Про досвід виживання #Буквам розповіла корінна мешканка Маріуполя, яка від початку й до кінця воєнних дій знаходилась у місті.

Валентині (імʼя змінено) 58 років. Будинок жінки розташований у західній частині Маріуполя, у приватному секторі мікрорайону “Черемушки”. Завод “Азовсталь” знаходиться за 10 км від дому, поруч ані військових обʼєктів, ані складів з боєприпасами, ані базувань української армії. Проте це не завадило російським загарбникам вщент розбити двір Валентини, вбити сусідів й рідну людину жінки.

— Які думки були у Вас до 24 лютого з приводу можливого вторгнення Росії? Коли світ буквально кричав, що російські війська вже на кордоні з Маріуполем, що відчували Ви?

— Я взагалі не думала про це! Всю останню неділю до початку війни у місті я працювала з ранку до ночі, тож часу на новини не залишилось. І навіть 24-го зранку, коли я стояла на автобусній зупинці й бачила величезний потік машин у бік Мелетіно, Урзуфа, Ялти (ред. Ялта — місто у Донецькій області), я думала про те, як я буду пекти паски до Великодня.

— Коли і як прийшло усвідомлення, що почалась повномасштабна війна в Україні?

— Я не могла повірити у те, що бачила на власні очі. Вибухи посилювались з кожним днем. Мені так хотілось вірити, що це ненадовго. Снаряди літали над головою, але я ходила на роботу до 3 березня включно. Всі ми так сподівались, що мирне життя повернеться, проте з кожним “прильотом” ця надія згасала.

— Розкажіть про Ваше виживання у Маріуполі під час активних бойових дій.

— З 2 березня у нас відключили газ, світло та воду. Будинок не опалювався, температура у кімнатах сягала +2 градуси. Тож ми обʼєднувалися з сусідами, грілись, готували їжу разом у їхній деревʼяній печі. Ночували вдома, у страшному холоді, разом із собакою та котом під ковдрою. Ми намагались звикати до цього життя — без душу, звичних умов та зі снарядами над головою. Я, попри все, трималась спокійно: не плакала та не панікувала. Але не через те, що мені не було боляче, а лише тому, що це навряд чи б щось вирішило.

Добре, що ми жили у приватному секторі, тож запаси овочів, мʼяса та курячих яєць у нас були. Питною водою для нас був лід на вулиці. Пізніше, коли потепліло — чоловік мусив носити нам й сусідам воду з джерел. Щоразу, коли він йшов з дому, я не знаходила собі місця. Одного разу мій чоловік пішов до джерел чомусь іншим шляхом, саме у той момент на звичну дорогу прилетіла авіабомба. Його б убило.

Пізніше наш приватний сектор почав зазнавати інтенсивних бомбардувань через розміщення будівлі ДСНС поряд з нами. Не знаю, для чого армія РФ хотіла туди влучити, можливо, щоб не вдавалось гасити масові пожежі у місті. Буквально у кожен двір залетів снаряд, трощило будинки. Хоча територія ДСНС залишалась абсолютно не ушкоджена. Таке відчуття, що окупанти або взагалі не вміють влучати, або ж навмисно гатили по житлових будинках.

— За даними ООН, 90% будинків зруйновано. У Ваш будинок теж були влучання?

— Так, 5 квітня у наш двір прилетів “град”. Я раптом почула гуркіт, кругом почали літати рами й уламки вікон. Чоловіка ударною хвилею відкинуло до воріт. Спалахнув вогонь, все палало й перекинулось вже на дах. Сусіди допомагали нам загасити пожежу. Зараз у будинку все ще немає вікон та дверей, розбомблений двір та купи цегли замість гаража.

Це те, що залишилось від гаража, фото надала #Буквам Валентина

— Чи багато, за вашими спостереженнями, загиблих у місті?

— Десятки тисяч. Смерть прийшла майже у кожну родину. Ми — не виключення. 9 квітня від уламка у серце загинув наш близький родич. Помер миттєво. Ніч у ковдрі лежав за гаражем, а наступним ранком ми у дворі копали яму та ховали його власноруч. Наш сусід теж отримав сильне поранення. Допомогти йому ніхто не міг через постійні обстріли. Помер він у муках через день після поранення. Ще 4 доби ми не могли його навіть поховати. Загиблого сусіда охороняли його домашня собака з цуценятами. Пізніше вони почали розтягувати та їсти тіло… Лише на 5-й день після його загибелі мій чоловік з сусідами закопали його на городі.

Фото: надала #Буквам Валентина

Фото: надала #Буквам Валентина

— Чи торкнулась Вашої родини гуманітарна катастрофа та дефіцит медикаментів?

— Навіть попри те, що у нас були запаси, ми все ж таки забирали їжу з ушкоджених складів та магазинів. Це, звісно, дуже допомагало. А з приводу ліків — в мене хронічні захворювання, тож без препаратів мені досить складно жити. Вдавалось їх знайти через звичайних людей. Тоді відчувалось таке сильне обʼєднання. Навіть попри мародерства, люди так допомагали одне одному, віддавали останнє!

— Чи були думки про можливий виїзд з міста, навіть попри відсутність зелених коридорів ?

— Свого транспорту у нас немає. Ми не могли залишити стару матір й сестру чоловіка. Люди виїжджали на свій страх та ризик, а колони регулярно обстрілювали. Я часто кажу всім: “У нас у будинку хоча й зруйновані стіни, але вони свої”. Саме тому ми залишаємось у себе в Маріуполі.