Основним документом, який регулює правовідносини стосовно поводження з цивільним населенням під час бойових дій, є Конвенція про захист цивільного населення під час війни 1949 року (Женевська) та додаткові протоколи до неї.

Конвенція застосовується до всіх випадків збройного конфлікту, навіть якщо хтось з учасників не визнає стану війни або вона не оголошена офіційно, а також всіх випадків окупації, навіть якщо такій не передував збройний опір. Щоправда, IV Конвенція про закони й звичаї війни на суходолі 1907 року (Гаазька) визначає, що територія визнається окупованою, якщо вона фактично перебуває під владою армії супротивника та окупація поширюється лише на ту територію, де така влада здатна виконувати свої функції. Очевидно, що у випадку Маріуполя, який не перестає обстрілювати російська армія і де тривають міські бої, про повну окупацію говорити, щонайменше, зарано, але цей термін можна вживати щодо фактично зайнятих російськими військами територій

Крім того, застосовуються приписи Женевської конвенції 1949 року, стаття 4 якої встановлює, що особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються у разі конфлікту чи окупації під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.

Стаття 49 Женевської конвенції 1949 року містить заборону, незалежно від мотивів, здійснювати примусове індивідуальне чи масове переселення або депортацію осіб, що перебувають під захистом, з окупованої території на територію окупаційної держави або на територію будь-якої іншої держави, незалежно від того, окупована вона чи ні.

У цій статті міститься застереження про те, що окупаційна держава “може здійснювати загальну або часткову евакуацію з певної території, якщо це є необхідним для забезпечення безпеки населення або зумовлено особливо вагомими причинами військового характеру”. Уточнення “якщо це є необхідним для забезпечення безпеки населення” не дозволяє застосувати це застереження до дій Росії, оскільки загроза безпеці цивільного населення виникає саме внаслідок дій російської армії, а для безпеки цивільного населення достатньо припинити обстріли та бомбардування міста і забезпечити дотримання гуманітарних коридорів, організованих українським урядом та органами місцевого самоврядування.

Зі змісту обох цих норм уже вбачається порушення Росією основоположних приписів міжнародного гуманітарного права. Проте, це ще не кінець, адже норми пункту 3 статті 85 додаткового протоколу І до Конвенції 1949 року містять додатковий перелік заборон для учасників конфлікту у поводженні з цивільним населенням.

Зокрема, забороняється: 

  • вчинення нападу невибіркового характеру, що торкається цивільного населення або цивільних об’єктів, коли відомо, що такий напад стане причиною надмірних втрат життя, поранень серед цивільного населення або завдасть шкоди цивільним об’єктам – під цей пункт підпадає майже кожен обстріл Маріуполя за весь час облоги;
  • вчинення  нападу  на  установки  або  споруди,  що містять небезпечні сили,  коли  відомо,  що  такий  напад  стане  причиною надмірних  втрат  життя,  поранень  серед цивільного населення або завдасть шкоди цивільним об’єктам – навіть якщо допустити, що в заяві МО та МЗС РФ про те, що у пологовому будинку та дитячій лікарні Маріуполя були військові, все одно російський авіаудар по них розцінюватиметься як порушення зазначеного пункту;
  • переміщення  державою, що окупувала, частини  її  власного цивільного населення на окуповану нею територію або депортація  чи переміщення  всього  або  частини населення окупованої території у межах цієї  території  чи  за  її  межі  на  порушення  статті  49 Четвертої конвенції – пункт, який безпосередньо стосується злочинних дій Росії щодо депортації населення міста.

Звідси переходимо до норм Римського статуту міжнародного кримінального суду, документа, який встановлює основні міжнародні злочини, зокрема, воєнні. Останні перелічені у статті 8 Римського статуту і включають весь спектр дій російської армії в Маріуполі: 

    • незаконне, безглузде та великомасштабне знищення та присвоєння майна, не викликане військовою необхідністю; незаконна депортація чи переміщення чи незаконне позбавлення волі; 
    • умисні напади на цивільні об’єкти, тобто об’єкти, які не є військовою метою; 
    • умисне вчинення нападу, коли відомо, що такий напад стане причиною випадкової загибелі або каліцтва цивільних осіб або шкоди цивільним об’єктам або великого, довгострокового та серйозного збитку навколишньому природному середовищу, який буде явно несумісний з конкретним і безпосередньо очікуваною загальною військовою перевагою; 
    • напад на незахищені і не військові цілі міста, села, житла чи будівлі або їх обстріл із застосуванням будь-яких засобів; 
    • переміщення прямо чи опосередковано державою, що окупує частини її власного цивільного населення на окуповану нею територію, або депортація чи переміщення населення окупованої території або окремих частин його в межах або за межі цієї території; 
    • умисне завдання ударів по будівлях, призначених для цілей релігії, освіти, мистецтва, науки або благодійності, історичним пам’ятникам, госпіталям та місцям зосередження хворих і поранених, за умови, що вони не є військовими цілями;
    • умисне вчинення дій, що наражають цивільне населення на голод, як спосіб ведення війни шляхом позбавлення його предметів, необхідних для виживання, включаючи умисне створення перешкод для надання допомоги.

З усім цим, указ Путіна 2019 року про відкликання заяви про ратифікацію додаткового протоколу (І) до Женевської конвенції 1949 року не викликає жодного подиву. Щодо Римського статуту, то юрисдикція Міжнародного кримінального суду поширюється на злочини, скоєні на території держав-учасниць. Щоправда, Україна, хоч і підписала Римський статут у 2000 році – досі його не ратифікувала, недогляд, який варто виправляти негайно.

Що ж до жителів Маріуполя, яких Російська Федерація фактично взяла в заручники та примусово депортувала на окуповані нею території або на територію самої РФ, то першочергово їм слід сповістити про своє місцеперебування дипломатичні установи України, список та контакти яких надало МЗС: 

Посольство України в Естонській Республіці

Посольство України в Латвійській Республіці

  • тел.: +371 2923 9262, +371 6733 2956
  • електронна пошта: [email protected]

Посольство України в Республіці Білорусь

Посольство України в Грузії

  • тел.: +995 32 231 11 61, +995 32 231 14 54, +995 595 08 22 88
  • електронна пошта: [email protected]

Посольство України в Азербайджанській Республіці

  • тел.: +994 50 255 75 18, +994 50 255 75 05
  • електронна пошта: [email protected]

Посольство України в Республіці Казахстан

Посольство України в Республіці Фінляндія

  • тел.: +358 92 289 00 71, +358 92 289 00 72, +358 404719200
  • електронна пошта: [email protected]

Посольство України в Китайській Народній Республіці

Посольство України в Республіці Вірменія

  • тел.: +374 1025 6541, +374 7710 0273
  • електронна пошта: [email protected]

Посольство України в Литовській Республіці

Посольство України в Республіці Польща

Консульство України в Гданську

  • тел.: +48 5834 606 90, +48 6076 543 33
  • електронна пошта: [email protected]

Посольство України в Турецькій Республіці