Проблемою щодо спотвореного “культу військових” у суспільстві в своєму Інстаграмі поділилась Олександра Ряба – активна учасниця боротьби за повернення українських військовополонених. Авторка допису наголосила на явищі, коли в соцмережах дівчата показово висловлюють бажання щодо стосунків із військовими, формуючи нездорову модель їх сприйняття. Детальніше про це – у коментарі Олександри для #Букв.

Олександра зазначає, що власним першочерговим завданням вважає боротьбу за повернення українських військовополонених, а також відстоювання образу “Азова”. Зараз дівчина продовжує свою інформаційну діяльність на новому акаунті, адже попередню сторінку заблокували через активний розголос.

“Боротьба за наших полонених хлопців – передусім мій обов’язок, як і всіх цивільних: “боротись за них так, як вони боролися за нас”. Проте, на жаль, не просто як громадянський обов’язок чи відчуття якоїсь провини, а все-таки й особиста історія. Ця “евакуація” на 3-4 місяці торкнулася і мене особисто, як і тисячі родин по всій країні. Чекаю з полону не чоловіка чи хлопця, але також близьких моєму серцю людей – друзів та знайомих. А взагалі я, звісно, чекаю всіх. Нашу Азовську родину, всіх 700 (+/-) військових ОЗСП АЗОВ, які вже майже рік знаходяться в полоні.

Нас усіх об’єднує пекельний біль всередині, очікування, невідомість та молитви за тих, хто досі в руках ворога. Рідні, які також чекають на повернення військовополонених, для мене вже як велика родина. Знаєте, хлопці в “Азові” були і є як сім’я, вони там всі – брати одне для одного. Тож за цей рік їх матері, дружини, сестри також стали однією великою родиною. Ці дівчата – це велика сила, і я дуже вдячна багатьом із них, що вони є в моєму житті, бо від них – шалена підтримка та розуміння.

Це не перший мій допис на цю тему, вже якось писала, але на іншій сторінці, яку заблокували через боротьбу. Все це накопичувалося, бачила час від часу в Тік-Ток відео з дівчатами і підписи “шукаю чоловіка з ЗСУ”, “Мрію про Медійних військових”. Наприклад, як  відомі “Махач” чи “Хімік”. Ділилась цими історіями на своїй сторінці, але розуміла, що якщо написати цим дівчатам напряму, на жаль, нічого неможливо буде пояснити та донести. Бо людині треба пройти цей шлях військової “казки”, щоб дійсно зрозуміти, як воно насправді. Остаточним приводом стало чергове відео в соцмережі, де дівчина написала: “хлопці з ЗСУ, шукаю собі чоловіка”. Хтось, можливо, не зверне уваги, когось не зачепить, але, маючи навколо себе військове оточення, я розумію, як їм, з першого погляду сталевим та сильним, потрібна підтримка. І не за айфони та подарунки, а від серця і щиро.

Найбільш поширені стереотипи – це те, що у військових велика зарплата, 100 (+/-) тисяч і, звісно, велику роль відіграють фото чи відео в соцмережах у самих військових, де вони – у військовій формі, статурні, гарні. Наче з обкладинки журналу чи з модельного агентства, форма багатьом дійсно дуже личить. Але насправді не всі розуміють, що ховається всередині під тією усмішкою та формою. Часто – біль та смерть. Багато смертей друзів та побратимів. Натомість деякі дівчата бачать лише військову романтику.

Власне, серед моїх старих знайомих є ті, хто особисто просили познайомити з військовими хлопцями з мого оточення. Наче дівчата і роблять вигляд, що хвилюються, що типу будуть чекати, але, якщо немає подарунків чи довго не виходив на зв’язок, то одразу – “до побачення”. У них немає розуміння, ким є військова людина, і яке життя на тебе з нею чекає. Чи то вони думають, що у всіх складно, а в них буде добре, чи то взагалі не думають.

Вважаю, що “щире бажання” та ось ці написи “шукаю чоловіка військового” – несумісні. Якщо було б дійсно щире бажання мати чоловіка-військового, то в кожному місті є військовий шпиталь, де багато гарних хлопців. Так, поранених, але вони такі ж військові, як і всі інші, та потребують турботи, тепла та уваги. Ось це щиро – і допомога, і можливість познайомитись.

А ті, хто саме мріє про військового, я вважаю, що це – на певний час, допоки буде тривати війна, і це буде актуально. Я називаю це “модою”. На жаль, жорстоко звучить, але воно так і є. “Мода”, бо вони ж зараз Герої, Воїни, тримають країну, а потім – реабілітація, адаптація до цивільного життя, бо війна в них – назавжди. Герої після війни для таких дівчат будуть вже не Героями, вони стануть звичайними людьми. Можливо, для них це і хайп– показати знайомим “ось мій хлопець в Бахмуті” чи ще десь.

Життя з військовою людиною – це не погано, це не катування чи ще щось. Просто не кожна до цього готова та це витримає. Випробування можуть бути від доби очікування в тремтячому стані, не випускаючи телефона із рук та чекаючи його повідомлення після повернення з позицій – до чекавання з полону. Це поїздки в інші міста, бо ротація чи його позиції можуть бути де завгодно. Це постійний стрес, хвилювання, сльози. Це поранення, ампутації, реабілітація. Полон. Але найстрашніше, що повинна розуміти кожна дівчина, яка мріє чи почала стосунки із військовим, що вона в будь-який час може отримати повідомлення “200”, і до цього неможливо бути готовою. Повинен бути особливий підхід, розуміння та терпіння.

Звісно, зараз це – не одна з найголовніших проблем сьогодення, але вважаю, що подібне транслювати не потрібно. Бо це звучить нещиро, ніби тимчасова розвага, спробувати, що значить “військова казка”. Але якщо Ви будуєте стосунки з військовим в умовах сьогодення, будь-ласка, будьте поруч, не зраджуйте, не залишайте в такі важкі часи. Подаруйте їм свою турботу, тепло, будьте для них цілим Всесвітом, бо важливо, щоб поруч була така людина. Якими б вони сталевими, незламними та хоробрими не були б, за цим всім приховано страх, біль, смерті друзів і сльози. Життя з військовим може бути щасливою казкою, але все – тільки у ваших руках. Вмійте насолоджуватись моментом, людиною, почуттями одне до одного. Важливо бути тим, хто ніколи не залишить. Жити тут і зараз, без якихось матеріальних запитів. 

Можливо, хтось мене засуджуватиме, але в одній зі своїх промов наш президент сказав, що символ незламності – це пані Олена Зеленська. Але я впевнено і з гордістю можу сказати, що справжній жіночий символ незламності – це жінки, які чекають. З полону, з боїв, з позицій – чекають з війни. Всі наші дівчата, матері, сестри – вони такі ніжні, гарні, тендітні, є маленького зросту, наче дюймовочки, але ви не уявляєте, яка загартована сталь всередині них. Ці жінки, незважаючи на вагітність, на те, що в багатьох ще зовсім маленькі дітки, хтось залишився без дому, вони не оминають всі можливі акції стосовно полонених, роблять відеозвернення, деякі їздять світом та роблять все можливе для повернення своїх чоловіків. І як кожній з них їх чоловіки говорили “будь сильною” – вони сильні, вони тримаються, бо є заради кого. І саме вони є прикладом для тих, хто “мріє про військову казку”. Це про терпіння, яке потрібно мати та скільки зусиль докладати.  Я не можу змалювати увесь біль, бо це неможливо, для когось це особисте. Але повірте, це невимовний біль, і допомогти може тільки той найочікуваніший дзвінок: “я повернуся, я в Україні”. Саме він залікує рани”.

Для детальнішого висвітлення #Букви зв’язалися з жінками, які на власному досвіді відчули виклики “військової казки”. 

“Бути в стосунках з військовим – це завжди складно, його майже ніколи немає вдома, виїзди, ротації, ти постійно переживаєш, нервуєшся, живеш від “+” до “+”, який він відпише. Також потрібно бути готовими до нервових зривів, посттравматичних синдромів, бо, на жаль, це наслідки війни, і це найменше, що може бути, адже за словом “військовий” дуже часто стоять поранення, операції, ампутації і найсумніше число “200”.

Зараз у нас дуже розвинений культ військових та, на жаль, багато дівчат не зовсім розуміють, що за цим приховано. Всі бачать картинку красивих хлопців в дорогому екіпіруванні та одразу уявляють, як класно бути дівчиною військового, але одиниці зможуть це витримувати та надавати якусь підтримку та тепло цим хлопцям. Я знаю багато дівчат, жінок, які в стосунках з військовими, тож можу сказати, що це – “сталеві жінки”, це тяжка праця і величезна витримка. На мене дуже сильно вплинула моя особиста історія, минув рік, а я й досі збираю себе докупи, бо воно накриває час від часу, і ти нічого не можеш з цим зробити. Моментами думаєш: а чому саме так, чому саме він – і відповіді на це не знаходиш. Це дуже болючі теми, але їх потрібно піднімати в суспільстві, щоб люди зрозуміли, що віськові – це не про красу, не про великі зарплати, не про популярність. Замало красивих картинок та слів”, – Аліна Бережна, дівчина загиблого захисника Маріуполя.

“Готовим треба бути до всього. Завжди. До втрати зв’язку на місяць, що навіть не найстрашніше, що може бути. До поранення, до смерті. Врешті, до взяття в полон. Якщо хтось вважає, що якщо чоловік потрапляє до полону, то можна видихнути з полегшенням і його не вб’ють, то в мене погані новини. Полон – це ще гірше, ніж на полі бою. 

Раджу дівчатам та жінкам знати роту, батальйон, бригаду коханого, його командира. Також його побратимів. Стосунки з військовим не треба романтизувати. Це не про виплати 100 тисяч гривень і 15 мільйонів у випадку загибелі. Це про кожне очікування “+” . Це про те, що на свята в нього може бути наряд або полігон. Це про КМБ, місяць без зв’язку. Воїну потрібна вірна і гідна жінка. Як це вплинуло на мене? Холоднокровність стала моїм другим ім’ям”, – Уляна, дівчина загиблого в Оленівці захисника. 

“Кожен випадок – індивідуальний, і це потрібно враховувати. Але те, з чим довелось зіткнутися мені (мій чоловік був у полоні ще в 2014 році) – це спалахи агресії, ПТСР, після довготривалих виїздів перші дні було складно разом спати, бо він не міг заснути в тиші, також проблеми зі здоров’ям, які стали для нього “не на часі”, бо він не міг піти на лікарняний та покинути хлопців. Ще потрібно буде зрозуміти, що побратими будуть на першому місці, а фраза “як же хлопці” – це стандарт. І маніпулювати словами “або я, або вони” – безглуздя. Також потрібно прийняти, що більшість часу ви – наодинці, тож проблеми вирішуєте самостійно, навіть із переїздом. Також доведеться “кататись” постійно за чоловіком, куди його прикомандирують. 

Серед інших аспектів – апатичність, адже іноді після виїздів хлопцям не хочеться нічого, крім побути на самоті. Це нормально, і тут важлива підтримка та час на адаптацію. Не варто відволікати чоловіка на фронті своїми буденними проблемами, від вас повинні завжди лунати слова підтримки та любові. Він не повинен переживати ще за вас, коли в нього задача на “нулі” – зберегти своє життя та побратимів. 

Мені треба було прийняти: або я живу в такому темпі, або я йду. Спочатку морально було важко, адже ти – постійно одна, і банальні побутові проблеми вирішуєш самостійно. Ти не завжди в ролі маленької дівчинки, а частіше ти – такий самий боєць”, – Карина Ремез, дружина військовополоненого.

“По-перше, ви маєте бути підтримкою своєму коханому. Можливо, на перший погляд, це здається легко, і в уяві така гарна картинка, коли поруч мужній, гарний, турботливий та ще й у формі. Ви маєте розуміти, що може статися так, що вам доведеться тривалий час бути самій, і це – не просто самотність. Це порожнеча на душі, постійні хвилювання та біль. Вам доведеться звикнути до емоційних гойдалок і ваша душа звикне до болі і до постійного хвилювання за вашого коханого, тому що він – в небезпеці. Це безсонні ночі в самотності та сльози. А ще страх, поранення, полон і, найстрашніше – смерть.

Потрібно усвідомити це все і вирішити для себе, чи готові ви, заради коханого, жити таким життям. Не жити, а існувати, коли його немає поруч. Бо коли ви обрали військового, ви маєте бути сильною, вірною та відданою. Ви – тил, де кохають, зігріють, вірять, чекають і надихають. 

Я більше року знаходжусь в жахливому емоційному стані, антидепресанти вже не допомагають. Доводиться обходитись без них. Замість душі – чорна діра, постійний холод. Мій чоловік – це мій сенс життя. Коли я змушена була поїхати з Маріуполя, я залишила своє серце там, із ним. Скоро рік, як він в полоні. Рік боротьби за його повернення. Я 24/7 намагаюсь робити щось, що в моїх силах, щоб нагадати усім, що наші рідні – в полоні: купа листів, постійні зустрічі. Але результату немає, якщо він досі у полоні. Засинаючи, уявляю, що він поруч, лише так я можу заснути, дихаю подушку з його духами. Особисто для мене, життя без нього – пекельне випробування. І я чекаю на найщасливіший день у житті – його повернення. Мрію уткнутися носом в нього, вдихнути і видихнути весь цей біль, страх і знову стати собою. А згодом залікувати його рани і душу своїм коханням і відданістю”, – Анастасія Гондюл, дружина військовополоненого.