Не дивно, що за таких обставин обізнаність більшої частини громадян України як про зброю як таку, так і про свої права щодо зброї – залишається вкрай низькою. Через це іноді виникають доволі кумедні ситуації, на зразок тих, коли затятий противник доступу цивільних до зброї дізнається, що вже 24 роки в Україні цілком легально можна придбати комплекс, який здатен зупиняти вантажівки та легкоброньовану техніку. 

«Довоєнний» асортимент зброї в калібрі .50 BMG в одному з українських збройових магазинів (та набій для розуміння масштабу)

Або й досить невеселі, коли людина, яка отримала в лютому 2022 року автомат Калашникова, переконана, що без дообладнання кількома кілограмами тюнінгу, починаючи від коліматорного прицілу і закінчуючи спортивним спуском, ця зброя є небоєздатною і її «обов’язково» потрібно дообладнати всім переліченим.

Нещодавнє опитування соціологічної групи «Рейтинг» продемонструвало, що незнання громадян ані актуальної ситуації з врегулюванням обігу цивільної зброї, ані своїх прав в цій сфері, наштовхується на те, що пояснити їм нікому, оскільки запитуючи про ставлення до зброї, соціологи вживають термін «легалізація», який є абсолютно неактуальним вже понад два десятки років.

Матеріали одинадцятого загальнонаціонального опитування: Особиста свобода, безпека та питання зброї, Соціологічна група Рейтинг

На додаток, деякі запитання і зовсім вводять в когнітивний дисонанс та викликають бажання відтворити меметичний епізод з Джоном Траволтою у фільмі «Кримінальне чтиво».

  • Зброя і (ненавмисні?) маніпуляції

    Матеріали одинадцятого загальнонаціонального опитування: Особиста свобода, безпека та питання зброї, Соціологічна група Рейтинг
  • Зброя і (ненавмисні?) маніпуляції

    Не зовсім зрозуміло, що автори мають на увазі під "вільною купівлею зброї", адже жодної дискусії про скасування дозвільної процедури придбання зброї не ведеться, як і про скасування всіх обмежень щодо цивільного обігу зброї
  • Зброя і (ненавмисні?) маніпуляції

    Не зовсім зрозуміло, що автори мають на увазі під "вільною купівлею зброї", адже жодної дискусії про скасування дозвільної процедури придбання зброї не ведеться, як і про скасування всіх обмежень щодо цивільного обігу зброї

Ситуацію ніяк не покращує й те, що у ЗМІ типовий заголовок публікації про цивільну зброю в більшості випадків також містить слово «легалізація». «Легалізація» зброї не є новиною уже майже 24 роки, а якщо й точаться суперечки щодо зміни її правового статусу, то зазвичай навколо заміни 622-го наказу МВС від 21.08.1998 повноцінним законом, що дозволить усунути правову колізію, заради «подолання» якої Верховний Суд свого часу «розширив» поняття «закон» з законів безпосередньо, на всі види нормативно-правових актів, включаючи той самий наказ МВС, фактично ототожнивши різні поняття – «закон» та «законодавство».

Принаймні частково ці суперечки мав би владнати законопроєкт «Про право на цивільну вогнепальну зброю» (5708), але, традиційно, у багатьох зацікавлених сторін знайшлись свої причини для невдоволення тим компромісним варіантом, який вдалось проголосувати у першому читанні. Проте, більшості претензій так і не судилось прозвучати «по гарячих слідах», оскільки законопроєкт проголосували 23 лютого, а 24-го від збройової теорії українці перейшли до практики. До цього законопроєкту ми ще повернемось трохи згодом, окресливши інші дискусійні питання щодо цивільної зброї – розширення переліку зброї, якою можуть володіти громадяни України та застосування її з метою самооборони.

З першим все відносно просто – і складно водночас. Просто, тому що суперечки точаться в основному навколо короткоствольної вогнепальної зброї, володіння якою є недоступним для більшості громадян, а окремі категорії осіб (працівники судів, правоохоронці, нардепи, «дружинники», військові, держслужбовці, журналісти) можуть володіти її «кастрованими» версіями – «пристроями вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії» або ж «травматами».

Ця ситуація з дискримінаційної з кожним роком все більше переростає в анекдотичну, що найкраще ілюструють епізоди, коли журналісти та члени профільних організацій скаржаться на «принтер Нацспілки журналістів», де журналістські посвідчення видаються людям, які не мають жодного стосунку до професії. Іноді такий «бізнес» можна побачити й в рекламних дописах у соцмережах, а після публікацій про подібні стартапи, «бізнесмени» скаржаться уже на реальних журналістів до, не повірите, Комісії з журналістської етики. Своєю чергою правоохоронці іноді знаходять цілі виробництва фейкових посвідчень, мабуть, для тих, хто вирішив не заморочуватись взагалі. Можна припустити, що з посвідченнями «дружинників» (членів громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону) ситуація не надто відрізняється. Все це призводить до того, що обмеження на володіння ерзац-зброєю «для самозахисту» обходять без особливих труднощів ті, від кого зброя мала б захищати.

Вимушені світоглядні корективи в ситуацію внесла війна, а точніше поява російської армії на підступах до Києва, що змусило владу вдатись до абсолютно неймовірного заходу з точки зору всієї «збройової логіки» попередніх років – видати громадянам автоматичну зброю і боєприпаси. Причому не через досить прискіпливу процедуру дозвільної системи, а буквально роздати автомати Калашникова і загалом все, що могло стріляти, всім, хто захоче і виявиться спроможним втримати зброю в руках. 

Щоправда, як тільки ЗСУ розбили російську армію на півночі, зброю закликали здати, пообіцявши видавати її для тренувань згодом.

Другим ударом по «збройовій логіці» влади і поширеному упередженню в суспільстві стала заява очільника Нацполіції Києва про зменшення рівня злочинності в місті на 50%. У поліції такий показник списали на те, що злочинці «повиїжджали з Києва». Щоправда, ця заява голови київської поліції датована кінцем травня, коли більшість мешканців столиці уже повертались до міста, а за два місяці до того радник міністра внутрішніх справ Антон Геращенко також говорив про більш ніж суттєве ( в 6-7 разів) зниження рівня злочинності в Києві. В будь-якому випадку, масова роздача зброї без суттєвої верифікації отримувачів не призвели до сплеску злочинності, зокрема й з застосуванням вогнепальної зброї.

З усім цим ініціатива міністра внутрішніх справ України щодо опитування в «Дії» про ставлення українців до формату володіння короткоствольною вогнепальною зброєю, дещо пожвавила дискусії з цього питання.

  • Зброя і (ненавмисні?) маніпуляції

    Опитування міністра внутрішніх справ України в додатку "Дія" щодо ставлення українців до володіння короткоствольною вогнепальною зброєю
  • Зброя і (ненавмисні?) маніпуляції

    Опитування міністра внутрішніх справ України в додатку "Дія" щодо ставлення українців до володіння короткоствольною вогнепальною зброєю

Передусім тому, що результати опитування в «Дії» показали однозначну перевагу кількості прихильників права українців володіти вогнепальною зброєю над кількістю противниками цього. І що важливіше – левова їх частка виступає вільне носіння короткоствольної вогнепальної зброї. Звісно, це опитування не тягне за собою жодних зобов’язань ні для МВС, ні для нардепів. Однак – «сказав А, кажи і Б» і для МВС відстоювати збереження status quo, мотивуючи це типовим набором фраз про «неготовність» українців та «зростання рівня злочинності» буде вже не безапеляційним варіантом.

Частково до зміни «збройової парадигми» доклався й міністр оборони Олексій Рєзніков, який став одним з тих небагатьох чиновників, про прихильність до володіння зброєю якого українці дізнались не з опублікованих матеріалів обшуку чи журналістського розслідування, а з його власних слів. І що важливіше, його слова були закликом до дорослого та відповідального врегулювання ситуації, яка вже склалася і нікуди не зникне «сама собою», а не вихвалянням «дивіться, що ви собі не можете дозволити» в стилі «слуги» Тищенка і його «нагородного» АПС.

Важлива ремарка – чинний наказ МВС №622 від 21.08.1998 встановлює обмеження на довжину мисливської вогнепальної зброї: не менше 800 мм з розкладеним і зафіксованим прикладом (якщо зброя може вести вогонь при складеному прикладі – вимірюється довжина у такому вигляді) і зокрема ствола – не менше 200 мм (для нарізної) і 450 мм (для гадкоствольної). Законопроєкт 5708 зводить ці обмеження до загальних 800/200 мм відповідно, заразом вводячи поняття «довгоствольної (довгої) зброї». При цьому, в контексті короткоствольної вогнепальної зброї для цивільного ринку зазвичай обговорюються (зокрема й в опитуванні міністра внутрішніх справ) лише пістолети, а не різноманітні види та модифікації «довгоствольної (довгої)» вогнепальної зброї, з меншою довжиною, ніж допустимий в законодавстві мінімум. Це важливий нюанс, оскільки він і надалі закриватиме український ринок для значної кількості видів зброї, які за своїми параметрами перебувають у проміжку між пістолетами та «повноцінними» карабінами.

У своєму дописі міністр оборони згадав ще один, не менш важливий нюанс – легалізація ВЖЕ НАЯВНОЇ в населення зброї (а не «легалізація» зброї загалом як об’єкта цивільного обороту). Новини на зразок цієї можуть ставати предметами для жартів про дієздатність російської армії на фоні українських трактористів, але факт залишається фактом – до повномасштабного вторгнення у населення зберігалось чимало незареєстрованої зброї, а з початком повномасштабного вторгнення ця кількість значно зросла і зростатиме разом з «демілітаризацією» російської армії.

Це поставить державу перед вибором – оголосити злочинцями завтра тих, хто захистив державу вчора, чи розв’язати проблему, створивши законний механізм легалізації того, що громадяни України відібрали в окупантів. Вибір є очевидним, чи не так?

Також варто звернути увагу на ще один аспект – «дозвіл» на використання зброї для самозахисту. В опитуванні з «Дії» цей аспект змішали в одну з іншою, окремою, категорією – вільним носінням зброї. При цьому, застосування зброї для самозахисту не лише не заборонено, а й прямо дозволено нормами частини 5 статті 36 Кримінального кодексу України (щоправда, лише у випадках нападу озброєної особи, групи осіб, а також при протиправному вторгненні в житло). В інших випадках закон вимагає співвідносити умисно заподіяну шкоду з ступенем небезпечності посягання, що є досить дискусійним аспектом права на самооборону. Частина правників вважає зайвим дотримання такого співвідношення, апелюючи до неможливості оцінити ступінь посягання у завідомо стресовій ситуації та того, що нападник порушив закон умисно та свідомо це не залежить від мети посягання – життя, недоторканість чи майно особи, яка захищається. Інші ж наполягають на адекватність такого визначення для потреб самооборони, посилаючись на достатність застосування належної стратегії захисту у справах, що виникають з фактів заподіяння шкоди при самообороні (необхідній обороні, згідно з дефініцією КК України). Цей спір, як і спір щодо доцільності статті 37 в КК України (Уявна оборона) залишимо для інших часів, а зараз повернемось до зброї та підсумків цього матеріалу.

Трактувати цивільну зброю лише як інструмент для самозахисту чи «спеціальних потреб» (зміст цього поняття очільник МВС не розкрив у своєму опитуванні, хоча за контекстом вгадується спортивне застосування) – означає штучно звужувати її практичну та культурну роль в суспільстві. 

З практичної точки зору це означає встановлення штучних перепон, які будуть знівельовані десятками сумнівних або відверто незаконних схем їх обходу, як це відбувається зараз з обігом «травматичної» зброї. Це означає штучно звужувати ринок зброї, втрачати робочі місця, зменшувати можливість для обігу грошей в економіці (кожна «товарна» сфера неминуче породжує навколо себе сферу послуг, учасники якої можуть ніяк не стикатись безпосередньо з товаром первісної сфери).

З «культурної» точки зору такі обмеження означатимуть ігнорування або й заперечення змін в суспільній свідомості, які відбулись і продовжують відбуватись зараз. І які перегукуються з історією та культурою України як історичного фронтиру, межі, яка захищала цивілізацію та прогрес від стагнації диких земель. Межі, де наявність зброї та вміння впевнено володіти нею буквально були питанням життя і, в кращому випадку, смерті. Інших часів у нас не буде ще довго.

І нарешті – сьогодні позиція держави щодо володіння зброєю означає статус сприйняття державою своїх громадян – як, власне громадян, які є джерелом влади в державі, що й постулює Конституція України, чи як ресурсу, який можна використати для перекриття власних провалів, а після того, як безпосередня небезпека для влади зникне – повернути в попередній стан очікування «дозволу згори», до наступного разу, коли потрібно буде рятувати ситуацію.

Тим паче, якщо питання підготовки до війни та жертв серед цивільного населеня представники держави перекладають на суспільство, яке, начебто, «просто розслабилося, жило своїм життям, не мало бажання на це [загрозу повномасштабного вторгнення] звертати увагу». Адже, як показує практика, наявність необхідних ресурсів, вкупі з неодноразово продемонстрованою здатністю до самоорганізації, дуже часто виявляється ефективнішою, ніж діяльність бюрократичного апарату. 

І також не зайвим буде процитувати основний закон країни, яка коштами своїх громадян і силами своїх політиків та дипломатів допомагає армії і народу України у боротьбі за свободу: «Через те, що для безпеки вільної держави необхідне добре організоване ополчення, право народу мати і носити зброю не повинне обмежуватися».

Звісно, все це не про пістолети, це не зброя для війни. Це, як правильно зазначив міністр оборони, про культуру та відповідальність, яка має бути взаємною.

Дисклеймер з досвіду збройових суперечок: автор не планував купувати, не володіє і не планує придбати в майбутньому пістолет.