Про це пише американська журналістка Фріда Гітіс в колонці CNN.

Прориву у перемовинах не сталося – обидві сторони виступили після них з песимістичними заявами, а  американський представник загрозливо проголосив,  що “барабани війни звучать все гучніше“.

Такий результат навряд чи став несподіванкою.  З огляду на той факт, що біля українських кордонів сконцентровано понад сто тисяч російських солдатів, США та їхні союзники відмовилися йти на поступки.  Можливо, що  саме на це і розраховував Путін, коли перед цим висував свої знаючи наперед безпідставні вимоги Заходу, вкотре обіцяючи не нападати на сусідню країну.

Однак, далеко не факт, що все обернеться так, як це собі малює російський президент.

Перед початком перемовин ситуація мала вигляд такий, начебто Путіну вдалося загнати Захід, а з ним і Україну, у патову ситуацію. Він стверджував, що НАТО мусить пристати на вимоги Росії, які передбачають  зобов’язання не приймати нових членів до альянсу та прибрати свої військові сили на місця дислокації, які ті займали аж у 1997 році.  Про неприйнятність таких зобов’язань  НАТО заявило одразу, ще до початку перемовин.

За цих обставин, як видавалося, Путін міг вже просто виступити зі зверненням до російського народу і заявити, що, мовляв, ми ж спробували дипломатичні зусилля: “Бачите? Захід наші пропозиції відкинув. У нас просто нема вибору – ми тепер просто вимушені напасти на Україну”.

Така хитра комбінація на папері виглядає наче виграшною для Путіна. І цілком можливо, що росіяни повірили б у добре підтасовані аргументи про те, що Україна становить загрозу для набагато потужнішої та краще озброєної російської армії.  Проте, у довготривалій перспективі ця його оборудка може викликати насправді зворотний ефект. 

Вороже ставлення Росії до України, її постійні погрози, навіть під час останніх перемовин, знову і знову підсилюють образ Кремля, як невгамовного задири, що становить загрозу сусіднім країнам. І чим більше Путін погрожуватиме, тим більше він сам, несвідомий того, буде підштовхувати сусідів Росії до цілком очевидного бажання вступити у НАТО заради їхнього власного самозахисту.  

Зрозуміло, що Україна ніяк не становить серйозної військової загрози для Росії. Країна, маючи колись третій за розмірами ядерний арсенал у світі, передала його Росії в обмін на обіцянку поважати її незалежність та цілісність своїх кордонів, а Росія натомість знехтувала своїм зобов’язанням і захопила український Крим. Та угода, відома як Будапештський меморандум, лише одна з багатьох, які Росія підписувала, а потім нахабно порушувала. 

Єдина загроза, яку несе насправді Україна для Путіна, саме для нього, а не для Росії, це те, що вона поступово стає демократичною державою, в той час, як російський лідер прагне укріпитися у себе в країні як незамінний автократ, який тепер ще й віддано захищає інших, подібних до нього, автократів.

Постійно повторюючи та лякаючи невідворотністю конфлікту, Путін тим самим посилює альянс країн НАТО, які, до речі, навряд чи поспішають прийняти до своїх лав Україну. 

Москва отримала чітку однозначну відповідь, яку озвучила від імені 30 країн-учасниць заступниця керівника держдепу США Венді Шерман. Усі вони, як окремо,  так і колективним погодженням, підтвердили російським дипломатом позицію, яка полягає у тому, що кожна країна має право обирати собі союзників, а кордони не можна змінювати із застосування військової сили. 

Можливо, що це теж не здивувало Путіна. Але він точно був вражений, коли такі країни, як Швеція та Фінляндія, що не є учасниками НАТО, завели мову про приєднання до цього альянсу, і сталося це саме через його, путінські, погрози Україні. Президент Фінляндії Саулі Ніністьо у своєму новорічному зверненні до земляків згадав про “узгодження військових стандартів з НАТО та можливість вступу до цієї організації”. У відповідь російський міністр закордонних справ у відвертій формі погрозливо заявив, що це матиме “серйозні військові та політичні наслідки” для Фінляндії. 

Ніхто точно не знає планів Путіна стосовно ймовірного вторгнення. Водночас 100 тисяч російських військових на кордоні з Україною вже готові перейти до діла. Якщо Путіну потрібно було привернути увагу до ситуації, то йому це вдалося. Якщо він хотів відвернути увагу звичайних росіян від внутрішніх  проблем країни, то йому і це, хоч і на короткий час, вдалось зробити. Однак, невдовзі йому доведеться приймати рішення щодо подальших кроків.  Коли зимовий лід на дорогах підтане, наступати, зважаючи на дороги у багнюці, йому буде вже важче. А затягування питання може дорого обійтися. 

Коли Путін говорить, що Україна та НАТО є загрозою для Росії, це допомагає йому підживлювати патріотичні настрої усередині країни. Натомість він “надихає” українців на захист  власної країни. В Україні немає особливих ілюзій щодо можливостей стримання російської армії. Проте, за утримання загарбаної країни росіянам точно доведеться заплатити чималу ціну. І посприяти цьому готові не лише українці.  

Адміністрація Байдена готує на такий випадок цілий набір економічних санкцій, що можуть завдати значної шкоди. Це теж може вплинути на рішення Путіна, коли він візьметься за розрахунок бюджету для нападу. Українці ж, отримавши підтримку від Сполучених Штатів, зможуть краще захищатися, а це означатиме, що наслідки від вторгнення для самої Москви будуть боліснішими — і Вашингтон дав чітко зрозуміти Путіну про такий сценарій. 

Один з високопосадовців у Пентагоні генерал Марк Міллі декілька тижнів тому мав телефону розмову зі своїм російським колегою. Згідно з повідомленнями, він сповістив російській стороні, що у разі вторгнення в Україну там буде розгорнута кампанія спротиву, співставна з тою, що змусила Радянський Союз відступити з Афганістану і деморалізувала на той час вже розбалансовану “наддержаву”. 

П’ятий президент України Петро Порошенко в одному зі своїх недавніх інтерв’ю теж зазначив, що у разі нападу кожне українське місто, кожна оселя обернеться на фортеці, а росіяни отримуватимуть з України лише “тисячі трун”. 

Під час перемовин цього тижня російські дипломати додавали  у Твіттері далеко не дипломатичні пости, які мали якщо не залякати, то розбурхати свою власну публіку в Росії. 

Якоїсь миті російський міністр закордонних справ Сергій Лавров навіть почав озвучувати абсурдні претензії навіть щодо східноєвропейських країн, які Радянський Союз колись затягнув  у свою орбіту завдяки військовому втручанню. Це стало ще одним нагадуванням новим членам НАТО про те, як старий російський чобіт ще нещодавно, у часи холодної війни,  напирав їм на горло. 

Що б там не відбулось під час останніх перемовин, які зібрали чималу юрбу дипломатичного люду в  Європі, остаточне рішення буде прийматися лише однією людиною у Москві. Путін може зважитися на вторгнення, і йому, можливо, вдасться відхопити ще шмат території у країни, незалежність якої й він колись обіцяв поважити. Попутно з цим він також і послав сигнал решті світу стосовно вектора розвитку, яким він поведе свою країну. 

У той час, коли нації за власним бажанням прагнуть долучитися до альянсів демократичних країн, Росія, що перетворилася на автократичний режим, займається утиском власних громадян, які закликають до демократії,  та захищає автократів-правителів в сусідніх країнах, а решту сусідів відверто залякує та готується перейти у наступ.