Найчастіше в роботі я зустрічаюся зі знеціненими почуттями. Їх знецінили колись давно, ще в дитинстві, а вже інші продовжують це робити за інерцією: ну чого “добру” пропадати?

Зараз таке перманентне знецінення часто називається інвалідизацією. Ну тобто коли хтось вам каже, що йому боляче/страшно, а ви у відповідь, завзято регочучи, стверджуєте, що це все маячня і йому здалося.

У дитинстві цей фокус проробляти набагато простіше. Тому що вірити собі ще не зовсім навчився, та й звідки ти знаєш, що так правильно? Маленький же ще. Щоб інвалідизація сталася, потрібно небагато: регулярно стверджувати, що дитині її емоції — здаються. Тоді вирости з відчуттям, що з тобою щось не так — просто питання часу. Щоб було зрозуміліше, я на прикладах.

Петя просить на Новий рік робота. Як в Олексія, тільки зеленого. Правду кажучи, роботів у нього вже чимало. Але цього просто до тремтіння під колінами хочеться. Замість того, щоб поговорити про захоплення сина, Дорослий його соромить, що час би вже захотіти енциклопедію про динозаврів, а то він так і не порозумнішає ніколи.

Ліза засмутилася, що батьки їдуть у відпустку удвох, а її залишають на тітку Маню, яка завжди змушує вставати з-за столу з порожньою тарілкою, від чого Лізу потім часто нудить. Замість того, щоб поговорити з тіткою Манею про тарілки та Лізою про її переживання, Дорослий соромить дитину за те, що вона неправильно розуміє реакції свого організму, що її не нудить, а вона просто сита встає з-за столу, а ще за те, що не хоче залишатися з тітонькою — рідня ж, як так можна.

Ще можна лаяти за страх перед суботніми змаганнями, тому що «нормальні хлопчики» – нічого не бояться. А ще — за дружбу з Сергійком, який тільки й робить, що ганяє у дворі з м’ячем весь вільний час, а не з Миколкою, який отримав вже третю грамоту за хорошу поведінку. А ще — за злість на тата, тому що так і не взяв його в гараж, та хіба ж можна на рідного батька злитися ??!

За всіма цими досить звичними для слуху прикладами непомітно відбувається «магія»: дитині повідомляють, що її бажання, почуття — неприпустимі та неправильні, а відчувати й хотіти потрібно ось з цього списку. Тобто щоб батьки продовжували її любити, відчувати потрібно зовсім інше. Любов, звичайно, має ціну. Але вона не повинна вимагати відмови від самого себе. Але хіба дитині це просто зрозуміти? ..

Так от уявіть дитину, якій батьки транслюють “будь тільки позитивним, веселим і успішним, тоді ми будемо тебе любити”. При регулярних посланнях такого роду при всіх муках сорому і болю через булінг в школі вона просто не зможе відповісти “я маю право відчувати те, що відчуваю”.

Це зараз ви всі в курсі, що немає поганих і добрих почуттів, є просто почуття, що ви маєте право на злість і відчай. Тому що про це на кожному розі й з усіх подкастів говорять вголос. Дитина буде в курсі тільки якщо їй про це скажуть і в такий поважній атмосфері будуть ростити. А якщо на кожну “погану” емоцію зверху вішати знецінення та “викидати”, що залишиться в сухому залишку?

Тому один з найбільш частих фонових запитів — навчитися себе любити та приймати. Вірити собі, вміти на себе покластися. А це складно зробити без викинутих почуттів. Батьки, звичайно, завжди хочуть кращого. Складно розбираючись в почуттях власних, вони часто відмахуються і від почуттів дитячих, вважаючи, що так “загартовують сталь”.

Повага до почуттів — своїх і чужих — вимагає зрілості та внутрішньої сили. Шикнути та наказати замовкнути завжди простіше, ніж доторкнутися до болючого, в тому числі — свого власного. Заморозити почуття іноді — єдиний спосіб залишитися в активному стані. Але для терапії процес їх поступового розморожування — звичайна справа) Це той самий простір, де у почуттів (будь-яких) з’являється спочатку колір і щільність, а потім і цінність. А за ними вже й любов і прийняття себе, коханого.

Бережіть себе)

Взято з Facebook з дозволу автора