Якими б різними не були детективні історії, усі їх єднає спільний принцип: як би не закручував автор сюжет, у будь-якому разі він буде змушений назвати ім’я головного лиходія. Тож до якого б детективу ми не бралися, точно знаємо: загадку так чи інакше розгадають. Утім, саме з огляду на це авторам детективних романів не лишається іншого способу утримувати читачів за читанням, як постійно відволікати їхню увагу другорядними деталями, заплутувати сюжет, нанизувати злочин на злочин, вдаватися в криваві подробиці й наділяти героїв усіма можливими й неможливими психологічними розладами.

Пропонуємо вам три детективи, автори яких досягли неабиякого успіху в описі не лише різних злочинів, але й різних збочень. Можливо, кров на сторінках цих романів не ллється ріками, але точно стигнутиме у ваших жилах, коли ви це читатимете. І не кажіть, що не застерігали.

Театральна трагедія по-американськи: детектив про злочини, які повертаються на сцену, і про психопатів, які їх повертають

Жоель Діккер. Зникнення Стефані Мейлер. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2019 (переклад з французької Леоніда Кононовича) 


Основна сюжетна лінія детективу швейцарського письменника Жоеля Діккера «Зникнення Стефані Мейлер» — звіряче вбивство журналістки невеличкого американського видання «Орфея кронікл», яка навіщось взялася переглядати давно відправлену в архів справу про вбивство 1994 року міського голови містечка Орфеї, його дружини й сина, а також місцевої мешканки Меґан Падалін, котра нібито випадково опинилася на місці злочину.

Але насправді — усе не так. Загибель Стефані Мейлер — це лише одна з численних ниточок, які намотав у детективний клубок Жоель Діккер. Щоправда, саме зникнення Стефані змушує капітана поліції штату Нью-Йорк Джесса Розенберґа та сержанта поліції штату і колишнього співробітника Джесса Дерека Скотта взятися влітку 2014 року перерозслідувати вбивство, що сталося влітку 1994 року. Убивство, яким там цікавилася до зникнення Стефані Мейлер, і яке саме Джесс та Дерек успішно розкрили двадцять років тому. Як з’ясовується, неуспішно і не розкрили, в принципі.

Щоб читачеві не було нудно читати описи численних спроб з’ясувати, що ж шукала Стефані Мейлер, і що саме вона знайшла, Жоель Діккер збирає на сторінках свого роману неперевершений набір героїв, у кожного з яких – такі кусючі таргани в голові, що, за великим рахунком, підозра у зникненні Стефані Мейлер може впасти практично на кожного з них.

Крім того, у кращих традиціях Агати Крісті, Жоель Діккер збирає на театральний фестиваль в Орфеї персон, у кожної з яких зберігається у шафі страшна таємниця. Дружина нинішнього мера Шарлотта Браун, колишня актриса, виявляється, двадцять років тому у вечір вбивства та ще й якраз перед тим, як мала вийти на сцену, навіщось потайки їздила на місце злочину. Семюель Падалін, чоловік Меґан Падалін (тієї самої, що нібито випадково застрелили біля будинку вбитого мера), з’ясовується, незадовго до того, як стати вдівцем, застрахував життя дружини на кругленьку суму, і саме ця страховка допомогла йому почати нове життя. Талановита й розумна (але наркозалежна) донька Джеррі Ідена, генерального директора «14 каналу», Дакота має в амнезамі доведення до самогубства подруги. Та самому Ідену і його дружині Синтії є, що приховувати. Так само, як і головному редактору «Нью-Йоркського літературного огляду» Стівену Берґдорфу, який свого часу з невідомих причин звільнив Стефані Мейлер, не бракує в житті таємниць. Хоча у кого їх немає, тих таємниць? Є вони у мера Орфеї — Алана Брауна, якому необхідно переобратися на новий термін. Є в Анни Каннер, заступниці начальника Орфейської полції, єдиної жінки у відділку, яка не лише чомусь розлучилася з бездоганним чоловіком-адвокатом, але й навіщось перевелася з престижного Нью-Йорка в орфейську провінційну діру.

Якщо одним реченням: кожен учасник орфейської трагедії носить в собі свою особисту життєву драму. І саме вона підштовхує його до вчинків, які стають злочинами. Чим глибша драма, тим жахливіші злочини. А читачеві не лишається нічого іншого, як стежити за перебігом подій і здогадуватися, хто ж з-поміж цих лиходіїв — найкрутіший лиходій. І чи вийде він сухим з води. До речі, дехто з них таки сухим з води вийде!

Попри надмірну кількість злочинів під однієї обкладинкою, хитросплетіння сюжетів і часові зсуви (автор чергує часові площини, переплітає минуле й майбутнє), роман читається легко й натхненно. Засилля злочинів не заважає Діккеру відтворити легку атмосферу курортного містечка Орфеї, яке готується до чергового театрального фестивалю. Детективна історія про зникнення Стефані Мейлер – не похмура й безрадісна, хоча, звісно, радості в тому, що хтось постійно гине, мало.

Хай вас не лякають 777 сторінок оповіді, яка ще й ведеться від імені різних героїв: читається це легко, сюжет динамічний, напруга аж бринить. Зайвих деталей, недоречних діалогів або обтяжливих міркувань у романі немає. Просто стежте за сюжетом — і матимете захоплююче чтиво.

Ідеально пасуватиме для читання у вихідні, або під час літнього відпочинку. Як не дивно, але усі ці вбивства й збочення не проникнуть у ваш настрій настільки глибоко, щоб його зіпсувати.

 

Письменницька трагедія по-французьки: витриманий як добре вино детектив, яким вам захочеться смакувати, перечитувати й цитувати

Гійом Мюссо. Таємниче життя письменників — Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2020 (переклад з французької Валерії Космідайло)

 

 Уявіть собі острівець Бомон. Невеличкий курортний острівець у Середземному морі, з пляжами, котеджами, причалами, бухтами. Райський острівець на Землі, і при тому практично в центрі Європи, місцеві жителі якого подбали, щоб придбати нерухомість на цьому острівці коштувало не лише грошей, але й зусиль. Елітна мальовнича місцинка, куди двадцять років тому переїхала й усамітнилася найяскравіша зірка французької літератури, блискучий письменник Натан Фоулз. Зробив він це в зеніті своєї слави, запевнивши громадськість, світ більше ніколи не побачить жодного нового роману авторства Натана Фоулза. Тож всіх журналістів, які приїздять на острів, зустрічають зачинені ворота маєтку Фоулза, або Фоулз особисто з рушницею в руках. Та й розпитувати острів’ян про письменника – зась: вони його не романтизують і не демонізують, відгукуються, як про чоловіка, який добре знається на футболі й любить японське віскі. Але застерігають, щоб не нарватися на неприємності, краще не говорити з письменником про його книжки чи про літературу.

Але усе це не лякає письменника-початківця Рафаеля, автора роману «Боязке верхогір’я», від якого відмовилася уже десятки видавництв. Рафаеля, який не падає духом, а хапається за приклади видатних. «Стівен Кінг часто повторював, що тридцять видавництв відмовилися від «Керрі». Половина лондонських видавців вважала, що перший том «Гаррі Поттера» «занадто довгий для дітей». Перед тим, як стати найбільш продаваним науково-фантастичним автором у світі, «Дюна» Френка Герберта мала добрі два десятки відмов. Що ж до Френсиса Скотта Фіцджеральда, той, здається, обліпив стіни кабінету ста двадцятьма двома листами з відмовами, одержаними від журналів, куди письменник надсилав свої новели». Але зрештою, навіть цей метод самонавіювання вичерпує свої сили, тож Рафаель спочатку платить тисячу євро за «курси креативного райтингу», які його розізлили й збанкрутили, а тоді вирішує вирушити на Бомон, щоб спробувати поговорити з неперевершеним Натаном Фоулзом. Після того, як Натан став відлюдьком, інші автори намагалися копіювати його стиль, калькувати спосіб побудови його сюжетів, мавпували його чуттєвість, але в них нічого не вийшло, бо «не існує другого Натана Фоулза. Він — неповторний автор».

Щоб дістатися на острів до свого кумира, Рафаель влаштовується працювати в «Багряну троянду» — крихітну книгарню на острові. Зарплатня мізерна, але власник забезпечує житлом і дворазовим харчуванням. Так Рафаель оселяється на тихому острові і в маленькій книгарні, і навіть примудряється передати рукопис свого роману Натану Фоулзу, який трохи не підстрелив непроханого гостя зі своєї легендарної рушниці.

Але тут на острові, куди можна дістатися лише поромом і на якому фактично не буває чужих, а всі тутешні знають одне одного, як облуплені, стається жахливе вбивство. На Трістано-біч знаходять труп тридцятивосьмирічної жінки, продавчині вин, Аполліни Шапюї. Її голе понівечене тіло розіп’яли на стовбурі гігантського евкаліпту. Утім, це ще не все жахіття: жінка — не з місцевих, вона приїхала на острів поромом ще 20 серпня, а розіп’яте тіло знайшли 8 жовтня. Тобто після того, як жінку викрили, катували й вбили, її тіло тривалий час мусили тримати десь в морозильній камері на острові. Що означає, що на тихому курортному острові, де всі знають одне одного, серед мешканців майстерно маскується вбивця-маніяк. Поліція перекриває сполучення острова з материком. А місцеві впадають у відчай і недовіру.

Утім, Рафаель не лише не впадає у відчай, а й береться розслідувати вбивство. Не впадає у відчай і така собі Матильда Манні, журналістка, яка приїздить на острів, щоб зробити матеріал про Натана Фоулза (який принагідно цілить з рушниці у кожного, хто зветься журналістом), але насправді має на меті дещо інше. Вона веде власне розслідування. Що розслідує Матильда, — невідомо. Але Рафаель тепер уже розслідує не лише вбивство Аполліни, але ще й шукає, що шукає журналістка Матильда Манні. І з’ясовує, що Матильда Манні — зовсім не журналістка, і прізвище у неї не Манні, в Верней. Тобто, вона донька — відомого лікаря Александра Вернея, родину якого (дружину й сина) у липні 2000 року по-звірячому розстріляли в його ж паризький квартирі, а шістнадцятирічної Матильди того вечора просто випадково не було вдома.

Убивцю тоді не знайшли. Дійшли висновку, що це було пограбування, бо зникли деякі цінні речі. А тепер ось виплили нові речові докази. Якщо їм вірити, то квартиру Вернеїв у вечір вбивства пограбувала Апполіна Шапюї зі своїм другом Карімом Амрані. Та сама, Апполліна, чиє тіло днями розіп’яли на острові. Каріма теж знайшли мертвим. А Матильда з рушницею в руці постає на порозі маєтку відлюдника Натана Фолза, змушує його сісти за друкарську машинку, і дописати історію про те, хто ж саме вбив її тата, маму й молодшого братика. Що б ви не сумнівалися, Фолз (під прицілом рушниці, звісно що) історію дописує, але це зовсім не та історія, яку хотілося прочитати Матильді.

Тут можете видихнути. Усе буде добре. Майже все. Хоча історія сумна, трагічна й неприємна.

«Таємниче життя письменників» Гійома Мюссе — детектив динамічний і коротенький (усього двісті сторінок), але дуже насичений й неймовірно щільний. Вам справді захочеться його перечитувати й цитувати, бо, окрім, цілісного детективного сюжету, тут не бракує міркувань про життя і про людську долю. «Тобі відома грецька концепція кайроса? Це вирішальна мить, яку непотрібно упускати. У всіх твоїх життях, навіть найбільш гівняних, небо дає тобі принаймні одну одного нагоду, справжній шанс, коли можна змінити долю. Кайрос — це здатність упіймати можливість, даровану життям. Але загалом ця мить дуже коротка. І другого шансу не дається».

Ну, а якщо хтось пробує свої сили у письменстві, то читати цей детектив просто обов’язково, бо стільки несподіваних письменницьких секретів, як на сторінках цього детективу, жодні «курси креативного райтингу» не розкриють. «Романісти — це найбільші брехуни в історії… […]… Життя — надто складне, щоб перетворити його на рівняння чи щоб утиснути в книжку. Воно потужніше за математику чи фантазію. А роман — це фантазія. А фантазія — суто технічно — брехня».

Ідеальне читання на відпочинку, під келих вина (щоб перейнятися французькою атмосферою курортного середземноморського острова) або японського віскі (щоб відчути себе відомим французьким письменником-відлюдником). Сподобається любителям афоризмів і не до кінця розгаданих загадок.

 

Родинна трагедія по-німецьки: детектив, після якого ви навряд чи наважитеся вирушити у подорож круїзним лайнером

Себастіан Фітцек. Пасажир № 23. – Харків:Vivat, 2019 (переклад з німецької Альони Куйбіди)

Психологічний детектив найвідомішого сучасного європейського автора психологічних трилерів Себастіана Фітцека «Пасажир № 23» починається з того, що хтось (очевидно, лікар) відтинає дебелому атлету праву гомілку по саме коліно, тоді — вихиляє добрячу порцію алкоголю, а потім у своєрідний спосіб утилізує «відходи»: кладе відтятий від спортсменової ноги шматок у пластиковий пакет і викидає через борт круїзного лайнера в Індійській океан. І саме цієї миті бачить, що за ним з цікавістю спостерігає дівчинка. Дівчинку звати Анук. Вона подорожує з мамою. Лікар знайомиться з дівчинкою, розпитує, хто вона, звідки. І де її мама. За деякий час Анук з мамою дивним чином зникнуть з борту лайнера.

Це — вступ, і це — лише дрібна дещиця жахів, які розгортатимуться на борту лайнера, і відповідно, на сторінках цього роману. Чтиво — не для слабонервових, тому якщо ви плануєте коли-небудь подорожувати круїзним лайнером, краще утримайтеся від читання. Бо знання про те, що відбувається на його нижніх палубах, в якірних відсіках і колодязях для утилізації сміття, аж ніяк не надихає на подорожі. Коли ж хочете полоскотати нерви й дізнатися, якими збоченнями подеколи керуються у своїх вчинках люди, читайте — мало не здасться.

Головний герой психологічного детективу — такий собі німецький «рембо-перша-кров» на ім’я Мартін Шварц. Шварц — поліцейський, який працює під прикриттям. Перше, що ми дізнаємося про Мартіна, — що він погодився, аби в його кров увели антитіла ВІЛ. Це потрібно Мартіну, щоб сфальсифікувати результат миттєвого тесту на наявність вірусу імунодефіциту. Тест Мартін буде проходити привселюдно, на вечірці такого собі Детлефа Приги. Вечірку Прига зібрав, аби на очах усіх присутніх гостей (рідкісне збіговисько збоченців) зґвалтувати двадцятирічного безпритульного хлопчину Ліама. Утім, ґвалтувати має не сам, цим має зайнятися сорокатрирічний педофіл Курт Єнсен. Пікантність вечірки в тому, що Курт — ВІЛ-інфікований, тож окрім того, що дитину зґвалтують, її ще й інфікують. Але гості вечірки не в курсі, що поліція вже затримала Курта. Наступний крок — спіймати на гарячому Пригу і його шайку. Тож замість Курта на вечірку йде Мартін, але, за умовами дійства, перш, ніж його пустять до хлопчика, він має здати швидкий тест на ВІЛ. Ось для чого йому потрібні в крові антитіла. І це, між іншим, не основний, а проміжний сюжет зі щоденного життя Мартіна, який ось в такий спосіб бореться зі збоченим злочинцями.

Тож можете собі лише уявити, які події починають розгортатися в житті Мартіна Шварца, якому раптово повідомляють, що його, цілком ймовірно, його дружина Надя й син Тіммі, які багато років тому викинулися з борту круїзного лайнера (дружина вбила сина, скинула його з борту і стрибнула по тому сама), живі. Мартін і раніше сумнівався, що це було самогубство, бо Надя не належала до тих, хто зводить рахунки з життям, а це повідомлення його настільки розбурхало, що він кидає всі справи і терміново вирушає на величезний круїзний лайнер «Султан морів», щоб розібратися, що там коїться.

Повірте, відрубана нога атлета й педофільська вечірка Детлефа Приги — такі дрібниці, порівняно з подіями, які розгортаються на лайнері. По-перше, з’ясовується, що самогубства на лайнерах річ настільки звична, що про це нікому ніколи не повідомляють, аби не збурювати паніку серед пасажирів (і не витрачатися на страховку). По-друге, не всі самогубства — насправді самогубства, але хто ж викликатиме на лайнер поліцію? По-третє, лайнери настільки великі, що приховувати в їхніх надрах таємниці, людей, трупи, катівні і хірургічні операційні — простіше простого. Ну, і, звісно, герої — не ті, за кого вдають себе насправді. Останнє твердження не стосується безстрашного Мартіна Шварца, який практично самотужки розплутує купу злочинів, дізнається правду про дружину й сина, і правда ця його жахає. Бо вона з тих правд, про які краще ніколи не знати.

Під час цієї незабутньої мандрівки океаном героїв час від часу намагаються перекинути за борт, пхають їм у горлянку скалки від битих склянок, годують рисом з червами, які потім оселяються в людських нутрощах, ну і роблять ще багато різного, про що також краще не знати.

Місцями вам зудітиме, місцями буде гидко, місцями не йнятимете віри. Але якщо здолаєте опис усіх цих тортур, знущань й психологічних вивертів, на вас чекатиме хеппі-енд. Саме так: усе скінчиться добре. Самі не повірите, що так буває. Лиходіїв покарають, борців за правду — врятують й нагородять.

Ну, а якщо не полінуєтеся прочитати подяки наприкінці роману, то вже аж після них на вас чекатиме сюрприз: невеличкий епілог. З якого ви дізнаєтеся таємницю відрізаної й кинутої за борт ноги. І що нетверезий лікар — не такий уже й злочинець і збоченець, як про нього автор змушував нас думати спочатку.

Іншими словами, вміння плести інтриги й плутати сюжетну лінію Себастіану Фітцику не позичати. Не останнім персонажем його психологічного детективу стає інтернет і соціальні мережі. Скоїти більшість злочинів допомагає саме інтернет. Бо, хто б міг подумати, у світі не бракує сайтів, на яких охочим допомагають грамотно організувати суїцид. Це — платна послуга, між іншим. Так само, в інтернеті можна замовити дрібну помсту твоєму кривднику, а коли маєш гроші, то легко можеш відправити його в смертельний круїз на шикарному лайнері. Якщо жертва (раптом!) повернеться живою, тобі повернуть гроші. Катування надаються за додаткову плату. Ціна в кожному випадку обумовлюється окремо.

«… Коли б я могла повернути час назад, я ніколи б не зробила цього або принаймні, вибачилася за те, що накоїла, — зізнається в передсмертній записці одна з героїнь, Наомі. — Та, напевно, в мене не буде такої можливості…» І, поза сумнівом, таке зізнання може зробити кожен з героїв роману. Але не всі встигнуть його зробити.

Психологічний детектив «Пасажир № 23» рекомендується до читання людям зі сталевими нервами, стійкою психікою й не дуже бурхливою уявою. Не рекомендується тим, хто все ж таки планує коли-небудь вирушити в круїз. Однозначно сподобається шанувальникам закручених сюжетів й небанальних розв’язок.

Який би з трьох детективів ви не обрали, кожен з них відволіче вас від повсякденного плину буття. Бо будь-який детектив — це не лише гострі емоції, але подеколи ще й можливість дійти прекрасного висновку: яке щастя — що це у книжці, а не в моєму житті.

Хоча саме реальне життя й надихає письменників на карколомні детективні сюжети.