Про це написав Артур Харитонов у Facebook.

Загалом не вистачило 3 голосів. До неможливості знайомо, чи не так?

І соромно — безмежно соромно перед уйгурами, що з 24 лютого 2022 року підтримують Україну: мітингами, донатами, дипломатичною роботою.

До слова, їхні правозахисники визнають дії росіян геноцидом – і це вагомий внесок у наші позиції на світовому рівні. Адже геноцид уйгурів – пряме віддзеркалення Голокосту та Голодомору, і голоси уйгурських жертв геноциду мають значення.

Перед тим, як аналізувати тези адептів так званої “реалполітік” і концепту “ви не розумієте, ето другоє”, спробую коротко пояснити, чому ця історія погана.

  1. Ця резолюція широко підтримувалася американськими політичними колами, що їх можна назвати “антикитайським лобі”. Ця спільнота має чи не вагоміші позиції, ніж “антиросійське лобі”.

Не хочу вдаватися у подробиці про скруту, в якій опинилася Україна через КНР на рівні США. Про це чудово написала Альона Гетьманчук за наслідками останнього масштабного візиту української делегації до Вашингтону. Якщо коротко, то ціна “китайського” питання – ризик втрати фінансової підтримки.

  1. Імідж України, на якому тримається левова доля міжнародної підтримки, замарано недалекоглядними посадовцями, які вважають, що тактика “не образити вбивцю” все ще працює.

Україна стала глобальним символом свободи, борцем з абсолютним злом і нікчемами, наприклад, німецькими, яких ми всі дружно зневажаємо. На цінностях тримається все — санкції на росіян, поставки зброї, донати, готовність відмовлятися від комфорту взимку; себто мова аж ніяк не про “реалполітік”, а про дещо інше.

  1. Моральний аспект — найкричущий: чи може народ, що переживає найжахливіші злочини в Європі після 1945 року, закривати очі на продовжуваний, найсистемніший та найцинічніший, геноцид сучасності у Східному Туркестані?

У ганебному голосуванні не малося жодної іншої мети, крім як потішити китайського комуніста, що 1) заблокував чи не підтримав усі рішення на підтримку України; 2) надає поміч армії РФ, за що потрапляє під санкції США (наразі на рівні компаній); 3) є головним стейкхолдером російського бюджету та покупцем московських енергоресурсів; 4) відмовився допомагати з гуманітарними коридорами для евакуації цивільних з півдня та сходу України навесні; 5) офіційно виступив проти вступу України до НАТО напередодні повномасштабного вторгнення. Цей перелік можна продовжувати на сотні сторінок.

Позиція України за цінності, своєю чергою, не змінила б “статусу-кво”.

КНР й так щоденно виригує десятки антиукраїнських наративів, й так надає всю можливу для себе підтримку РФ. Була б істерика – і все. Невже, щось нове від народу-вбивці?

Тобто ми просто нашкодили — собі та союзникам.

На жаль, у суспільстві шириться байка про те, що “якщо ми образимо КНР, китайці надаватимуть військову підтримку росіянам”. Байка настільки живуча, що навіть наявні факти такої допомоги її не перебивають.

На ділі ситуація ж така: відкритий виступ КНР на користь росіян призведе не тільки до нищівних санкцій для, насамперед, китайської економіки, у яку вони вірять, як у Мао, але й до абсолютної трансформації підтримки України державами, що визначають Компартію Китаю головним ворогом.

Але “творці сенсів” надають перевагу альтернативному інформаційному вакууму – тому, що панував до 24 лютого 2022 року.

Що з цим усім роботи — не знаю.

Як донести тим, хто “посередині”, правду — не знаю.

Соромно.

З початком повномасштабного вторгнення я утримуюся від критики проблемних урядових позицій, адже більшість питань не на часі. Війна триває — і ми всі є Україна.

Втім, є питання, не говорити про які мені не дозволяє совість — у пам’ять про тих полеглих на війні друзів, що б не мовчали. 

Замість P.S.

Рада з прав людини, як і вся ООН, нікчемна. Проте, відповідати ми можемо насамперед за власні рішення — та українські сенси: незалежно від того, наскільки жалюгідні інші.

Ні, ця критика жодним чином не гратиме на користь росіян, бо росіяни — перші, хто підтримує геноцид уйгурів.

Замість P.P.S.

На фото — Хавагул Тевеккул. Уйгурка, 46 років. Її остання світлина — з витоку матеріалів китайських концтаборів.

Фото: Артур Харитонов

Чому плаче Хавангул — ми не дізнаємося.

Чи бачила вона, як примусово стерилізували її доньку? Як ґвалтували її матір? Чи як розстрілювали, після тортур, чоловіка або сина? Або ж як комуністи вривалися у батькову крамницю, розкладаючи підприємство на користь партії, або ж руйнуючи ісламські символи на користь портретів Сі Цзіньпіна? 

Дивлячись їй у вічі, тримаючи у пам’яті злочини росіян у Бучі, Ізюмі, Маріуполі, чи зміг би справжній українець натиснути кнопку “утриматися” щодо геноциду іншого народу на планеті?

Цього ми теж не дізнаємося.