«Градобанк» був одним з перших українських банків й успішно розвивався, допоки його власника Віктора Жердицького не заарештували у 2000 в Ганновері через невиплату грошей в’язням фашизму та нецільове використання 86 мільйонів німецьких марок.

Щоправда, це був уже майже фінальний епізод краху банку – спершу власник «Градобанку» вирішив інвестувати в таку прибуткову галузь як цементні заводи. Він навіть купив кілька підприємств, але потім на його шляху замаячила тінь міжнародного концерну «Лафарж». Французьке підприємство, в наглядову раду якого входила дружина президента Франції Жака Ширака, виграло конкурси на придбання.

Після того як “Градобанк” програв бій за «Миколаївцемент» «Лафаржу» почалися перші проблеми підприємства. Потім в його долі намалювалася фірма «Антарктика», яка попросила кредит у 5 мільйонів доларів під заставу кораблів, які фірмі не належали. Побачивши це в документах, банк відмовив у кредиті. Але «Антарктика» вибила собі кредит через суд.

У  березні 1996 року задля кредиту «Антарктиці» з рахунків “Градобанку” було примусово списано всі залишки коштів, що позбавило його можливості обслуговувати клієнтів. Тоді ж і виникли перші проблеми з виплатами коштів остарбайтерам. Жердицький і банк намагалися  домовитися  з німецьким фондом, щоб виплачувати ці гроші поступово, поки в банку скрутні часи, але німці поставили вимогу виплатити відразу.

Внаслідок усіх перипетій банк банкрутував, тож  у 1996 році взяв кредити у Нацбанку, за які передав у заставу 785 творів мистецтва. Їх вартість на той час становила $5,18 млн.

«Градобанк» кредити так і не повернув. І після того, як утворилася заборгованість у 1998 році в розмірі 9,49 млн грн, суд дозволив Нацбанку розпорядитися заставним майном.

Так картини з колекції «Градобанку» поїхали у підвали Нацбанку.

Тепер трохи про саму колекцію.

Ті, хто жив у 90-ті, знає, що тримати заощадження тоді було краще в чому завгодно, аби не грошових купюрах. А найнадійніше це було робити у творах мистецтва. Бо вони мають здатність  з роками лише дорожчати.

Тоді банк найняв кількох мистецтвознавців на чолі з Едуардом Димшицем, і почав формувати свою колекцію картин.

Колекція мала три розділи: класичний український авангард 10-20-30-х років, сучасний українська живопис і закордонне мистецтво XX століття. В майбутньому вона мала стати основою великого музею.

Мистецтвознавцям вдалось зібрати роботи Пабло Пікассо, Амедео Модільяні, Марка Шагала, Поля Сезана, Фернана Леже, Жоржа Брака, Сальвадора Далі, Олександри Екстер, Давида Бурлюка, Олександра Богомазова, Тіберія Сільваші, Анатолія Криволапа, Олександра Животкова, Галини Неледви, Віктора Рижих.

За час збирання вартість картин зросла з одного мільйона доларів, за які їх купили, до п’яти.

Тому вочевидь, що багато хто хотів би отримати ці картини собі через аукціон. Але Верховна Рада заборонила продаж картин.

У 2004 році парламент ухвалив закон про передачу колекції АТ «Градобанк» у державну власність на постійне зберігання до Національного художнього музею в Києві.

У 2005 Національний художній музей, отримавши гроші від Мінкульту, перерахував НБУ 9,49 млн грн як відшкодування заборгованості «Градобанку». Але картини так і лишалися  у сховищах Нацбанку.

Тим часом у 2008 році Конституційний суд визнав неконституційними положення закону про передачу колекції «Градобанку» у державну власність. НБУ поновив заборгованість «Градобанку», повернувши гроші Національному музею.

З 2012 року «Градобанк», вважаючи договір 2005 року із Мінкультом і музеєм нікчемним, вимагає визнати відсутність  у музею права на картини.

У 2015 прокуратура Києва виграє справу в  Господарському суді Києва на передачу картин   музею.

У липні 2017 це рішення підтвердив Вищий господарський суд України. На той час  картини вже виставлялися  в музеї. Але в 2018 представники «Градобанку» подали нову скаргу до  Касаційного адміністративного суду.

«Силами прокуратури картинна галерея була забрана у Національного банку, де вона перебувала на збереженні, і передана в Національний художній музей. Фактично відбулася експропріація без будь-якої компенсації вкладникам “Градобанку”, – пояснив ще у 2016 свої дії Жердицький.

Тоді ж він озвучив, що сума колекції наразі становить 52,7 мільйона євро. І що 70 картин слідчі взагалі забрали незаконно.

За словами співрозмовників Букв, в «Градобанку» вже давно нічого в ліквідмасі немає. Його не ліквідують виключно через бажання погратися з картинами.

«За такими судовими спорами завжди стоїть зацікавлений ініціатор, поціновувач живопису. Вони знають де що можна спробувати зламати через суд», – каже співрозмовник видання.

До речі, це вже не перший такий процес – декілька років тому так хотіли вивезти картини Миколи Глущенка до США.

Згідно зі ст. 4 Конвенції про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини, яку ратифікував український парламент, країна має зобов’язання забезпечувати виявлення, охорону, збереження, популяризацію й передачу майбутнім поколінням культурної спадщини, яка перебуває на її території.

І тут державний інтерес опиняється вище навіть права приватної власності.

Українські музеї й так виглядають як сироти-недоглядки – чого варте протікання даху й відра для збирання води в  одеському музеї. Наші кримські музеї окуповані Росією і через це ми можемо втратити навіть легендарне скіфське золото. І ось тепер ми маємо зрозуміти, чи піде 785 творів з молотка. Засідання суду буде вже в лютому.