Військова співпраця

Нові документи, що їх підписали Туреччина й Україна, ще не оприлюднені, але здається, вони продовжать домовленості, які було досягнуто за президентства Петра Порошенка. Тільки з більшими об’ємами.

Нову угоду про військово-фінансове співробітництво (ВФС) між урядом Туреччини й Україною підписали міністр фінансів Туреччини, зять Ердогана Берат Албайрак і міністр оборони України.

Документами передбачається виділення турецькою стороною для потреб Збройних сил України 200 млн турецьких лір (близько $36 млн) для придбання турецьких товарів військового та подвійного призначення.

Попередню угоду про ВФС підписали 4 роки тому. Тоді Туреччина надала Україні 11 мільйонів турецьких лір (3 млн доларів за курсом 2017 року). Протокол, який супроводжував угоду, дозволяв дізнатися, що левова частка допомоги спрямована на купівлю військової техніки, де українці мають віддавати перевагу товарам  турецької оборонки. Упродовж 2017-2022 років Україна мала заплатити за воєнний крам 10 мільйонів 700 тисяч турецьких лір, а решту 300 тисяч лір (трохи менше 10 тисяч доларів) – на короткотермінові навчальні курси фахівців тривалістю до одного місяця.

За угодою 2017 року більша частина домовленостей була таємною. Так, вочевидь, буде і зараз. Сторони тоді  зобов’язалися всі розбіжності вирішувати винятково між собою – було заборонено йти до арбітражу, судів та звертатися до третіх сторін. Можна спробувати уявити деталі цих угод по інформації з відкритих джерел. Турки дають гроші, на які Україна купує технологічно трохи застарілу турецьку військову техніку. Чому лише трохи застарілу, бо Анкара 15 років тому майже не мала військового виробництва, і всї її підприємства нові. Туреччина вже продає щорічно сучасне озброєння на 2 мільярди доларів. Джерелом фінансування є трастові фонди країн NATO, які в Україну потрапляють саме з Туреччини. Чому трасти? Це специфічна бізнес-схема допомоги країнам, що перебувають поза блоком. На них країни Північноатлантичного альянсу добровільно дають гроші. Ідея виникла відразу після початку війни Росії проти України. 2017 року механізм запрацював. З часом він тільки посилюється.

За даними Стокгольмського міжнародного інституту дослідження миру (SIPRI), обидві країни зараз перебувають приблизно на 12-14 місцях в рейтингу країн-експортерів озброєння. Україна за повоєнні роки впала на 47% (світовий рекорд з втрати своїх позицій), і це падіння почалося не 2014-го, а відбувалося протягом усієї незалежності. Москва майже на 100% контролювала українську оборонку. Туреччина за той самий час з 2009 до 2018-го стала світовим рекордсменом зі зростання експорту (+170%).

Анкара має ексклюзивні пропозиції через прийнятну ціну і гарну якість для багатих покупців із Саудівської Аравії та Об’єднаних Арабських Еміратів. Більше половини виробництва турецького озброєння: безпілотників, систем керування та сучасного обладнання, купують монархії Затоки.

Утім, попри такі різні тенденції, Київ та Анкара опинилися у схожій ситуації – Туреччині нема куди зростати, бо не вистачає технологій, які їм перестали продавати партнери по альянсу. Китай з Росією роблять аналогічно – озброєння без технологій. Україні технологій теж ніхто не продає, ба більше, є пряма заборона. І ось на 28 році порожніх розмов про Чорноморську єдність, спільні коріння тощо обидва береги Чорного моря зрозуміли, що подальша співпраця можлива, якщо країни почнуть ділитися технологіями, менеджментом і грошима.

В Україні досі є творчі колективи, розробники, конструкторські бюро та напрацювання, що їх не має ніхто у світі, але швидкоплинний час і мисливці за головами забирають людей, а Київ не має грошей і сучасного вміння керувати процесом. Турки за роки перебування в НАТО та інтеграції з країнами ЄС навчилися найкращому менеджменту в будь-якій царині: від другого місця в світі за експортом телесеріального контенту і форматів після США до 5-го місця в туризмі. Саме це живить амбіції Ердогана збільшити експорт турецьких товарів і послуг до 500 мільярдів доларів до 2023 року.

Зона вільної торгівлі

фото прес-служби президента

Товарообіг з Україною Ердоган бачить на рівні 10 мільярдів за три роки, зараз цей показник ледь перетнув позначку в 4 мільярди. У попередні роки української незалежності сальдо у торгівлі було на користь України. Останнім часом турецький імпорт до нас почав збільшуватися, натомість українськиий експорт до Туреччини меншає. (Зараз експорт українських товарів – $2,3 млрд, турецький імпорт – $2 млрд).

Фахівці радять не боятися цього, бо насправді й експортом, й імпортом здебільшого опікується турецький бізнес, а українці поводяться трохи пасивно, хоча за даними колишнього торгпреду України в Стамбулі Григорія Бойка, наразі в Туреччні налічується понад 600 підприємств з українським капіталом.

Турецька активність й економічна експансія Анкари лякає Україну підписувати з турками угоду про Зону вільної торгівлі. Тема ЗВТ викликає регіт і дотепні жарти у більшості українських фахівців, що обговорюють її офрекордс.

Ідею запустили за Віктора Ющенка у 2005-му. За Віктора Януковича взялися її реалізовувати, але швидко зрозуміли невигідні умови для України. За Петра Порошенка як могли, так і відбивалися від усіх невигідних частин, що їх вимагають турки. За Володимира Зеленського сторони підписали меморандум “про потребу продовжити співпрацю над угодою про Зону вільної торгівлі” – сторони домовилися домовлятися.

Якщо стисло – турки бояться пустити на свій ринок українську сільськогосподарську продукцію, бо якісні харчі – наше все. Чи не єдине, чим Україна може конкурувати з будь-якою країною світу, незважаючи на їхні технології. А якщо турецькі фермери займуться цим на українській землі, то в Анкарі розуміють – теплицям в Анатолії буде геть зле і це призведе до соціального вибуху в турецькій глибинці.

Помідорова криза з Росією через збитий турками російський винищувач восени 2015-го досі остаточно не подолана, і Ердоган розплачується за це рейтингом.

На місцевих виборах у Туреччині вперше за 5 років свого президентства, 16 років панування його партії в парламенті і 25 років безперервного керування Анкарою та Стамбулом – опозиція до Ердогана перемогла в Анкарі та Стамбулі, і в усіх містах-мільйонниках, залишивши партію Ердогана затиснутою в провінційні частині.

Що не скажеш в рамках боротьби з Гюленом

І насамкінець, болючі питання. Для Ердогана важливо покінчити зі структурами Фетхуллаха Гюлена, якого він звинувачує у спробі воєнного заколоту у липні 2016 року. Тоді  мирні турки вийшли на вулиці Стамбула і зупинили кілька танків. Загинуло 249 громадян, безліч поранених. Тисячі людей – вчителів, лікарів, поліцейських, суддів – були затримані, бо входили в багатомільйонну таємну організацію проповідника, що з 1998 року живе у Пенсильванії.

фото прес-слуби президента

Його ніяк неформалізований рух “Хізмет” (служіння) мав понад 1000 шкіл в усьому світі, де без наочної пропаганди релігії люди ставали членами одного братства і далі допомагали одне одному протягом життя. Що з цього правда, а що ні – пишуть дослідники і розслідувачі феномену Гулена та його руху, який американці любили називати мусульманським протестантизмом. Проте у 2002 році, напередодні виходу докладної розповіді про участь німецьких фондів у розхитуванні Туреччини, через курдські громадські організації було вбито відомого турецького публіциста, історика, академіка Університету Анкари Неджіпа Аблемітоглу. Він був одним із найкращих знавців методу просування гюленізму і передбачав їхній прихід до влади через заколот. Будь-яка сила, яку Гюлен приведе до влади (світська чи релігійна), буде лише коконом, від якого Гюлен позбавиться, коли настане час – вважав убитий публіцист.

Ердоган ніколи не був близьким до організації харизматичного проповідника. Втім, пішов на співпрацю з політичною і бізнесовою групою руху “Хізмет” задля приходу до влади у 2002-му. Але в 2016 році стало зрозуміло, що в Туреччині не залишилося царини, де Гюлен не мав би власних прибічників: від Суспільного телебачення до комерційних мовників, від курдської партії до турецьких націоналістів, від особистого ад’ютанта Ердогана до зятя, що вчився у гюленістській школі.

Ситуація була дивною тому, що постраждали здебільшого люди, які просто мали банківський рахунок у банку “Азія”, що належав людям Гюлена. Проте репресії майже не торкнулися нікого з “політичного даху”. Опозиція, і навіть партнери Ердогана націоналісти час від часу запитують: “Реджеп бей, а коли ми почуємо про подальшу долю та роль у кривавій бані 15 липня 2016 року політичних імен руху Гюлена – всі явки і паролі давно є, імена та фотографії тих, хто літав до Пенсильванії і цілував Гюлену руку, оприлюднені турецькими журналістами. Ніхто не спростовує справжність інформації. Що коїться?”.

Саме відсутність цих відповідей ускладнює взаємини з Ердоганом як громадянського суспільства Туреччини, так і його міжнародних партнерів. Він вимагає видати йому гюленістів, що переховуються за кордоном, в нього просять юридичних доказів.

Від України Ердоган хоче закриття двох шкіл “Меридіан”, що працюють в Одесі та Києві, а також культурного центру “Сяйво”. Він також хоче екстрадиції Нурі Гьохана Бозкира, якого СБУ разом із поліцією затримали в одному із ресторанів Києва влітку 2019 року. Бозкира підозрюють в організації вбивства Неджіпа Аблемітоглу. В питанні екстрадиції підозрюваного і суду над ним в Туреччині Ердогана підтримують навіть його опоненти. Натомість захист арештованого турка наполягає, що у нього тут дружина, дитина і він має право на захист від несправедливого турецького суду.

Президент Зеленський на спільній прес-конференції заявив: щойно дізнався про справу Бозкира – дав “відповідні доручення” розібратися. Яким шляхом піде турбоуряд, поки невідомо.

Був час, коли іноземні спецслужби вивозили з України всіх, кого хотіли – за невеликий бакшиш українська поліція, прокуратура, СБУ тощо торгували чужими громадянами краще, ніж своїми. Є багато публічних історій про викрадення росіянами росіян, ізраїльтянами палестинців і турками турків. Проте публічність таких історій вже після 2014 року зупинила кілька таких ситуацій. Наприклад, вдалося запобігти видачі турецького журналіста, що був київським власкором інформаційного агентства “Джіхан”, близького до структур Гюлена.

У цій ситуації порада новій владі може бути тільки одна: не знаєте, як діяти – дійте за законом… А турки хитрі, але розумні. Головне показувати їм це з повагою. Чим більше Анкара відчуватиме спільність цінностей та відповідальності навіть у дрібницях, тим частіше Ердоган (Імамоглу, Акшенер) вимовлятимуть на загал: “Слава Україні”.