Вовк Олег Максимович (27.07.2005 – 12.03.2022) та Вовк Максим Валерійович (11.05.1985 – 12.03.2022) загинули внаслідок влучання уламків снаряда біля власного будинку на вулиці Таллаліхина.

Фото: Ірина Вовк

Олегу було 16, не встиг закінчити 11 клас. Займався боксом, здобував перші місця у спорті, будував плани на доросле життя. Був здібним учнем та найкращим сином для батьків. 

Максиму було 37. Працював різноробочим на будівництві. За словами Ірини, він був чудовим сім’янином – турботливим батьком і гарним чоловіком.

Ірина розповідає, що з початку війни сім’я майже весь час проводила в підвалі – у будинку знаходитись було небезпечно. Коли обстріли на короткий час припинялись, виходили у двір, готували на вогнищі їжу. Максим дуже переймався, щоб Ірина з молодшою донькою не виходили зайвий раз на вулицю через постійні вибухи. 

12 березня знову почалися інтенсивні обстріли, у будинку почали тремтіти вікна. Ірина з донькою спустились у підвал, а хлопці стрімко вибігли у двір. Довго в той день бомбили.

“Я проговорила всі молитви, які пам’ятала, і міцно тримала на руках доньку. Вона миттєво заснула, як ніколи…Я подивилась на годинник – моїх хлопчиків не було вже 40 хвилин. Дочекалась, коли бомбардування закінчаться, залишила дитину. що спала, та вибігла на вулицю. В голові коївся хаос…У дворі чоловіка з сином не було, стало моторошно. Потім я вийшла за хвіртку й одразу ж почула крики нашої сусідки, що йшла вулицею, ридаючи. Вона нічого навіть не змогла мені сказати, тільки провела рукою в бік, куди я “кулею” полетіла. А потім побачила таку картину: серед руїн сусідського будинку лежить мій син, чоловік і двоє сусідів. Всі четверо були поруч один одного, а поруч – величезна воронка. Далі я не пам’ятаю, що було… кричала дуже голосно. ”

Фото: Місце подій. Ірина Вовк

Фото: Місце подій. Ірина Вовк

У сусіда були розірвані живіт і руки, в чоловіка явних ушкоджень на тілі не було, тільки рана на нозі. Олег – єдиний із чотирьох загиблих, лежав лицем до землі, так Ірина помітила величезний розріз на початку ноги. 

“Тоді я побігла до своєї хрещеної, що жила поруч із нашим будинком. Вона всунула мені пігулку, а я впала на землю, бо ноги більше не йшли. Обстріли почались знову…Я прийшла до тями та забрала донечку з підвалу. В той день ми переїхали удвох до хрещеної”.

Наступного дня, 13 березня доньці Ірини виповнилось 5 років. 

Вона питала весь час: “Де тато? Де братик?” Ірина не дозволяла собі показувати свої сльози доньці, сказати про загибель Олега та батька не могла.

Фото: Ірина Вовк

Тільки через 15 днів жінці вдалось дотягнути тіла до свого двору. Весь час були обстріли та після подій 12 березня майже всі сусіди з вулиці евакуювались, допомогти ніхто не міг. Несла вона чоловіка та сина з місцевими безхатьками. Тільки тоді тіло Олега змогли перевернути – з живота хлопця стирчало ребро. Чоловіки з вулиці разом з Іриною викопали яму, ховали загиблих у ковдрі, притримуючи за голову.

“Поховання у нашому дворі побачила донька через паркан хрещеної. Вона питала в той день: “А чого в нас дві ями, а чого там тато з Олежиком лежать?” Я не змогла стримати сліз… І вона все зрозуміла у свої 5 років. Сусіди розповідали мені, що донька підбігала з квітами до могил і тихо плакала, так, щоб не бачила я.”

Максим з Олегом досі поховані у власному дворі. Ірина розповідає, що спочатку так було легше, хоча зараз об’єктивно розуміє, що не зможе з цим жити. Треба перевиховувати.

Фото: Ірина Вовк

“Я 2 місяці не виходила на зв’язок. Ті, хто знали про страшну втрату моєї сім’ї, розповсюдили інформації про загибель сина з чоловіком. Я до сьогодні отримую купу повідомлень з подякою за сина, слова підтримки, розповіді знайомих та друзів, які чудові були в мене хлопці…Страшна війна, страшні втрати…”