Що відбувається в Росії? Треба сказати, що визнання “ЛДНР”, як про це пишуть в наших ЗМІ – це не зовсім коректна подача новин. Насправді в Держдумі знаходься дві постанови. Одна, яка подана фракцією КПРФ – з безпосереднім проханням про видання “ЛДНР” до Путіна. Друга – від “Єдиної Росії” (“ЄР”) – проєкт звернення до російського МЗС, Міноборони та інших органів з проханням вивчити питання визнання “ЛДНР” та направити його до Путіна після відповідного вивчення.

Немає сумнівів, що Дума підтримає саме проєкт від депутатів “ЄР”, оскільки вочевидь позиція цієї безпосередньо путінської партії узгоджена із Кремлем.

У такий спосіб російська влада вкине в загальний котел вимог до України та Заходу ще одну карту — а саме почне шантаж Києва та країн західного світу питанням визнання цих квазіутворень.

Читайте також:

Росія розгляне проєкти щодо визнання самопроголошених «ДНР» та «ЛНР»: чому це важливо

Сам факт вкидання цієї карти на стіл перемовин свідчить про те, що скоріш за все широкого наступну з боку Росії найближчими днями можна не чекати. Інакше, якщо на порядку денному стоїть саме війна, а не перемовини – не логічним виглядає підсилення перемовної позиції Кремля зверненням російського парламенту. Адже, жодної різниці в тому, яка там постанова проголосована в разі, коли російські танки перетинають кордон просто немає.

Але, якщо сприймати військову активність та накопичення військ на наших кордонах як перед усім політичний та психологічний тиск — все стає на свої місця.

Аргументом проти можливості повномасштабних воєнних дій є також аналіз поведінки Путіна та Росії в ситуації конфлікту. Треба сказати, що будь-які дії російських військ ніколи не порушують самої ідеології путінського режиму. В будь-якому конфлікті, в якому залучені російська армія, Кремль грає у рольову гру під назвою “я буду уявляти себе Америкою”. Про яку б війну не йшлося – чи то про війну з Грузією у 2008, чи то про інтервенцію ОДКБ до Казахстану на “прохання” влади цієї країни. Чи то про присутність військ РФ в якості “миротворців” у війні між Азербайджаном та Вірменією, Путін завжди намагається сконструювати внутрішньо незаперечну легенду про те, що війська РФ є інструментом стабілізації ситуації, чи інструментом “примушення до миру” країни-агресора.

Навіть у 2014 році перед анексією Криму Путін, який по суті є легістом, тобто людиною як базує свої дії на форматно затверджених нормативних актах, прикрився рішенням Ради Федерації щодо введення військ на територію України. І навіть не дивлячись на це, присутність військ РФ не визначалася до останнього моменту – в Криму, нагадаю, тоді діяли “зелені чоловічки”. Які повинні були захищати кримчан від “бандерівців”. Якщо казати про війну на Сході України – то Кремль досі тримає лінію, згідно з якою жодної участі збройних сил РФ не було. Відбувалася “громадянська війна”. Росія – посередник, все!

Отже, широкомасштабний наступ на Україну жодним чином не вписується в російську зовнішньополітичну доктрину. Адже, привід про “захист російськомовних” громадян, наприклад Києва, від президента Зеленського має смішний вигляд.

А що вписується? Вписується примушення України до одноосібного виконання Мінських угод та прямих перемовин з ватажками так званих “народних республік”. В якій російська армія на кордонах є засобом тиску та зв’язування наших військ. А визнання “ЛДНР” є засобом політичного тиску. Зокрема для Заходу. Який обіцяв масштабні санкції за саме континентальну війну, але може, за логікою, російського режиму погодитись на те, що санкції за визнання “ЛДНР” не повинні бути аж надто масштабними. Ви ж не хотіли війни — війни немає. В чому тоді питання? Військові на Донбасі? Про що ви? Це наші миротворці, які забезпечують безпеку громадян Росії в “ЛДНР”.

Тобто порядок денний Кремля полягає в тому, щоби змусити під тиском Україну капітулювати, а Захід — прийняти цю капітуляцію. Під соусом деескалації на кордонах.

І ця тактика Кремля ставить завдання нам, як українському суспільству. Вочевидь останні заяви високопосадовців, зокрема президента Зеленського, щодо НАТО, оскільки й позиція деяких європейських країн, які внутрішньо можуть погоджуватись на обмін українського суверенітету на business as usual, ставить перед українським суспільством вимогу контролю за діями влади. У мене немає сумніву, що деякі можновладці на Банковій були б раді проміняти наш суверенітет на повернення до “позаблокового статусу” на чергову “фількіну грамоту” із гарантіями від Росії. Заради власної фізичної безпеки та другого терміну Зеленського. Але бар’єром для цих планів повинна стати саме позиція суспільства. Не піддаватися на російський шантаж. Готуватися давати відсіч Кремлю. Будувати з цеглин нашої рішучості до захисту власної держави фортецю, а будівлю цирку – це наше домашнє завдання! Ще одне – ніколи більше не ризикувати власним суверенітетом, безпекою, армією заради оманливих обіцянок популістів та пройдисвітів, які обіцяють швидкий мир ціною обіймів з голодним ведмедем.

Урок національної зрілості ми отримуємо прямо зараз. Наші вчителі – 150 тисяч російських окупантів на кордонах. Екзамен на цю зрілість будемо здавати під час чергових виборів. І в наших спільних інтересах – підготуватися до нього, вивчивши всі уроки 2019-2022. Оскільки перездачу нам ніхто не гарантує!