Крізь сніг (Snowpiercer)

TNT, прем’єра – 17 травня

Ми вже анонсували цей серіал, але тепер його можна подивитись – і обдумати – в повному обсязі. Отже, ще одна історія про потяг-монстр (ну або ж потяг-ковчег, це як кому), що безкінечно несеться через безкінечну зиму по замерзлій планеті. А пасажири знай своє: класова система, гроші, наркотики, експлуатація. І насилля, і пристрасті, і кров.

Спочатку був французький графічний роман, потім, у 2013-му, вийшов однойменний фільм Пона Чжун Хо, режисера «Паразитів», який цього разу в співавторстві написав сценарій, і от тепер – десять серій від TNT. Варто сказати одразу: серіал, попри те, що його фінал поки невідомий, вдався кращим за фільм. Переконливішим, глибшим, складнішим. І причина тут не лише в тому, що у Хо тоді було дві години, а зараз десять, ні; хоча – аби притча в постапокаліптичних декораціях перетворилась на психологічну драму – довший хронометраж таки потрібен. У фільмі кореєць-скептик показував, що ситуація, після певної точки біфуркації, може тільки погіршуватись, аж до повної анігіляції подібного соціуму; певно, це і перетворило фільм із завдатками екзистенційного трилера на більш-менш тривіальний бойовик. Не так цього разу: видно бажання сподобатись передовсім молоді, проте й енергії соціальної критики (дещо наївної, але ефектної, бо щирої), і гри з різними жанрами (перша половина серіалу – розслідування вбивства) тут вдосталь; що добре.

А втім, нові акценти цим не обмежуються: тепер на позиції головних героїв висунуті темношкірий детектив «із хвоста» (упосліджених останніх вагонів), який стрімко рухається «соціальним поїздом», та головна інженерка, що всіляко приховує свій справжній статус, у виконанні переконливої Дженніфер Коннеллі. Тобто – так, додали феміністичної та, сказати б, постколоніальної оптики, але саме тут воно – доречно: люди, в екстремальних умовах збиваючись у нову спільноту, як правило, приносять із собою вагони старих дилем та валізи мертвих вузлів. Ну й сьогоднішній порядок денний вкотре актуалізовано. З важливим наголосом: украй огидними можуть бути і багатії, і «пролетаріат», і представники «титульних» рас, і нащадки позавчорашніх рабів, і чоловіки, і жінки. Імпліцитне питання: якою мірою твоя картина світу націлена на те, аби жити та давати жити іншим. І що ти робиш, якщо найістотніші інтереси загрожено: починаєш вбивати – чи стимулюєш нову конфігурацію сил зсередини соціуму. Соціал-дарвінізм проти соціал-демократії, якось так. Хоча на виході – якщо він тут все ж є – отримуєм щось третє.

Серіал не на роки, але тут і зараз він – їде. І вже анонсовано другий сезон, між іншим, із Шоном Біном

Поселенці (Barskins)

National Geografic, прем’єра – 25 травня

Дивлячись «Поселенців», швидко стає зрозуміло, що перед нами «візуальний роман», у цьому конкретному випадку – екранізація останньої на сьогодні художньої книги американки та пулітцерівської лауреатки Енн Пру, знаної в нас за «Горбатою горою» і, певно, «Корабельними новинами». І не сказати, щоби сюжет серіалу ішов крок у крок за романом: творці восьмисерійної історії – а серед них і Скотт Рудін, який доклав руку до сильних цьогорічних Devs, – навіть відмовились від більш-менш плакатної екоцентричності роману Пру, і слава богу. Натомість вони обережно поставились до композиції та плетіння складних сюжетних вузлів, і саме цей сторітейлінговий «щільнопис» є окрасою серіалу. Хоча зйомки у форматі National Geographic, без сумніву, підіграють мальовничій епічності.

Когось головного вичленити тут зась, проте є численні пульсуючі точки на персонажній мапі, що розростається не менш стрімко, ніж тогочасна карта Північної Америки. Наприкінці 17 століття за нові території змагаються «титульні» французи (місце дії – Нова Франція, що займала територію від Гудзонової затоки до Нового Орлеана), їхні «запеклі» сусіди англійці та корінне населення, яке ще й не думало здаватись; у серіалі, до речі, звучить кілька автентичних мов різних племен. І в цьому плавильному тиглі, де буквально ніхто не хоче асимілюватись, є: благородний і відверто божевільний англієць з катарським хрестом за пазухою (чарівний Девід Тьюліс); порядний новоприбулий лісник, що хоче почати тут усе спочатку; дві дівчини, які приїхали в пошуках великодушних чи хоча б заможних чоловіків; молодий англієць із промовистим прізвищем Ґомс, що шукає зниклого представника компанії, намагаючись розібратися в нещодавній різанині; а ще жінка-напівкровка, що кохає двох і чий статус максимально непевний: і не дружина «білого чоловіка», і не індіанка…

«Поселенці» десь такою ж мірою про обставини гарячої та давноминулої епохи, як і про конструкцію американського суспільства загалом – з усіма плюсами, але й мінусами також: не так «Народження нації», як портрет тих, хто вміє сильно помилятись і добре домовлятись. Фанатики, політикани, люди честі, люди з таємницями; бажання грошей і бажання справедливості, великі амбіції та мрії про тиху гавань.

Усіляко симпатичний серіал: хочеш – вглядайся через нього в історію, проводь паралелі із нинішніми завихреннями, а хочеш – просто переглядай «драму цінностей» у пригодницько-авантюрних декораціях. І так добре, і так не зле.

Постановне (Staged)

BBC One, прем’єра – 10 червня

 

Дуже й дуже британське «дещо», максимально лаконічне та актуальне: шість коротеньких серій про те, як актори під час пандемії намагаються онлайн репетирувати п’єсу. Тобто телевізійний серіал із популярними кіноакторами про театр та його дух; ключові «візуальні» формати, замішані в одному ошатному казані. У головних ролях тут прекрасні – ба більше, справді brilliant – Майкл Шин та Девід Теннант, які залишаються собою, багато говорять про «Добрих передвісників» і власні кар’єри, відбувають екзистенційну сверблячку та безуспішно намагаються розпочати роботу над «Шістьма персонажами в пошуках автора». Тією п’єсою Піранделло, де четверта стіна активно ламається, і Staged, таким чином, є історією про спроби поставити п’єсу, в основі якої також репетиції та непрості стосунки між мистецькою ілюзією і реальністю. Що лише поглиблює мінісеріал, витворюючи систему повабних віддзеркалень, геть його цим не перевантажуючи. Розумно, проте без снобізму.

Творці (а серед них і Саймон Еванс, сценарист та режисер, який теж грає «самого себе») назвали це локдаун-драмою, хоча точніше було б окреслити Staged комедією із сильним присмаком мелодрами. Або ж – веб-сіткомом із переважно справді смішними жартами, меланхолійною і дуже теплою атмосферою (проникливо про дружбу, і сім’ю, і любов, і покликання) та феноменальним кастингом.

Начебто необов’язковий, однак до деталей продуманий (репліки-лейтмотиви, камео суперпопулярних акторів штибу Семюеля Джексона і Джуді Денч, чашка Теннанта, сусідка Шина) та прописаний серіал – і це лишень додає йому першосортного шарму. Багато такого бути просто не може, загальний хронометраж тут близько півтори години, але ж як після перегляду хочеться ще і ще.

У лісі, лісі темному (The Woods)

Netflix, прем’єра – 12 червня

Польський продукт, зроблений так, аби, залишивши за собою певну місцеву екзотику, змогти вчепити широку західну аудиторію. І він чіпляє. «Міцний», «атмосферний», «несподіваний», «гострий» – всі ці трюїзми справді надаються до шестисерійного детективу про вбивства у підлітковому таборі, які своєю незрозумілістю та не(до)розкритістю і через 20 з гаком років мозолять совість тих, хто був тоді поруч, але не порятував і не збагнув. Спроба делікатно зіграти на засидженій армією епігонів території True Detective – і спроба, слід визнати, вдала.

Міцний, бо вкрай пристойний кастинг, а Ґжеґож Дамєнцький іще точно десь вистрілить; атмосферний, бо польський табір початку 90-х, що стоїть посеред лісу, це таки добрі декорації для жанрового серіалу (хоча символічність лісу радше заявлена, ніж розкрита); ну а несподіваний та гострий, позаяк фінал, хвала сценаристам, великою мірою непередбачуваний і фактично закінчується костелом; куди без цього.

Щоправда, соціальної критики вистачає і поза тим: вічний антисемітизм, мудаки-журналісти, подвійні стандарти й нудотна корупція «во благо».

Принциповий прокурор Копінський, втративши в тому таборі сестру, а згодом матір та кохану дружину, хоче – хоча б заднім числом – розібратися зі своїм життям. А втім, глядач урешті отримує історію про химери батьківства, ревнощі та фатальний інфантилізм. І про «гріх мовчання», і про відповідальність, яку неуникно доведеться визнавати.

Не в усьому досконалий, проте переконливий – бо демонструє «ідіотсько-трагічний» характер реальності – серіал. Сердишся на всіх них, але дивишся.

 

Нормально бути ненормальним (It’s Okay to Not Be Okay)

Studio Dragon/Netflix, прем’єра – 20 червня

Цей південнокорейський серіал, попри геть нещодавній старт, уже має свою невеличку армію фанатів (що точно розростатиметься), а ще – кілька перекладів назви, одна з яких «Я псих, але все в порядку». І це симптоматично: загострення в рекламних цілях там, де початково йдеться якраз про зменшення градусу драми. І це засадничо для всього серіалу: поруч із необхідністю драматургії та побудовою конфлікту – також і кшталтування «нової норми», розширення меж того, як може, без звинувачень у девіантності, відбуватись окреме життя.

Вона – суперпопулярна авторка дитячих книжок, але й відверто психопатична особа з гострим антисоціальним розладом, позаяк має серйозні проблеми з емпатією та допустимим рівнем жорстокості. Він – медпрацівник, у якого є брат із особливими потребами і справді гіперчутливість на несправедливість та біди інших. Тобто перед нами галерея людей по-різному травмованих: хтось ненавидить себе, а заразом інших, а хтось розчиняється в інших, втікаючи від себе. І зводять їх тут, сподіваємось, не для того, аби всі виправились, ставши на «серединну дорогу» одужання та створивши міцну родину: щось просто неможливо змінити в людині, а щось – і не треба, бо це не вада, а особливість, що вимагає іншого погляду. Словом, Мун Кан Те і Го Му Єн зустрічаються, аби зрозуміти щось про прийняття і любов передовсім до себе. А геть не з метою розіграти сюжетець про «стерву і терпилу».

Netflix продовжує знаходити регіональний продукт із потенціалом хіта ширшого покриття. Одначе заразом робить іще дещо: потроху ламає заходоцентризм серіального світу – і легітимізує ширший набір прийомів та стилістик: поєднання анімації (навіть декількох її видів) та романтичної мелодрами (японці, а за ними і корейці кажуть – «дорама»), мікс історії про наслідки насилля та мало не чорного гумору, комбо з ванільності та ґіньйолю. Фантастики й «занадто людського».

І зовсім цей серіал не є видатним – радше по-хорошому репрезентативним: «прогресивні» азіатські країни саме це бачать по телевізору і саме так усе частіше ставляться до травми як такої. Вона, мовляв, не вирок, а специфічні умови розвитку особистості, які потребують проговорення та уваги, а не таврування. Ну й через них можна доладно розказати не одну потенційно популярну телеісторію, що на тлі численних нетфліксівських песимістичних трилерів та іронічних мелодрам про кризи різного віку виглядатиме як мінімум свіжо. Навіть якщо на наше око і дещо недолуго.

Це можна не полюбити як продукт, віддаючи на відкуп підлітковій аудиторії, але знати про дорами – як про явище соціокультурне – таки слід. Хай би й українське серіальне виробництво іноді брало подібний смисловий курс. Чудно, симпатично, актуально.