Створити віртуальну перемогу зі свого опитування Володимиру Зеленському теж не вийшло. Хоча саме в цьому, швидше за все, і полягав задум. Прикрити провал партії величезним шоу за підсумками прямого контакту Зеленського з виборцями. Однак те, що відбувалося біля дільниць — непрофесіоналізм, нерівномірне охоплення регіонів і сам формат проведення опитування — стало для президента справжньою ганьбою. Пакети для сміття, з яких визирали урни для збору анкет. Неповнолітні “волонтери”. Відсутність рівномірного представництва у всіх регіонах і численні відео того, як в одні руки могли вільно видаватися по 5-10 анкет, поставили на ідеї хрест. Опитування закінчилося таким провалом, що оголошувати його “результати” відправили формального главу партії “Слуга народу” Олександра Корнієнка. Який зробив це в ході чергового брифінгу. Сам же президент раптово відсторонився від своєї ініціативи.

Зараз спікери “Слуги народу” звичайно ж намагаються показати хорошу міну при поганій грі. Розповідаючи, що місцеві вибори не важливі. І що вони стали оцінкою, яку виборці виставили місцевій владі, і “Слуга народу” тут ні до чого. Але переконати в цьому суспільство не виходить. Бо сам Володимир Зеленський цілий місяць був втягнутий у виборчу кампанію — колесив країною з трибуною, на якій замість тризуба красувався напис “Зе-команда” і зрештою, вклав у вибори всю свою репутацію за допомогою опитування. І якщо зараз поразка “Слуги” виглядає не інакше, ніж особиста поразка Володимира Зеленського і мало не вотум недовіри йому від народу — винен в цьому  лише він сам.

Варто зазначити, що влада зробила для свого провалу на місцевих виборах дуже багато. А саме — посварилася з місцевим самоврядуванням і мерами. Замість пряника запропонувавши їм кілька батогів у вигляді постійного тиску силовиків, вилучення грошей з місцевих бюджетів тощо.

Але визначити, яка сторона програла на виборах — це пів справи. Хоч як би гріло поразку Зеленського і “Слуги народу” опозицію і скептично налаштованих громадян, варто завжди пам’ятати, що у виборах є і переможець. І зрозуміти хто ж здобув на них перемогу — набагато важливіше для розуміння долі держави.

По-перше, частковими переможцями на виборах варто визнати ідеологічні партії, чий електорат повернувся в сім’ю після зеленого цунамі, що прокотилося Україною у 2019 році.

Для патріотів Володимир Зеленський і “Слуга народу” виявилися недостатньо патріотичними. А для проросійськи налаштованих громадян — недостатнім колаборантом. Саме тому свої результати суттєво наростила “Європейська солідарність” на чолі з Петром Порошенком — як по суті найсильніша строго проєвропейська і націонал-орієнтована партія. Свої бонуси зібрала і п’ята колона у вигляді ОПЗЖ. Однак навіть їх не можна назвати 100% переможцями виборів. Адже мова тут може йти швидше про природний відтік ідеологічно вмотивованого електорату у свої рідні гавані.

Ні. Справжнім переможцем на виборах варто визнати колективну партію феодалів. Хтось може пафосно називати це перемогою децентралізації. І в чомусь матиме рацію. Бо саме отримані мерами великих міст внаслідок  реформи ресурси дали змогу зберегти та примножити рівень підтримки містян. І в цьому сенсі реформа спрацювала як і була задумана.

Але ніякою реформою децентралізації неможливо пояснити перемогу на виборах глави однієї з ОТГ Кіровоградської області того ж Віктора Лозинського – депутата, що загнав і вбив на сафарі 11 років тому місцевого жителя Валерія Олійника.

Перемогу Лозинського явно повинні коментувати не політологи, а соціальні психологи та історики. Які напевно можуть висунути безліч теорій про українську національну травму. Про кріпосництво, культ виживання і цінності самозбереження, які засіли в глибинах нашого колективного несвідомого значно  глибше, ніж ми готові самі собі в цьому зізнатися. Однак факт залишається фактом — коли справа стосується не боротьби за якийсь ідеальний проєкт країни, не за майбутнє, не за історію або зовнішньополітичний курс. Коли мова заходить про вибір сьогодення,  українці масово роблять вибір на користь “свого сучого сина”.

І що говорити про вибори в Харкові – місті, де обрали собі в мери “свого” Кернеса, навіть не розуміючи, яке його здоров’я в лікарні далекого німецького Берліна. Що говорити про сепаратистів у деяких містах Сходу, який отримують по 60% підтримки, коли навіть жителі одного району повертають собі на царювання вбивцю, який є архетипом середньовічного феодала, виразником всього найгіршого що приховано не просто в самому факті володіння необмеженою владою, але в глибинах української душі.

Бачачи все це, я не можу радіти тотального розгрому будь-якої центральної влади. Нехай навіть такої ідіотської, як влада Володимира Зеленського. Тому що криза довіри до всеукраїнської політики, нехай і політики, яку зараз уособлює партія “Слуга народу”, провокує “закукллення” регіонів в самих собі. Недовіра до всеукраїнської політики призводить до тріумфу місцевого трайбалізму, в якому питання реформ, ідеологій, векторів і інших вищих матерій відступають перед простим маркером “свій-чужий”.

У цьому не було б нічого поганого, якби центральна влада була високо мотивована та ідеологічна. Якби вона сама відчувала червоні лінії держави й була готова дати по руках всім тим, хто їх перетинає. Якби вона була готова тримати місцеву владу в межах її повноважень. І воювати за своє бачення всеукраїнського проєкту.

Але влада Зеленського слабшає з кожним днем. І з огляду на опортуністичність і всеїдність його “партії” – зараз все говорить про те, що швидше за все феодальна Україна підімне під себе центральну владу та її представників на місцях, ніж навпаки. Не дарма ж, усередині “Слуги народу” встигли заявити про те, що їм по суті все одно з ким співпрацювати в місцевих радах — хоч з ОПЗЖ, хоч ЄС. Своїми помилками Володимир Зеленський наближає загальнонаціональний тріумф “всеукраїнської народної республіки”. І це не може не лякати.