Створення малих союзів – стратегія української дипломатії останнього часу. У активі українського МЗС, починаючи з літа 2020-го – “Люблінський трикутник” з Польщею та Литвою, “Асоційоване тріо” з Грузією та Молдовою, формат “Квадриги” з Туреччиною, який має продемонструвати співпрацю у військовій та дипломатичній сферах. Можна погодитися, що такий шлях дає змогу  поступово обростати м’язами впливу, проте сподіватися на стрімкий вау-ефект все ж не варто. Простий приклад: “Люблінський трикутник”, який спирається на історичне підґрунтя, очевидні економічні інтереси та політичне порозуміння, так і не забезпечив розгортання ПолЛитУкрБриг на повноцінну військову одиницю – підрозділ продовжує функціонувати на виключно штабному рівні.

“Люблінський трикутник” спирається не лише на багатовікові історичні зв’язки та підтримку європейського і євроатлантичного вибору України. Він, за великим рахунком, продемонстрував амбіції нашої держави здійснювати європейську та євроатлантичну інтеграцію шляхом тактики дрібних кроків. Варшава та Вільнюс цілком можуть виступати не лише шерпами-провідниками на цьому шляху, але і ділитися власним досвідом. Товарообіг між Україною та Польщею за підсумками 2021 року склав 10 мільярдів доларів, і це демонструє потенціал партнерства.

Цікаво, що прагнення приєднатися до “Ініціативи трьох морів” зафіксовано й у Люблінській декларації, і у Батумській декларації, яку підписали у травні 2021 року лідери Грузії, Молдови та України. На березі Чорного моря вони також висловилися про спільні цінності, прагнення стати членами Європейського Союзу та згадали про “5 принципів Могеріні”, які лягли в основу політики ЄС щодо Росії. Як видається, минулорічне публічне приниження у Москві її наступника Жозепа Борреля клімат у відносинах між Україною та ЄС не поліпшило. У всякому разі, у Брюсселі стали сприятливіше сприймати розшарування “Східного партнерства” на дві трійки. 

Дмитро Кулеба наголошував на початку лютого, що саме Україна виступила ініціаторкою створення геополітичної вісі, про яку у січні розповіла Ліз Трасс. Проте є підстави говорити не про наполегливість офіційного Києва, а про політичну кон’юнктуру, яка виявилася напрочуд сприятливою. Не секрет, що після Brexit Велика Британія шукає можливості для посилення зовнішньополітичного впливу. Крім очевидного альянсу зі Сполученими Штатами та створення AUKUS з Австралією, Лондон прагнув закріпитися у континентальній Європі. Кілька тижнів тому це прагнення отримало імпульс у вигляді резонансного PartyGate за участі Бориса Джонсона, який мав місце у травні 2020 року, у розпал першої хвилі пандемії коронавірусу. Тоді британський прем’єр запросив членів уряду на вечірку, хоча на звичайних британців поширювалися серйозні обмеження.

Теза про потужні контакти між Києвом та Лондоном виглядає суперечливою. Річ не лише в  тім, що востаннє перед Борисом Джонсоном Україну відвідував британський прем’єр у далекому 1996-му. Ним був Джон Мейджор. Зрештою, питання не лише у формальностях, але і в готовності взаємодіяти. Велика Британія взялася допомагати Україні у розбудові ВМС, а у пресі Туманного Альбіону регулярно виходять статті, присвячені можливому перекиданню британських військових до України. Щоправда, значною мірою у таблоїдах. Однак британське прагнення відігравати в Україні активнішу роль зрозуміле, як і бажання створити противагу впливу Німеччини та Франції. 

Відтак не зовсім зрозуміло, чому про альянс Великої Британії, Польщі та України не було оголошено 1 лютого, коли у Києві одночасно перебували Борис Джонсон та Матеуш Моравецький, проте британський та польський прем’єри так і не з’явилися на одному інформаційному майданчику. Їх партнером у такому разі повинен був стати Денис Шмигаль, але його вирішили не залучати до зовнішньополітичних заходів. До речі, про спільні цінності: Моравецький напередодні візиту до Києва взяв участь у заході Defend Europe у Мадриді, який об’єднав лідерів правих партій Старого Світу. І коли в українському інформаційному сегменті новий альянс називали УПА (Україна – Польща – Англія), у Польщі цю абревіатуру могли сприйняти всерйоз і негативно. Якщо відкинути жарти, то “ПіС” вже найближчим часом зіткнеться з припущеннями про власні наміри здійснити PolExit, а альянс з Британією та Україною слугуватиме у цьому аргументом. 

Відносини України з Польщею залишаються діалектичними. З одного боку, вже згаданий рекордний товарообіг та достатньо інтенсивний діалог на президентському рівні. З іншого – помітне провисання спілкування на міжпарламентському напрямі. Наступного року на Польщу очікуватимуть парламентські вибори, і “Право та справедливість” намагатиметься відстояти статус партії влади. Допомога Україні, як видається, один з аргументів для їх виборців.

У створенні нового ВКЛ (Варшава – Київ – Лондон) однозначно тішить реакція Москви: прессекретарка тамтешнього МЗС Марія Захарова назвала нове об’єднання “нагнітанням міжнародного мілітаристського жаху”. Однак не варто забувати, що і масоване постачання протитанкової зброї Україні Британією, і рішення Польщі надавати Україні військово-технічну допомогу відбулися ще до формалізації альянсу. Який, з огляду на формат, не передбачає участі британських та польських військовослужбовців у захисті території України. Тому новий ВКЛ є правильним кроком, значення якого не варто абсолютизувати, адже його підписанти поки що домовилися розробити меморандум про співпрацю, який не буде обмежуватися “Кримською платформою”, але і посиленням кібер- та енергетичної безпеки та розвиток стратегічних комунікацій.