Гучне затримання в Білорусі співробітників ПВК “Вагнер” – справжня бомба, вибух якої вже призвів до величезної кризи у відносинах з Росією.

Беззмінний президент Білорусі Олександр Лукашенко під час  наради Ради безпеки назвав присутність російських бойовиків на своїй території “брудною грою” Росії, кокетливо додавши, що від кого, від кого, а від Путіна він такого удару в спину не очікував.

Кадри затримання 30-ти російських бойовиків, які встигли відзначитися не тільки в бойових діях в Сирії, але і на території українського Донбасу, облетіли весь світ. А питання про можливу видачу частини з них Україні в зв’язку зі злочинами,  вчиненими ними на полях російсько-української війни,  довів Володимира Путіна до кипіння. Прессекретар російського президента Дмитро Пєсков вже встиг прокоментувати небажання Путіна говорити з Олександром Лукашенком на тему затриманих громадян Росії, що в перекладі з путінської мови напівнатяків не може трактуватися інакше, ніж свідченням крайньої стадії гніву російського президента.

Всього, за даними білоруських спецслужб, на території Білорусі перебуває    до 200 представників проросійських воєнізованих формувань. І поки вони на власному прикладі освоюють досвід білоруських партизанів у лісах суміжної держави, настав час поговорити про те, які уроки з цієї ситуації варто витягти нашій країні.

Гнів Олександра Лукашенка можна зрозуміти. Білоруський режим проходить не найкомфортніший етап свого життя. Масові акції опозиції напередодні серпневих виборів випробовують на міцність владу Олександра Лукашенка. І присутність на території Білорусі російських бойовиків не безпідставно трактується Лукашенком як російська спроба погіршити його і без того непросте становище. До того ж, не тільки білоруський диктатор, але і всі ми прекрасно інформовані про те, що ПВК “Вагнер” є нічим іншим, ніж структурою прикриття для спеціальних операцій ГРУ ГШ РФ. А отже, мандат на дестабілізацію Білорусі міг бути отриманий ними тільки за згодою вищого політичного керівництва Росії.

Відносини Путіна і Лукашенка попри  уявну дружність  напружені вже не перший рік. Ми можемо побачити тільки зовнішні прояви цього конфлікту. Чудовою ілюстрацією цього став новорічний подарунок Путіну в 2018 році, коли Лукашенко  вручив російському диктатору чотири мішки картоплі. Однак справжньої напруги вони досягли взимку 2019-2020 років. Коли білоруський лідер відкинув всі пропозиції Путіна щодо подальшої інтеграції Росії та Білорусі.

Дарма,  що Білорусь залишається одним з небагатьох союзників Росії на зовнішньополітичній арені, останні 20 років стосунки між двома державами нагадують гру в кішки-мишки. Договір про створення Союзної держави Росії і Білорусі був підписаний в далекому 1999 році і став  дуже важливою геополітичною  спадщиною, залишеною Борисом Єльциним Володимиру Путіну.

Сам концепт Союзної держави спочатку трактувався сторонами по-різному. Згода Олександра Лукашенка на створення Союзу мотивувалося його бажанням стати справжньою першою скрипкою в новому державному утворенні на тлі послаблення Бориса Єльцина. Досі Лукашенко є формально лідером спільної держави, бо саме він обіймає посаду голови Вищої державної ради. Росія ж, своєю чергою, що при Борисі Єльцині, що при Володимирі Путіні бачила в  союзній державі насамперед формат інтеграції Білорусі до свого складу.

До 2020 року диспозиція склалася так. Під виглядом обіцянок возз’єднання з Росією Олександр Лукашенко зумів домогтися значних економічних привілеїв. Спільний митний простір створив умови для виходу білоруських товарів на російський ринок. А безмитне постачання російської нафти з подальшою переробленням на білоруських підприємствах створило економічний фундамент для режиму Лукашенка, поряд з пільговою ціною на газ.

До кінця 2019 року раптом виявилося, що за позику має бути віддяка. Зістарюваний Володимир Путін поставив питання руба, зажадавши від Олександра Лукашенка узгодити практичну карту інтеграції двох країн, яка передбачала б  введення в обіг спільної валюти, об’єднання спецслужб і міністерств Росії та Білорусі в єдину систему державних органів тощо. Після провалу цих переговорів, Олександр Лукашенко був змушений вийти з заявою, яка дезавуювала чутки про конфлікт між ним і Путіним. Однак факт залишається фактом — ніяких практичних кроків для реального об’єднання зроблено не було.

Очевидно приблизно в цей же період Путін    ухвалив  рішення про загострення політики Кремля проти Лукашенка, що в підсумку вилилося в закидання  російських диверсантів  до  Мінська.

Небачена досі російсько-білоруська криза показує  не просто приватні розбіжності між державами, але є характерною ілюстрацією політики Росії щодо пострадянських держав, у  тому числі України.

Пострадянські еліти завжди розглядали Росію насамперед як поле для власного заробітку і джерела фінансово-політичного добробуту. Концепція існування пострадянських еліт ґрунтувалася на торгівлі державним суверенітетом на користь Росії. Показна позаблоковість і відмова від інтеграції з ЄС, антинатівська позиція, забезпечення російської військової присутності в обмін за газові знижки — все це було для Лукашенка, Януковича та інших Вороніних-Додонів просто інструментом для консолідації власної влади та банального збагачення.

Тоді як Росія використовувала ці механізми не просто для розширення свого політичного впливу, а з прицілом на поступове поглинання “дружніх” держав. Обіцянки нейтральності, позаблоковий статус і інші “плюшки” – ніколи не були кінцевою метою Кремля.

Не просто відмова від європейської інтеграції — але обов’язкове приєднання до Євразійського Союзу. Або не відмова від НАТО — але вступ до ОДКБ. Або не формальна незалежність держави-сателіта, але возз’єднання з Росією. Саме поступовий демонтаж державності сусідів був квінтесенцією політики Кремля починаючи з 1991 року — року створення СНД, яке за задумом Єльцина мало стати просто прологом до відтворення Росії в її “історичних” кордонах.

Наслідки цієї політики Кремля першим відчув на своїй шкурі Віктор Янукович, коли російські маріонетки в українських спецслужбах і МВС постійно зривали всі спроби прийти до якогось компромісу з протестантами  на Майдані. Анексія Криму і війна проти України стали просто продовженням кремлівської політики іншими методами. Зараз наслідки багаторічної “дружби” з Росією починає відчувати на своїй шкурі й Олександр Лукашенко. І фігура Путіна є ключовою тільки в тому сенсі, що сам російський диктатор, що дивиться в очі вічності, поставив собі за мету відтворення російської держави шляхом включення до  неї “споконвічних” українських і білоруських земель у форсованому режимі, щоб встигнути завершити цей процес до власної смерті. Бажання увійти в підручники історії не просто беззмінним президентом-клептократом, але імператором нової Російської Імперії — ось що змушує Путіна йти шляхом своїх попередників в цьому турборежимі.

Який же урок повинні винести з цього українські еліти? Пам’ятаю одну свою приватну розмову з відомим діячем проросійської партії — одним з топчиновників епохи Януковича. За дивних обставин — це сталося  на великому міжнародному форумі — цей впливовий і дуже багатий чоловік почав доводити мені, що він — ніякий не проросійський елемент. Що він ненавидить росіян, через те, що все своє життя перебував з ними в комунікації та розуміє їх справжні цілі.

Однак, як він висловився, він проти того, щоб наші “бандерівські, западенські” цінності разом з українською мовою, пропагувалися на його Південному Сході. У відповідь на цей викид емоцій я навів простий і зрозумілий цій людині аргумент. Я сказав, що консервуючи совок і антиукраїнську позицію на ввіреній йому території та підприємствах (на яких на той момент працювало близько 100 000 осіб), він просто риє власну могилу.

“Уяви собі, — сказав я, — що завтра до тебе в місто приходять росіяни, як будуть діяти твої робочі? Кого вони будуть зустрічати з квітами? Невже ти не розумієш, що в такому випадку твоя роль у вигляді прокладки між ними та Росією просто втратить сенс? А тепер уяви, що після 2014 ти включаєшся в будівництво незалежної, суверенної держави. Пропагуєш українське, розкриваєш їм очі на агресію Кремля. Що ти отримуєш в результаті? 100 тисяч людей, які готові захищати Україну зі зброєю в руках. І як наслідок — захищати й твої власні економічні інтереси! “. Тоді, у 2016 або 2017 році він був змушений визнати, що раціональне зерно в моїх роздумах є.

Уроки Януковича, війни й тієї ситуації, в якій зараз опинилася Білорусь,  повинні винести ті діячі, які культивують русскій мір  на Сході нашої країни. Мова тут не йде звичайно про  російських агентів впливу, а про тих, хто за звичкою думає, що в разі приходу проросійських сил до влади, зможе повернутися до звичного формату відносин з Росією.

Які б плани не виношувала проросійська частина нашої еліти, в плани Путіна точно не входить забезпечення їх фінансового благополуччя. Умовний Бойко, який звик паразитувати на російських фінансових потоках — такий самий ворог Кремля, як і відчайдушний патріот. Тому що ніяка суверенна українська влада, навіть влада Бойка, Путіну просто не потрібна. Йому потрібне приєднання України до Росії. Можна областями. І в найлегшому варіанті Медведчук в ролі генерал-губернатора. Але краще, щоб генерал-губернатором тут був призначений пристойний генерал ФСБ, це все ж надійніше.

Єдине, на що може розраховувати проросійська еліта в разі реалізації такого сценарію — почесна пенсія в статусі “всеросійських пенсіонерів”. У гіршому — можливо більш комфортна камера у в’язниці. Або красивий пам’ятник після “зачистки” силами “незалежного” від Кремля ПВК “Вагнер”. Аналогічний пам’ятнику Захарченку в Донецьку.

Урок з усього вищезгаданого повинен винести й президент Зеленський. Ти можеш скільки завгодно заглядати в очі Путіну, переконувати його у своїй готовності до компромісу, не гнівити й не відсвічувати. Можеш навіть вигороджувати Росію перед Заходом і власним народом, сором’язливо називаючи її “тією стороною”. Ти можеш підтримувати зовнішню політику Росії, погодитися на те, що твоя держава є частиною російської сфери впливу і ширше русскаго міра, можеш навіть підписати з нею інтеграційну угоду — але за перших ознак слабкості Кремль накинеться на тебе зі спини, як тигр. Кремль завжди тебе кине, обдурить і знищить. Тому що для Кремля ти — ніякий не партнер, а просто джерело білку, яким можна поживитися за першої зручної  нагоди.