Перш за все, варто нагадати, що гібридна війна, яка триває з весни 2014 року, є неоголошеною, дипломатичні відносини між Росією та Україною існують і зараз (про їх перспективи – нижче). Тому очікувати капітуляції за канонами міжнародного права від будь-якої зі сторін конфлікту не варто. Поразка може бути сформована низкою подій, які на перший погляд навіть не матимуть між собою зв’язку. Проте змістовно в українських реаліях спричинить відмову від курсу на європейську та євроатлантичну інтеграцію та повернення до монопольної сфери впливу РФ.

У другій половині 2019 року Путін переконався, що його тезко Зеленський готовий прислухатися до побажань Кремля. Очевидно, свій відбиток накладає той факт, що команда шостого українського президента вірить своїм російським візаві більше, ніж попередникам у владних кабінетах. На статусі «нових облич» та відсутності бажання продовжувати стратегічну лінію, закладену у 2014 році, Росія грає надзвичайно вправно. Грає за допомогою рокам апробованого інструменту – людських життів і доль. Обміни полоненими у вересні 2019 року між Росією та Україною та у грудні 2019 року між Україною та бандитськими республіками Донбасу пройшли за сценарієм Кремля. На жаль, про це можна говорити з високим ступенем впевненості. РФ забрала практично всіх медійно розкручених на власній території персонажів, і Україні для повернення з полону власних громадян, яких там залишається кілька сотень з перспективою зростання кількості,  залишилися хіба що політичні поступки. Нагадаю, що грудневий обмін показав кричущу відсутність на Банковій системного мислення та тиск президентської канцелярії на Генеральну прокуратуру та суди (звісно, виключно з добрими намірами).

Між двома обмінами пройшла зустріч Нормандської четвірки у Парижі, яка дозволила Зеленському не лише зазирнути в очі Путіну, але й обговорити з ним питання транзиту російського газу та взяти участь у першому з моменту заснування Нормандського квартету спільному брифінгу його учасників. 9 грудня у французькій столиці знову згадали про «формулу Штайнмаєра», яку Україна офіційно визнала раніше, 1 жовтня. Жодних зобов’язань на себе Росія у Парижі не взяла, і, звісно, не збиралася це робити. У Кремлі можуть бути задоволені зміною української влади: нова команда потребує від опонентів значно меншого зосередження зусиль. До речі, досягнення наприкінці 2019 року домовленостей про транзит російського газу українською територією, під час яких розмір очікуваних нашою державою доходів від транзиту «блакитного золота» якось сам собою зменшився від 15 мільярдів доларів протягом 5 років до 7,2 мільярда доларів команда Путіна може заносити собі в актив.
Росія у відносинах з Україною взяла на озброєння тактику дрібних порізів. Військовий тиск на Донбасі виглядає зараз попри регулярні обстріли, які спричиняють смерті та поранення українських військових, лише елементом комплексного тиску на керівництво України. Тиску, основний обсяг якого відбувається за лаштунками, очевидно, шляхом човникових візитів довіреної особи Зеленського Андрія Єрмака до Росії та інших місць проведення переговорів. Зверніть, до речі, увагу, на активізацію на українському напрямі російського віцепрем’єра Дмитрія Козака, який народився на Кіровоградщині. Він, до речі, добре розуміється на нашій тематиці та є фахівцем з «врегулювання» у Молдові. Присутність президентського помічника в Омані, зокрема, створила підстави для численних вправ з конспірології.

У країні, де є сотні тисяч людей, що брали участь у бойових діях на Донбасі, а мільйони змінили власне ставлення до Росії у 2014 році, розраховувати на потепління відносин у форматі бліцкригу не варто. Думаю, що це розуміють і в Кремлі, де грають безпрограшну для себе гру: одночасно розхитують ситуацію всередині українського суспільства та прораховують і обговорюють варіанти повернення ОРДЛО до складу України на російських умовах. Обидва напрями сьогодні виглядають активними та такими, що несуть загрозу українській державності. Путін одночасно створює Зеленському проблеми (як з оприлюдненням інформації про його перебування в Омані) та пропонує шляхи їх вирішення. Класична схема.

Лише протягом останніх місяців ліквідовано департамент протидії гібридним загрозам з боку РФ у структурі українського МЗС та припинилося мовлення англійською, російською, арабською мовами телеканалу UA TV. Послаблення протидії російському гібридному впливу є очевидним, адже війна ведеться не за території, а за свідомість. Проте навіть не ці бюрократичні дії, а привітання Володимира Зеленського (телефоном) Путіна з новорічними святами створює деморалізаційний ефект. Україна зараз – аматорсько-президентська республіка, де чимало чиновників та силовиків у політичному сенсі тримають рівняння на главу держави. І якщо потепління ставлення до Росії відбувається на вищому рівні, то ефект компостера спрацьовує по всій вертикалі влади.

Сьогодні важко зрозуміти, що несе більшу загрозу Україні – пошук механізмів продажу землі сільськогосподарського призначення та приватизації стратегічних об’єктів чи заявлена стрімка децентралізація, у якій чимало експертів бачать виконання російських забаганок. Якщо ми побачимо ближчим часом прямий імпорт російського газу в Україну комерційними структурами, дивуватися не варто.

Нинішній стан українського парламенту, часто готового голосувати раніше осмислення рішення, що ухвалюється, Росії на руку. Власне, як і існування чисельної фракції «ОПЗЖ», яка готова простягнути руку допомогу провладним силам у питаннях, важливих для Кремля. Так парадоксальним чином зацікавлені у консолідації парламентаріїв навколо Зеленського та тривожно сприймають відцентрові тенденції всередині фракції «Слуга народу».

Чому цей рік може стати вирішальним у російсько-українському протистоянні? На жаль, українська влада у питанні зі збитим в Ірані пасажирським лайнером «МАУ» показала всьому світові власну слабкість та неготовність діяти системно. Очікувати, що Росія не прийме такий пас – наївно. У 2020 році легко прогнозувати використання Кремлем 75-ї річниці перемоги над нацизмом у власних інтересах – від запрошення Зеленського 9 травня до Москви (поки цей козир Кремль не активував) до чергового спалаху «побєдобєсія» на українській території. Цього разу – з акцентом на критиці колаборантів, що цілком вписується в нову російську історичну політику.

У Москві показово обговорюють кандидатури нового посла в Україні, і це серйозний сигнал не лише українському суспільству, але і західним політикам: РФ прагне показати їм, що спроможна домовлятися з Україною як у старі добрі часи. І в разі відновлення роботи посольства Росії в Україні на порядку денному може постати новий договір про дружбу та співробітництво, який би відповідав теперішнім реаліям двосторонніх взаємин. За цим формулюванням може ховатися фактичний обмін реінтеграції Донбасу (за кремлівським сценарієм) на де-факто відмову Україну від Криму (можливо, з певним комплексом дипломатичного макіяжу для збереження обличчя влади). Цікава перспектива чи не так?