університету, трішки згодом він вирішив піти до армії, аби виховати у собі справжнього чоловіка та, знову ж таки, бути там, де він може стати потрібним під час війни – рятуючи людські життя. Так він потрапив на службу до 36-ї бригади. У травні 2022 року Ярослав вже мав повертатися додому, до Харкова. Але настала та клята ніч 24-го. Він одразу опинився у самому пеклі – Маріуполі. 

Власне, повертаючись у перші місяці повномасштабного вторгнення, коли весь світ став свідком справжньої боротьби за життя, що так сильно вирувала в Маріуполі, яким був бойовий дух у самому центрі сутичок? Як тримався Ярослав?

Звичайно, спочатку всім було страшно, не знали, що робити, але він, як і всі його побратими, швидко взяли себе в руки, трималися гідно, щосекунди ризикуючи власним життям, аби врятувати інших. Він виходив на зв’язок іноді через день, іноді раз на тиждень. І той зв’язок – це був “+”. Такий довгоочікуваний “+”. Це найголовніше “Я живий”. До потрапляння у полон їх бригада перебувала на заводі Ілліча. Потім, 12 квітня, після дводенної тиші, він написав мені: “привіт, любов. Я тебе дуже сильно кохаю, запам’ятай це назавжди”. І знову тиша. Я забула, як дихати, бо чітко усвідомлювала, що це не просто так. Потім, години за 3, він написав з чужого телефона: “Бригада в полоні. Все буде добре. Я тебе дуже сильно кохаю”.

Фото: особистий архів Валерії

Станом на сьогодні, що відомо про перебування Ярослава в полоні, і яким є його стан? Чи забезпечується надання оперативної інформації родинам полонених?

З дня крайнього повідомлення про полон минув вже майже рік. Тієї клятої тиші без його голосу. Я дуже вдячна Всесвіту, що знайшлися ті люди, які його бачили у полоні, які казали, що він живий та здоровий. Тобто, це розповіли звільнені побратими. Проте від офіційних органів влади інформації немає аж ніякої. У всіх спільнотах родичів, Координаційний штаб закликають до мовчання. Натомість постійно телефонують та запитують, чи вдалося нам самотужки щось дізнатися про Ярослава? Нам усі тільки обіцяють, що повернуть кожного. Це нестерпне “чекайте”.

Знаю, що, згідно з Женевською конвенцією, медики не можуть бути полоненими, тому існують припущення, що Росія їх всіляко приховує. Якою є Ваша думка щодо цих тверджень?

У кожному обміні захисників Маріуполя – 1, максимум 2 – медики. Це враховуючи те, що їх взагалі не мають жодного права утримувати у полоні. А коли вже так сталося – їх повинні просто повернути, без будь-яких обмінів. Нам завжди кажуть мовчати, нібито ми своїм розголосом, своїми діями, власними ж руками зриваємо обміни. Проте тих, чиї обличчя були розповсюджені, а історії стали медійними – майже всіх вже обміняли. Тому постає запитання: за яким принципом здійснюються обміни? Ця невідомість шкодить родичам полонених, бо вони не знають, як діяти.

Фото: особистий архів Валерії

Чи мали Ви контакт безпосередньо з представниками вищого керівництва щодо перебігу процесу обміну? Чи відомо, яким чином формують переліки на звільнення?

Головне управління розвідки збирає інформацію стосовно знаходження полонених від звільнених з полону та додає свідчення до справи. Але ж ми самостійно зв’язуємось зі звільненими з полону і просимо надати інформацію про свого рідного щодо того, чи бачили його у полоні, та в якому він стані. Потім знову самостійно надаємо відомості до усіх служб, які пов’язані з обмінами. Проте ця інформація ніяк не впливає на обмін.

Якою є вірогідність того, що медики є корисним “знаряддям” для росіян у наданні допомоги безпосередньо їх військовим? 

Знаю точно, що вони там не лікують. Вони просто сидять у в’язницях, в умовах, як найстрашніші злочинці. Я розумію, що повернути треба усіх, але медики, які передусім рятують життя, і зараз теж повинні це робити – сидять у полоні вже майже рік.

Валеріє, як кожен українець може бути причетним до боротьби  за повернення полонених? Які слова можуть стати своєрідним рушієм?

Треба твердо наполягати на їх поверненні. Як показує досвід, вони мають бути на слуху, щоб про них не забули. Поки ми живемо, ходимо на роботу, спимо у себе вдома – вони у в’язниці. Але все-таки, я неймовірно щаслива, що знаю, що він живий. Бог нас чує. І ми зовсім скоро обіймемося.