В одному дослідженні лікарів і медсестер попросили в цілому оцінити сформовані між ними відносини. Дві третини лікарів і три чверті медсестер оцінили ці відносини як цілком сприятливі. Однак, коли респондентам запропонували заглибитися в деталі, виявилося, що обидві сторони однаково впевнені, що “ми” до “них” з усією душею, а ось “вони” до “нас” могли б ставитися і краще.

Проблема, як можна здогадатися, не в професії. Хоча медикам зараз важко, і, користуючись нагодою, висловлюємо глибоку вдячність і повагу до мужності і зусиль цих героїчних борців за здоров’я нації.

Проблема універсальна. Людям, по-перше, властиво розбиватися на групи з будь-яких, навіть незначних підстав. Класичний експеримент Музафера Шерифа в літньому дитячому таборі і численні репліки цього експерименту з залученням найрізноманітних інших категорій учасників показують, що навіть групи, сформовані шляхом підкидання монетки, неминуче починають демонструвати ефекти групового фаворитизму. Люди всерйоз починають відчувати симпатію до членів своєї групи і антипатію – до представників іншої, забуваючи про те, що категорії “свій” і “чужий” породжені грою випадку.

По-друге, зіткнувшись із серйозними і об’єктивними протиріччями, конфліктом інтересів, необхідністю конкурувати за ресурси і так далі, люди вкрай рідко усвідомлюють, що це саме конфлікт. Тут ми всі трохи лікарі й медсестри з процитованого вище дослідження. Тобто вважаємо, що з відносинами у нас все гаразд, просто інша сторона могла б проявити більше поваги.

Нам простіше вважати, що ми маємо справу з не дуже хорошими, чесними, порядними людьми, тобто психологізуємо конфлікт, який насправді виник незалежно від чиєїсь злої волі. Просто посуха і неврожай. Це те, що в літературі з конфліктології називається “ілюзією поганої людини” – упевненість, що конфлікт є прямим результатом недоліків іншої сторони і його можна вирішити тільки в разі “їхнього” покаяння і виправлення.

По-третє, людям взагалі властиво персоніфікувати відповідальність і вину. Якщо щось трапилося, в цьому неодмінно хтось винен. Це та сама фундаментальна помилка атрибуції, яка змушує нас власні невдачі й помилки пояснювати непереборним впливом обставин, а чужі – списувати на їхнє недбальство, некомпетентність або злий намір. Тим часом ситуація часто сильніша  за психологію, і навіть найкращі представники роду людського виявляються безсилими перед більшістю пропонованих життям обставин.

Фундаментальною прийнято називати тільки помилку атрибуції, між тим всі перераховані ефекти фундаментальні в тому сенсі, що властиві людині взагалі, будь-якій. Щоб відстежувати і нівелювати згубні наслідки цих ефектів, потрібні чималі психічні ресурси.

А де їх узяти суспільству, схильному до нескінченної низки стресів, небезпек, невизначеностей та інших невротизуючих чинників? Невротик поводиться так, ніби весь світ був ворожий щодо нього.

Тож не дивно, що навіть настільки безневинні сюжети, як поява президентського подружжя у вишиванках відомого українського бренду, викликають стільки негативних емоцій і виводять політичну дискусію між прихильниками і противниками президента Зеленського на новий рівень протистояння.

У цьому сюжеті кожна зі сторін відчула себе ображеною і приниженою. Багато хто не утримався від того, щоб образити й принизити ідейних антагоністів. Як казав Френсіс Скотт Фіцджеральд, щоб сталося зіткнення, потрібні двоє.

Звичайно, негайно виникає спокуса вказати іншій стороні на всю глибину її морального падіння і покласти на неї всю відповідальність за моральний смітник, на який перетворився український політичний дискурс. Але тут саме час згадати “ілюзію поганої людини”, оскільки це саме той випадок.

Корінь проблем, з якими ми стикаємося щодня і не уявляємо, як їх вирішувати, – не в тому, що прихильники одних політичних сил за своїми морально-етичними та іншими якостям гірші за інших і весь час заважають. Розподіл моральних і аморальних, розумних і дурних, чесних і так собі громадян між політичними таборами досить випадковий.

До цього кореня ще потрібно докопатися, долаючи опір олігархічних ЗМІ, які були створені спеціально, щоб з’їсти наш мозок. Частина обставин, в яких опинилося наше суспільство, – нездоланні. Частина протиріч, з якими ми стикаємося, мають об’єктивний або структурний характер. Але їх можна діагностувати – якщо, звичайно, шукати не під ліхтарем, де світло і куди нас штовхають наші фундаментальні помилки та ілюзії, а там, де загубили. Є безліч суспільно значимих проблем, щодо яких немає не те що відповідей, а навіть запитання по-справжньому ще не сформульовані. Як ми ставимося до приватної власності, наприклад? Зараз у цьому питанні суспільство плаває в помиях. Якщо до своєї, то добре, а якщо до чужої – то погано?

Вирішення конфліктів у суспільстві починається з колективної здатності до когнітивного зусилля. Або, якщо застосувати метафору Деніела Канемана, до повільного мислення. На відміну від мислення швидкого, яке підсовує стереотипні рішення для стереотипних завдань, повільне є досить болісним процесом. В Україні найнадійнішим індикатором роботи швидкого мислення в політиці є фраза “на жаль”. “Ми хотіли зробити як краще, але, “на жаль”, не вистачило грошей”. Думка побігла, спіткнулася об перешкоду і впала. Як тільки ви чуєте від політика “на жаль”, можете сміливо вимикати звук – з вами говорить автовідповідач. Мислення повільне виходить за межі перешкод і пропонує рішення. “Ми хотіли зробити як краще, і ось як це буде”.

Але навіть не це головне (хоча це головне). Оздоровлення суспільних відносин можливе тільки через обопільне визнання прав сторін на емоційні претензії. Звичайно, як правило, люди висловлюють свої політичні претензії настільки криво, що слухати це неможливо, чути – тим паче. Але щойно ми вчитимемося бачити в іншій людині спочатку людину і тільки потім іншого, і відчувати взаємну трансформацію ставлення до наших потреб, політичні позиції почнуть потроху випрямлятися.

Але є й третій шлях. Як сказав ще один американський класик Стівен Кінг, “… у житті конфлікти вирішуються зовсім не так, як це буває в кіно. У житті вони взагалі не вирішуються, а просто тягнуться й тягнуться, поки тихо не вичерпують себе… Вони просто висихають, як брудні калюжі на сонці”.