“Доведіть, будь ласка, що для вас законом є воля єдиного джерела влади в Україні – українського народу. І доведіть своїм голосуванням, що стаття 5 Конституції України чогось варта в цій країні”, – ці слова, сказані народним депутатом від “Слуги народу” Ольгою Совгір, апелюючи до референдуму Кучми 2000-го року, знаменують собою початок нової епохи в українській політиці.

Ще кілька місяців тому здавалося, що за хаотичним формуванням партії Володимира Зеленського з ряду випадкових людей стоїть організаційна плутанина. Однак чим далі, тим більше це схоже на зловісний план. Адже курс на демонтаж парламентаризму, взятий Володимиром Зеленським при повній підтримці його ж партії простих людей, був би неможливим у ситуації проходження в парламент політиків, які розуміють наслідки своїх дій.

Зняття недоторканності, скорочення кількості депутатів, норми про пряму демократію, зміни в регламент, що ставить колегіальний орган в залежність від спікера, перетворення депутатів у фабричних робітників через позбавлення мандатів за пропуск засідань, незаконне звільнення київського мера з посади голови КМДА. Нарешті, заборона на висвітлення в ЗМІ засідань Кабміну. Маргіналізація опозиції. Як і нешанобливе присутність президента як керівника на засіданнях Ради в парламентсько-президентській республіці. Все це – прикмети нової України, в якій ми будемо жити найближчим часом.

Апелювання до волі народу, якій на словах буде керуватися головний народний слуга, – це пролог до побудови реального авторитарного режиму.

Авторитаризм завжди вибудовується однаково. У кожної політичної системи є власні закони розвитку. І авторитарний режим, якщо простежити його типологію, завжди розвивається за певними законами.

Зараз прийнято порівнювати вибудовування особистої вертикалі влади Зеленського з процесами, які відбувалися в Росії після приходу до влади Володимира Путіна. Те, що інструментально відбувається в Україні, й справді нагадує Росію. У прискореному режимі.

Однак не варто забувати, що авторитарний режим будь-якого типу – це перш за все прямий контракт керманича з населенням. І він повинен базуватися на кількох складових. Ключовою політичною складовою завжди є знищення та маргіналізація саме політичної опозиції та дискредитація представницької демократії. Однак найважливіша прикмета авторитаризму – це негласний контракт, який демонструє народу, на що саме він обмінює згортання демократії.

У своєму розвитку до нинішнього стану режим Володимира Путіна пройшов довгий еволюційний шлях. Мало хто пам’ятає, на чому трималася легітимність Кремля до початку російсько-української війни та анексії Криму. Адже підтримка високої легітимності режиму і реально високого рейтингу Путіна завжди було головною турботою кремлівських політтехнологів задовго до анексії півострова.
Політичну епоху Володимира Путіна можна умовно розділити на кілька періодів. Періодів, безумовно, відносних, проте таких, які дають розуміння того, на чому ґрунтувалася стійкість правління Володимира Путіна, його автократична гегемонія, всі ці роки.

Перший термін Путіна тримався на теорії стабілізації. Зростання нафтових цін і друга чеченська, в якій Путіна було оголошено переможцем, дозволили створити в суспільній свідомості протиставлення першого путінського терміну “лихим 90-м” і закріпити міф про уявну стабільність.

Другий термін Путіна пройшов під гаслом “Росія встає з колін”. Його апогеєм стала саме ця фраза, вимовлена ​​Путіним на Мюнхенській конференції з безпеки в 2007 році. В обмін на свободи російському суспільству було запропоновано імперський ерзац про відновлення геополітичного становища Росії, про її вплив на світову політику і на пострадянський простір. Апофеозом цієї політики стала російсько-грузинська війна. Хоча Путін тоді формально вже не був очільником держави.

Дмитро Медведєв, під час президентства якого Путін відійшов на позицію прем’єр-міністра, ввів у вжиток термін “модернізація”. І кинувся будувати загальне “Сколково”, доводячи всім, що диктатура кремлівська диктатура може функціонувати і з інноваціями, з людським, так би мовити, обличчям. Однак авторитарна держава закритого типу – не найкраще середовище для розквіту економіки сучасного типу. Саме переведення політичного порядку денного всередину, як і невідчутність телепропаганди про новий курс, призвели до масових протестів в Москві, Болотної площі. Після цього російська еліта засвоїла важливий урок – населення з рушійною силою європеїзованого середнього класу схильне ставити запитання. Жертвувати ж добробутом і свободами глибинний російський народ здатний тільки тоді, коли країна переходить на режим обложеної фортеці, режим скреп і режим війни.

Війну російському суспільству доставили – російсько-українську. Обложена фортеця стоїть і не прогинається під західними санкціями. І цей консенсус вождя з народом буде збережено до фізичної загибелі вождя, або до поступок щодо питань територій, величі й впливу.

Таку ж типологію можна простежити і в інших авторитарних державах. Наріжним каменем завжди є якась скрепа. І так, апеляція до волі народу, для репрезентації якої не потрібні парламент, інститути, а тільки вождь, який її виражає. Подвоєння ВВП, боротьба з корупцією, релігія вуду, римські фасції, панафриканізм, панславізм, Судети, Ефіопія, Крим – хоч щось з переліку завжди має бути вибрано.

Юнацькі проблеми молодого авторитаризму Володимира Зеленського полягають саме у відсутності і, я б навіть сказав, неприйнятті ним будь-якої ідеології як такої. За все хороше, проти всього поганого – це не ідеологія. Це тост!

Тим паче, що ідеологія вже є. Її вигадали задовго до того, як молодий Вовочка почав давати концерти для вже немолодого Володимира Володимировича. Інтеграція в західний цивілізаційний простір, повернення в цивілізаційне лоно Європи – ось що завжди залишалося панівною ідеологією народу й українського політичного класу. Принаймні для тих, хто замислювався над питаннями українського незалежного буття.

І ось уже дорослий президент Володимир Олександрович, звичайно, може піти второваним шляхом “попередників”. На якому його чекатиме невеличкий сюрприз. Адже за будь-який авторитаризм повинен хтось заплатити. Заокеанські імперіалісти, соціалістичні побратими, земля-ненька з її нафтою та алмазами, чужа кров.

Можна вибрати Захід. Але Захід захоче конкурентної ринкової економіки. А це несумісно з побудовою режиму особистої влади. Європа – простір правил і демократичних інститутів. І рух в західному напрямку виключає можливість вибудовування авторитарної моделі.

Економіка західного штибу, відкрита для зовнішнього, насамперед американського і європейського, світу – це зростання середнього класу, зростання власників, зростання кількості відповідальних людей. Які ставлять запитання.
Заплатити за побудову авторитарної вертикалі завжди може Росія. Але тільки на умовах реінтеграції України у власну зону впливу. Авторитаризм може бути побудовано в Україні тільки російським коштом. І то, на даному етапі Росія хоче не впливу на Україну, а того, щоб України не було. Для розуміння того, куди Україну та Володимира Зеленського приведе цей шлях, досить забити в Google прізвище Януковича.

Концентрація влади Володимиром Зеленським – крок не тільки небезпечний, але перш за все дурний. Володимир Олександрович нагадує мені людину, яка бездумно витрачає ліміт з карти “Привату” і не має на руках грошей для того, аби повернути кредитні гроші. Погратися в короля життя можна місяць, рік, два. Поставити своїх наглядачів за монополіями. Пошукати баланс серед олігархів. Розпродати трохи землі та іншого добра Батьківщини. Вбухати це все в пенсії та інший соціалізм. Якщо Гончарук не збунтується. Погратися в Мадуро зі зрозумілими наслідками. Поки не прийдуть колектори історії. І не візьмуть своє. А вони прийдуть, тому що не було ще такого, щоб не прийшли. Одне “але”. Оплачувати рахунки Вови народу доведеться всім нам.