Інтерв’ю в Ірини Петрової взяла Юлія Стріжкіна.

Яким було Ваше життя до війни?

До війни я мала гарне життя. У мене було все: великий гарний світлий будинок, чудова робота, собаки породи чихуахуа, улюблена справа. Ми їздили на виставки та жили, виявляється, дуже добре і щасливо, поки не настало 24 лютого.

24 лютого ми прокинулися через те, що почалися вибухи. На нас наступали з кількох сторін. Евакуації не було, коридорів не було, нічого не було. Місто виявилося кинутим і пограбованим. Люди всі були розгублені, не знали, що робити. Спочатку зникло світло, потім зв’язок і вода, останнім пропав газ – життя почало нагадувати первісне. Стали готувати на багаттях.

Жахливо було ще й від того, що не було зв’язку з дітьми та рідними. Ми не знали хто де, який статус у нашого міста. Я не могла далеко ходити, тому що я – інвалід 2-ої групи, у мене два штучні кульшові суглоби і ходити важко. Їздити машиною я теж боялася, бо транспорт відбирали. Іноді приїжджав брат, від нього й дізнавалася інформацію.

Де Ви ховалися під час бомбардування? Де були собаки?

З початку війни я була вдома з моєю лежачою мамою, тому нікуди піти чи поїхати не могла. Собаки теж були зі мною. Було достатньо місця для всіх. Собаки боялися виходити надвір через постійні обстріли. Коли не стало світла, я була змушена закрити їх у вольєрах, бо боялася впасти і пошкодитися в темряві, а підняти мене було нікому.

Чи правильно я розумію, що місяць, поки Ви були в Маріуполі, собаки не виходили на вулицю і всі природні потреби справляли у будинку?

Так. У мене було 30 собак, з яких 6 стареньких, і 5 цуценят.

Неможливо було їх вивести надвір. Вони дуже боялися. Навіть коли в рідкісні паузи між обстрілами я виносила їх на руках, вони рвалися додому.

Незадовго до евакуації у Вас померла мати. Ви змогли її поховати?

Ні. Мама померла тихо, спокійно. Я заплющила їй очі, прочитала молитву, але фізично я не змогла її сама поховати, а поряд нікого не було. Мама залишилася лежати. Вже потім, коли я попросила сусідів, вони винесли її в сарай, бо поховати на цвинтарі через обстріли не було можливості.

Але Господь вирішив інакше… від обстрілу сарай завалився, і мама опинилася похованою під уламками. Я сподіваюся, коли ми повернемося, а ми повернемося, що тіло моєї матусі віддамо землі. Цей обов’язок на мені висить, і я його виконаю.

Коли з’явилася можливість евакуації?

Спочатку її не було, як і «зеленого коридору». Не пропускали жодної гуманітарки, нічого. Води не було, мороз, сніг. Після смерті мами донька забрала мене до себе. Через дорогу від її будинку був будинок зятя сестри. Загалом у цих двох будівлях ховалися 40 людей. Додалася ще й я. Ось так колективно ми виживали.

Молодь ходила по воду. Ми почали дізнаватися, де і які є джерела, струмки. Коли був мороз та випадав сніг – збирали його з машин, топили, кип’ятили, пили. Після дощу та снігу збирали воду з ринв, теж кип’ятили, вона йшла на побутові потреби. Молодь шукала продукти у перекупників утридорога та їли те, що кожен зміг захопити з собою. Їли один раз на день. Вранці пили чай, каву. І самі пекли хліб. Наші люди ніде не пропадуть. Викопали ямку в землі, склали цеглини. Були ті, хто місив тісто, знайшлися форми, а чоловіки пекли. Виходив справжній хліб.

Фото: Ірина Петрова

Один раз на 2-3 дні ми вибиралися погодувати собак, які залишилися в моєму будинку. Насипали багато їжі, наливали воду… Вони, звісно, страшенно боялися. Отакий був у них проміжок часу.

Нас Бог милував, а сусідні будинки вже були розбомблені. Ми дуже турбувалися через машини, які стояли у дворах просто неба, а бомбардування все посилювалися та наближалися. Виїзду з міста все не було. Люди під’їжджали до Драмтеатру, це був центр отримання інформації, цілодобово стояли та чекали на виїзд, але можливість не з’являлась.

І потім одного дня ми дізналися, що одна колона пройшла. Наступного дня зять мені сказав: Ви маєте годину. – Я рвонула до собак. У мене автівка універсал, склала сидіння і закидала собак з усіх вольєрів, рахувала їх і дуже боялася, нікого не забути. До цього я ходила з паличкою, а тут просто носила по двох і кидала через двері в машину. Вони їхали навалом, один на одному.

Вдалося завантажити корм і якимось дивом я захопила всі їхні документи, а зі свого нічого не взяла, тільки один пакет із жіночим приладдям. Ні переносок, ні лежаків, нічого з амуніції для собак узяти не вийшло. Дуже боялася затримати наш виїзд та зірвати евакуацію. Та й я не просто виїжджала з собаками, але ще й вивозила людей.

Закрила будинок і ми поїхали у невідомість.

Їхали понад дві доби до Запоріжжя.

З Маріуполя виїжджали колоною, дуже довго. По нас не стріляли. Паливо було, але мало. Заправитися не було де. Гроші у багатьох були на картці. Готівки була відсутня, а картка в цій ситуації – марна річ. Особисто я доїхала до Бердянська і все, бензин скінчився. Стали чіпляти на буксир. Ті, у кого був бензин, тягли тих, у кого він скінчився. Мене дочка тягла. Це було вперше і для неї, і для мене. Мороз -7 градусів.

У мене в машині було ще одне місце і дорогою я підсадила жінку. І ось як Господь все вбачає: коли вночі донька мене тягла на буксирі, мені було дуже страшно, машина була некерована, двигун не працював, замерзало скло, доводилося його відтавати, навколо блокпости, вже не наші… І сталося так, що син жінки, яку я везла, їхав іншою машиною нашої колони, і він виявився водієм. Сів за кермо моєї машини, і ми вже зовсім по-іншому поїхали.

Доїхали до Токмака і там нас розмістили в нашому українському монастирі. Ченці дали притулок, нагодували, ми там переночували, поїли. Було дуже приємно. Проста їжа, але ми були настільки голодні… і коли поїли, було так тепло і добре. А ще вони нас заправили паливом!

Собачки мої у багажнику весь цей час були. Вночі вставали, прогрівали, щоб не змерзли. У машині були ковдри, тож їм було комфортно.

І ми поїхали далі. Доїхали до Запоріжжя. Без пригод для нас, але 5 машин, які їхали за нами, були розбиті. Над нами рука Господня була…

У Запоріжжі нас зустрічали друзі, родина Тетяни та Володимира Дороніних. Дуже душевні люди. Вони привезли нам паливо, 2 мішки їжі собакам, амуніцію, напувалки та найголовніше, вони забрали моїх цуценят. Тих діток, які росли у темряві, не бачили білого світла та практично не рухалися. Двох старших вони прилаштували в добрі руки. Інші підростають, позбавляються вже рахіту, тому що через відсутність світла і можливості пересування, виникла така проблема. А ще вони привезли каструлю теплого супу. Ми всі поїли, було так приємно, і поїхали далі.

Під час свого шляху Ви зробили публікацію у Фейсбуці. Про що вона була і до чого призвела?

Коли ми вирвалися, побачили український прапор та українських солдатів, ми плакали. І ось, я забула сказати про те, коли під’їжджали до Запоріжжя та стояли в черзі на в’їзд, волонтери та солдати нам давали їжу. Просто у вікна пхали продукти, банки з тушонкою, печиво. Запитували, де діти – і туди несли солодощі. Розумієте, люди так згуртувалися та стали настільки душевними, що ми плакали.

І коли вже перебуваючи в Запоріжжі я зробила публікацію у Фейсбуці про те, що ми живі, я вивезла всіх своїх собак, трохи пошарпані, брудні, якими ще вони могли бути після місяця у вольєрах? – з різних куточків нашої країни та з-за кордону люди стали писати мені, дзвонити та питати, як допомогти, надсилати гроші, підтримувати та радіти. І коли ти відчуваєш цю щиру підтримку, Ви знаєте, хочеться жити. Відкривається друге дихання, і ти розумієш, що життя не скінчено.

Друзі з Одеси, теж заводчик та власник розплідника, коли дізналася, що ми їдемо до Кременчука, бо у моїх дітей там хороші друзі, вона кинула клич із проханням допомогти у розміщенні. Відгукнулися дуже швидко з Кременчука зовсім незнайомі мені люди. Чудові Юлія Шумська та її чоловік Костя Доценко. Вони нас прийняли та розташували всіх моїх собак у їхньому приміщенні, прибудованій кухоньці на 2-му поверсі в промисловій зоні. Ні вольєрів, нічого не було, ми вивантажували цих собак, всі були очманілі.

Фото: Ірина Петрова

Фото: Ірина Петрова

Потім постало питання: така кількість собак, 30 штук, що з ними робити? Як утримувати? Чуже місто. Не знали до ладу, що самим робити.

І я навіть не уявляю, як люди дізналися, можливо, хтось зробив публікацію у Фейсбуці, але мені стали дзвонити та пропонувати свою допомогу: місцеві волонтери дали дві великі клітини, стали приводити людей, щоб моїх тварин взяли на перетримку та буквально за лічені дні 10 собак розібрали.

В момент, коли Ви віддавали своїх собак на утримання, що Ви відчували?

Я усвідомлювала, що можливо, віддаю їх назавжди. Те, що в мене боліло серце і рвалася душа – це одне і це моє, але я також розуміла, що зобов’язана цим тваринам дати щасливе життя, щоб вони, по можливості, забули пережитий жах і могли жити повноцінним життям.

Я плакала за кожним собакою, ніби віддавала свою дитину, добре, що ніхто не чув.

Як у них справи зараз?

Собаки потрапили до чудових родин. Я віддавала безкоштовно, аби тільки цього собаку прийняли, він увійшов у родину, щоб його любили. Єдине, про що я просила: якщо у людей не складеться і раптом ви зрозумієте, що це не ваш собака – поверніть. Адже основна маса – це собаки, що народилися в моєму розпліднику.

Ніхто не повернув. Ми зідзвонюємося, розмовляємо, їх вбирають, мені надсилають фото та відео того, як вони з ними ніжаються в ліжку. Вже собачки відійшли. Я навіть змушена була віддати одного свого собаку, тричі чемпіона України, двічі володара титулу Best of the best of breed… Це собака – душа, з дуже легким характером, вона звикла їздити по виставках, спілкуватися з людьми. Довелося віддати її в сім’ю з умовою, що вона буде єдиним улюбленцем, тому що після перенесеного при звуках сирен у неї стали з’являтися судоми. Ми брали її на руки, закутували в плед, розмовляли, заспокоювали.

Загалом усіх собак, які віддані, я не забиратиму. Люди їм душу віддали, серце подарували. Це не цуценята, а дорослі собаки, діти війни з поламаною психікою, зі своїми складнощами. У деяких виникли проблеми з туалетом. Але коли все це подолали та їх люблять – нехай вони живуть щасливо в нових родинах. І я заспокоїлася, перестала плакати.

Чи був момент, коли здавалося, що все, сил боротися більше немає?

Сказати, щоб усе, ми на дні – ні, такого не було. І сталося це завдяки підтримці людей. Україна такою мірою згуртувалася… Ось, я зараз говорю, а в мене «мурашки» по шкірі. Напевно, треба було пережити цю війну й опинитися в цих умовах, щоби зрозуміти, які у нас чудові люди.

Ви досить мимохіть згадали про Ваш будинок. Зі ЗМІ ми знаємо, що майже 90% міста знищено. З Ваших слів я зрозуміла, що сьогодні Вашого будинку вже немає. Це правда?

Правда. Будинку немає, він розбитий та згорів повністю. У мене нема нічого. У нас вся вулиця згоріла. Донька частини будинку теж не має. У брата немає даху будинку і квартири. Повертатися нікуди, але ми все одно повернемося.

Фото: Ірина Петрова

Вам, напевно, відома доля інших кінологів з Маріуполя. Розкажіть про них.

З тих, хто має розплідники чихуахуа, я знаю тільки одну людину, якій теж вдалося вибратися. При цьому, якщо ми змогли врятуватися цілі та неушкоджені, то у Наталії Корованенкової, власниці розплідника «Sun of The Water», ситуація набагато трагічніша.

Вона жила в дев’ятиповерхівці на 7 поверсі, і до них прилетів снаряд. Завалило її, її сина та чотирьох собак. Вона вибралася, відкопувала сина і вже потім відкопувала собак. Одразу не змогла. Близько п’яти днів вона це робила. Збиралася з силами і знову йшла. Зараз вона знаходиться у Нікополі, собаки всі живі. Знаю, що вкрай важко виїжджали, вона у дуже пригніченому стані.

Про інших заводчиків моєї породи… 

Знаю, що одна з них досі у Маріуполі без транспорту, не може виїхати, а для цього потрібен саме мікроавтобус. Її донька дуже намагається знайти когось, але не виходить. Через сильні обстріли міста ніхто не погоджується. Але ж вона там, жива, живі собаки.

До Маріуполя дуже велика проблема доставити гуманітарну допомогу, не пропускають. Особливо гостро постає питання з кормами.

Ще один розплідник, не говоритиму хто, там дуже трагічна ситуація. Розплідник собак чемпіонів, собак найвищого класу. Пряме влучення – немає ні будинку, ні собак. Власники у Фейсбуці написали про те, що трапилося і більше на зв’язок не виходили. Я дуже їм співчуваю і не можу передати, наскільки це боляче.

Наскільки я також знаю, багато хто виїхав. Хтось змушений був, на жаль, виїхати у бік Росії. З лівого берега була можливість виїзду лише туди. Деякі потрапили в Новоазовськ і далі на територію ДНР, а потім в Росію, але вірю, що це тимчасово, бо люди намагаються повернутися назад. На жаль, має місце примусове вивезення.

Ви змогли знайти відповідь на питання, як жити далі?

На сьогодні це найбільше питання. Я не маю на нього відповіді. Все залежатиме від того, яким буде завтрашній день. Нині не все так погано. Знайшовся маленький дачний будиночок без зручностей, де ми влаштувалися з моїми собаками. Мені зробили вольєр на вулиці – це таке маленьке, але при цьому велике щастя, що собаки можуть гуляти на вулиці та вільно пересуватися. Проблема в тому, що в цьому будиночку не можна зимувати. Він саме літній. Тому дуже гостро стоїть питання пошуку житла у Кременчуці чи його околицях, бо мої рідні тут поряд.

Зараз маю 20 собак, тому не просто щось знайти. У квартиру з такою кількістю собак мене, звичайно, не пустять. Ми чітко розуміємо, що зимувати нам доведеться у Кременчуц. По-перше, бо нікуди повертатися, а по-друге, бо думаю, не закінчиться ще все. І це на сьогодні найгостріший питання. На жаль, я втратила роботу. До цього працювала 35 років у «Маріупольгазі». Чудове було підприємство, гарні люди, робота була відмінна. Але…. Знайти роботу тут у Кременчуці, мабуть, буде складно. Найголовніше, що ми живі.

Контакти для тих, хто може допомогти тваринам з Маріуполя та інших постраждалих регіонів України:

http://worlddogpress.org/

https://www.facebook.com/wdpaceokarl

Або

https://www.facebook.com/yuliya.strizhkina/