Нагадуємо, що самопроголошена влада не надала жодного зеленого коридору. Тож, херсонці й до сьогодні, ризикуючи власним життям, виїжджають самотужки через чисельні російські блокпости й заміновані поля. Шляхи лише два — через Крим у Європу або у бік вільної країни.

У двох напрямках панують росіяни, а отже і беззаконня. На кримському кордоні людей допитують й ретельно перевіряють, у випадку, якщо знайшли щось проукраїнське або те, що заперечує їх власним уставам — піддають мирних жителів тортурам, іноді й незаконно депортують у Росію. У напрямку вільної країни, людей, що евакуюються, тримають добами посеред полів, іноді забирають майно, а колони з цивільними обстрілюють. Спочатку маршрут з Херсону в Україну був через Снігурівку, що на Миколаївщині, пізніше через Давидів Брід у бік Кривого Рогу. Сьогодні ж до Запоріжжя через Василівку.

#Букви поспілкувались з Павлом, що рятувався від руського міру в Україну й Тетяною, яка тікала від окупації через Росію у Європу.

Павло. З окупованої Нової Каховки до українського Запоріжжя

“Ми виїжджали вп’ятьох — моя дружина, троє дітей та я. Думали досить довго над евакуацією, але тримали нас батьки, майно набуте та рідний дім. Іноді були думки, що вдома безпечніше…

Але 28 червня почули гучний вибух, затремтіли вікна. Над головною площею міста наші “асвабадітелі” збили ракету. На місці подій загинула жінка мого віку, яка гуляла з собакою, уламками поранило цивільних, в історичних житлових будинках потрощило вікна й дах, а на дорозі створилась величезна вирва. Тоді ми зрозуміли, що більше чекати не можна, й хеппі-енду у цій історії не буде…

Зібрали сумки, попрощались з батьками й через пару днів вирушили у бік підконтрольної України. Це була наша принципова позиція — щоб не сталось, залишатись у себе в країні, підтримувати економіку й бути серед своїх, українців.

Детальний маршрут ми дізнались з чату у телеграмі “Как доехали”, там люди ділились своїм досвідом виїзду й давали поради. В ніч перед евакуацією я майже не спав, найбільший страх був, що нашу колону обстріляють, як це було у напрямку Давидового Брода. Коридорів немає, гарантій теж, а у мене в машині найцінніше — троє дітей й дружина. Нас попереджали, що до чоловіків на російських блокпостах ставляться дуже специфічно, тож я безперестанку перевіряв наші телефони, раптом щось забув видалити й для окупантів це стане приводом для…для будь-чого поганого.

О 5 ранку ми виїхали з Нової Каховки. Блокпостів було близько 12, перевіряли лише документи, машину й речі. Створювалося враження, що нам просто дуже щастить, можливо через присутність трьох дітей. Вже близько 9-ї ранку були у Василівці, на Запоріжжі. Я знав, що найжорсткіші вояки стоять саме там, на останніх постах. Але наша колона машин стояла ніби на паузі просто посеред полів. З 9 ранку до 18 вечора ми просунулись лише на пару кілометрів. Перед нами стояли ще сотні автівок з учорашнього дня. Цілий день під палким сонцем ми сиділи у машині. Спека неймовірна, рятували ковдри на машинах й вода. Весь час я був у напрузі, тривожність лише іноді відступала. Як виявилось, окупанти випускають людей лише з 17 до 20 вечора — причини не пояснюють, такий у них наказ. Залишилось лише 8 авто перед нами й колону перестали випускати у той день.

Моя дружина випадково познайомилась з місцевими жителями й вони пропонували нам переночувати у них. Це було найбільше везіння для нас. Душ, ліжко, теплий борщ й затишок, тоді й більшого не треба було. Інші сотні людей лишались уночі спати у спекотних машинах або у полі поруч з колоною. І в будь-який момент, по них могли відкрити вогонь. Просто так. Це лякало.

Наступного дня ми просиділи у першій десятці машин, але випускали, як знущаючись, лише після 17 вечора. Нашу машину знову перешманали окупанти й побажали, як по методичці, щасливої дороги. Попереду на нас чекала сіра зона. Знайомі, що вже проходили це випробування, казали, що її треба переїжджати максимально швидко. Я газ не відпускав, мчали по камінцях, пилом сліпило очі. Попереду мене всі машини вже проїхали, залишились лише ми й напис “міни”. Я зупинився, бо просто не знав, куди їхати далі. А потім завиднілась машина, що на шаленій швидкості пролетіла біля нас й показувала напрям саме до замінованої дороги. Ми їхали саме по мінах, виїжджати на узбіччя категорично заборонено, зупинятись теж.

Ми побачили український прапор і я не стримався. Не думав, що це колись в житті зможе мене так розчулити. Син крикнув нашому військовому, який їв щось біля свого намету, “Слава Україні!”, а він з посмішкою відповів: “Героям Слава!”. Ми приїхали додому”

Тетяна. З окупованого Херсону через Крим у Європу

“Я з родиною їхала з Херсона у Латвію через Крим. До Криму проїхали близько 12 російських блокпостів. Черга на КПП була невелика, тож пройшли кордон дуже швидко, потік людей у бік Росії значно зменшився. Ми знали до чого готуватись на “кордоні” кримському, як допитують і шманають там звичайних людей. Нашим друзям виписали довічну заборону на територію РФ лише за те, що знайшли у переписці слово “орк”. Я працювала все життя у структурах місцевих органів влади, тож були побоювання, що нас не пропустять через це. Але у мене дитина маленька, тож з приводу моєї діяльності не цікавились прикордонники. Мого чоловіка викликали на допит. Він спортсмен. Щоб переконатись у правдивості його слів, прикордонники запитували все по його виду спорту, команді, освіті. Переглядали контакти, соціальні мережі, меседжі, галерею тощо. Процедура ця тривала хвилин 30. Нам дуже пощастило! Машину підсвічували з усіх боків дзеркалами, металошукачем, передивлялись наші речі й власне, нас.

Такої “системи”, як на кордонах Росії, немає більше ніде. Прикордонники абсолютно не обізнані у своїй справі й на кожному кордоні свої правила, які не збігаються з правилами на інших російських КПП. Ми попросили декларацію на машину у Криму, нам її не зробили, а вже на виїзді з Росії потребували цей документ. Як виявилось, пересувались країною ми незаконно.

Щойно ми заїхали у Крим, я зрозуміла, що це зовсім не те місце, де ми відпочивали до 2013 року все життя. Цивільні машини з наклейками Z радісно махали воякам на техніці, що їхали у бік Херсону. Це страшно й трагічно.

Зупинялись у Криму у далеких родичів. За забором їхнього будинку розміщена російська техніка. Така кількість, яку ми навіть й не бачили ніколи. Діти на цих вулицях грають, а місцеві взагалі ніяк на це вже не реагують. Наступного ранку ми виїхали знову. Абсолютно у кожному місці є машини або люди, на одязі яких видніється символіка вторгнення в Україну. Бути серед таких огидно. Хотілось якнайшвидше виїхати звідти.

Нам треба було терміново купити сімку, адже на заправках там немає wi-fi, як у нас. У тепер вже “банановій республіці Крим” є лише оператор “Волна”, типу як у Херсоні “На связи”, яка ловить лише на цій території. Купили ми сім-карту лише у Ростові, поповнили, а вона виявилась недійсною. Пізніше, як нам сказали у сервісному центрі МТС, що вона вже була оформлена на якусь компанію. І тут росіяни змогли надурити. Що стосується розрахунку — у Росії немає Apple Pay чи карт Visa. Для нас це так незвично було. Більш того, ми не могли поміняти навіть долари. Лише у центрі Сбербанку на материковій зоні РФ у них відбувається ця процедура.

Довго шукали нічліг у Ростові, адже багато готелів запитували про наше громадянство й коли дізнавались — відмовляли нам у послузі. Деякі казали, що це завдасть їм проблем з органами влади. Дивно це було, шукати прихисток у ворога. Нарешті знайшли готель. На рецепції нам сказали, що у них живуть близько 100 переселенців з Донецьку. Це заспокоювало.

Кордон РФ і Латвія це жах. Ми простояли там цілий день. Машин було дуже мало у ту добу, проте всіх не пропускали навмисно. Ні наметів чи укриттів від сонця, ні лавок чи води… Дорослі, літні, діти, собаки й коти, яких висадили в автобуса з речами сиділи на просто неба на землі. За нами у колоні були сім’я з Маріуполя, з Харкова та Херсона. Через це відвали якусь умовну безпеку. А ще з туалетами у РФ справжній дефіцит. На кордоні лише 4 біовбиральні, дверці яких ти відкриваєш і на тебе все це вивалюється…в прямому сенсі слова. На узбіччі метрів 500 все у серветках, туалетному папері. Пропустили нас близько 9 вечора, кордон з Латвією перетнули за 30 хвилин. Як виявилось, щастя в простому — втекти від російського оркостану й відчути свободу”