Тара Шустер – драматургиня, авторка в The New Yorker та Forbes, віце-президентка з розвитку та пошуку нових талантів американського телеканалу Comedy Central, продюсерка комедійних шоу, відзначених нагородами Emmy та Peabody.

У книжці “Купи собі той довбаний букет” авторка розповідає історію власного перевиховання та перетворення на чемпіонку з любові до себе. Завдяки простим щоденним ритуалам Тара змінила свою свідомість, тіло та стосунки і навчить вас.

В Україні книжка вийшла у видавництві Yakaboo Publishing, а “Букви” публікують для вас уривок з неї про те, як покінчити з власним самоїдством.

ВНУТРІШНЯ НЕПОДРУГА
припини себе ображати

Чи відчуваєш ти часом, наче самокритичні думки викрали твоє тіло? Сидиш собі вдома на дивані, дивишся реаліті-шоу, поїдаючи індійську їжу, яку принесла з собою, аж раптом десь глибоко зсередини тебе виповзає істота, схожа на Ґоллума, і сідає поруч на дивані. Шепоче тобі у вухо: «Кріс не хоче з тобою зустрічатися, бо ти не достойна любові». А потім із всезнаючим виглядом пояснює: «Твій бос взагалі-то знає, що ти нікчема і погано даєш раду з роботою». Критикує твою їжу: «Ти справді маєш напихатися рисом із нааном? Дві вуглеводні страви?» От тепер, замість того, щоб насолоджуватися вечором вдома, твоя голова вибухає. На очах закипають сльози, ти в розпачі заламуєш пальці, бо й гадки не маєш, як покласти цьому край. Ти ж просто хотіла подивитися реаліті-шоу. Що це в біса коїться?

Внутрішня Неподруга прийшла, от що. А вона в мене та іще сучка. Несамовито злостива і завжди знайде спосіб мене засмутити, але я далі її запрошую на свої вечірки. Я й далі розділяю з нею вишукані м’ясні нарізки та шардоне. Вона п’є коктейлі за моїм столом і весь час обурюється, поки я пояснюю/вибачаюся перед друзями, що «Вона давня подруга; складно її позбутися безповоротно… Вона з тих, із ким я ніколи не змогла би подружитися, якби ми познайомилися нині, але нас пов’язує минуле… знаєте?» Вона живе всередині мого серця й харчується моєю самооцінкою.

Уперше відкрила її, пишучи в щоденнику. Вона була голосом, що безперестанку роздавав мені ляпаси, так ніби безкінечний трек грав у моїй голові. Навіть коли я собою пишалася й записувала, за що вдячна, скажімо «УРА! Нарешті, нарешті мене підвищили!», вона лементувала на сторінці: «Ага, але тільки через те, що ти їх надурила. Я тебе знаю. Ти нікчемна».

Тара Шустер

Курррва, дівчино… Дай мені передихнути! Звідки лише цей збіса інтенсивний сучий голос береться?

Гаразд. Думаю, вона була зі мною від самого початку. В дитинстві, як ти знаєш, мені часто казали, що зі мною щось не так. Один із ранніх спогадів на сеансі терапії з лялькою. Мені було не більше п’яти. Не певна, в садочку то відбувалося, чи на сеанс мене привели батьки, але пригадую тісний кабінет із бетонних блоків. Чоловік у рибальській камізельці з бородою, як у Раффі, розмовляв зі мною через брудну шкарпетку на руці, яку звали Містер Фазз. «А розкажи-но містерові Фаззу, як ти почуваєшся?»—намацував контакт бідолашний чоловік. «Так! Я-а-а-ак тобі сьогодні ведеться, Таро?» Містер Фазз благав, наспівуючи. Я дивилася просто в його круглі очі й відмовлялася говорити. З ним я спілкуватися не бажала, а ще менше хотіла видавати свої таємниці. Опануйте себе, містере Фазз,—думала я. Майте гідність, прийміть душ і перестаньте жити в шухлядці з картотекою.

На етапі початкової школи мати повідомила, що мені не дається математика і письмо таким тоном, яким сповіщають про неоперабельну пухлину мозку. І на це не було ради.

«Жахливо; маєш дислексію й тебе залишать на наступний рік через відставання з математики»,—побивалася вона. «І як ти тепер збираєшся здобути Нобелівську премію за наукові досягнення?» Мені було вісім років. Я до пуття не знала, що таке Нобелівська премія, але, очевидно, мені вона не світила, і взагалі я закінчена нездара. І за цим не йшло жодних інших реплік, що давали б надію на мій порятунок. Ані про те, що «математика потребує практики і з часом піддасться», ані навіть «це не найгірша ситуація на світі». Була сама лише констатація того, що я дуже серйозно, безнадійно внутрішньо приречена. Я й досі не певна, маю дислексію чи ні. Не пригадую, щоб про це казав мені якийсь лікар, але мати впевнено нагадувала повсякчас—із року в рік, тож я прийняла це як незаперечну правду. Точно знаю, що маю проблеми з правописом. Це те саме, що дислексія, чи ні?

Мені говорили, що й тіло моє неправильне. Ще й дев’яти років не виповнилось, як мама почала вкладати мене на сірому килимку на підлозі у ванній, робити мені депіляцію верхньої губи, брів, усього, що було «не таке». Вона щипала й штрикала мою шкіру, аж поки я починала кричати, щоб вона припинила, сльози змішувалися з гарячим воском, а я дедалі більше переконувалася, що це тіло—ще один мій провал.

Мати фарбувала мені волосся, малювала нігті, видавлювала чорні цятки. «Ти любиш фарбувати волосся»,—казала вона мені. Насправді я не любила. Фарба пекла і жахливо тхнула, а мій природний темний-претемний колір мені подобався.

Я не відчувала потреби змінюватися, але, мабуть, помилялася, раз моя рідна мама так вважала. У її ванній кімнаті була дзеркальна стіна і гігантське вікно у стелі, крізь яке світло заливало кімнату. Ідеальне освітлення для макіяжу, але занадто яскраве, якщо не хочеш роздивлятися себе надто детально.

Після одного з оглядів я стояла перед дзеркалом, а пекучі хвилі сорому пронизували тіло, дрижали на шиї й важкою ношею спадали на плечі. В мені не було нічого гарного.

Тоді й народилася моя Внутрішня Неподруга. На підлозі тієї ванни вона лежала, скрутившись, поруч зі мною. Вона—моя найдавніша подруга, що пройшла зі мною крізь усе, та замість того, щоб підтримувати мене, як і належить добрим друзям, вона весь час прагне крові. Вона була помітна в щоденнику, бо її ворожі обвинувачення набагато злостивіші, ірраціональніші й глибоко разючіші за мої. Це справді був голос іншої особи, голос, що походив не від мене. Я не маю енергії на війну сама із собою. Зазвичай мені заледве вистачає сил, щоб запустити прання.

А от вона не має іншого клопоту, ніж молоти несосвітенні паскудства. Коли вона підступно захопила сторінки мого щоденника, я вирішила взятися за цю лярву. Постановила собі весь час перебувати поруч із нею, а не уникати, як колись, і не придушувати її. А що як, зрозумівши хід її думок, мені вдасться знайти спосіб упоратися з нею? Я повністю описала все, що вона стверджувала.

Перелік тверджень Внутрішньої Неподруги

1. Ти самозванка. Якщо й досі не досягла своєї мети, то вже ніколи й не досягнеш. Запізно. Ти застара.
2. У тебе неправильна робота, і правильної ти ніколи не знайдеш.
3. Ти не купила Яні весільного подарунка, а вже минуло вісім місяців! Як можна бути такою лінивою й неорганізованою, щоб не спромогтися на весільний подарунок?
4. Твій університетський хлопець одружується (дякую, фейсбук, за таке важливе відкриття). Ти реально про-
трахала Бена. З усіх твоїх колишніх, він був найкращою людиною, а тепер кохає іншу.
5. Твоє тіло схоже на вареник. Тощо, тощо. Я подивилася на перелік і розсміялася. БОООЖЕ.
Як жорстоко. Я б ніколи не сказала іншій людині таких лихих слів. Але ж ось: кажу таке про себе. Замість того, щоб списати цього внутрішнього критика як «тупого», мені стало цікаво, а що як ставитимуся до нього як до друзів, якими маю конфлікт. Оскільки я зростала в середовищі, де всі весь час лементували, мені не дуже добре дається вербальна конфронтація. Якщо на мене підвищити голос, я просто замовкну.

Тому, коли маю потребу висловити свої почуття, я їх просто записую. Моя сестра отримала гору листів і повідомлень, що описують моє самопочуття (вибач, Діано). Мій бос теж отримав багато імейлів із докладним тлумаченням моїх скорбот (вибач, Босе). Листи допомагають мені висловитися без відхилень від теми, без боягузтва і без сліз. (Ну… часом я все-таки можу розплакатися, пишучи. Не маю на те ради; я те іще рюмсало). Отож, мені стало цікаво: а що як написати листа на кшталт «вгамуйся і зникни» до моєї Внутрішньої Неподруги і вказати цій сучці місце?

Дорога Внутрішня Неподруго, хочу сказати, що я отримала і розглянула твої скарги. Розумію, що ти вважаєш мене самозванкою і що я ніколи не досягну своїх цілей. Хочу лише сказати, що я вже досягнула багато із них і я в дорозі до ще більших здобутків. Ніщо не свідчить про інший розвиток подій. А також: що означає «запізно» чи «застара»? Потреба бути НАЙКРАЩОЮ, НАЙМОЛОДШОЮ, ТУТ І ЗАРАЗ—це просто еґо, короткострокова забавка. Я долаю марафон, крихітко. Хочу більше здобутків, так, але я маю успіх, до того ж тріумф не приходить одразу. Сподіваюся, що ні. Я не хочу вигоріти.

Я—розумна, обдарована особистість, і роблю усе, що в моїх силах. А це суперечить самозванству. Я так розумію, ти вважаєш, що в мене «неправильна робота». А я хочу сказати, що мені вона до душі. Мені подобаються люди, з якими працюю і стабільність роботи у великій компанії. Окрім того, я збираюся віднайти золоту середину між працею творчою та працею, орієнтованою на бізнес. А це не стається за одну ніч!

Я докладаю зусиль і чудово даю собі раду, про що свідчить моє підвищення, сучко.

Я розумію, з фейсбуку ти довідалася, що один із моїх колишніх хлопців із університету щойно заручився й ти хвилюєшся, що я все протрахала. Кажеш, що він міг бути «саме тим», і вважаєш буцімто це я винна, що ми не разом. Так-от: чого це ти підглядаєш у мій фейсбук, невдахо? Робити нема чого? І друге: хочу тобі нагадати, що коли я закохалася в Бена, він був чудовий, але за півтора року саме я поклала край нашим стосункам, бо ми з Беном не пасували одне одному. Я ніколи не кінчала під час сексу, А ВІН мав жахливу тривожність, яка, дозволь нагадаю, геть не підігрувала моїй страшенній тривожності. Це ж класно, що він одружується—і взагалі супер, що не зі мною!

Розумію, ти вважаєш мене фальшивою, бо я не купила вчасно весільного подарунка для Яни. Хочу тобі нагадати, що Яна—моя подруга, і вона не має часу мозолити цим голову, бо перейнята своїм життям. І ще одне: я куплю для неї подарунок. Ти ж знаєш, що куплю. Завжди про це дбаю.

Щодо закиду, начебто моє тіло схоже на вареник… Загалом, так. Прийму це. Я схожа на ідеально сформований, красиво оздоблений, найсмачніший почастунок ручної роботи, який кожен хоче з’їсти, бо знають, який він смачнезний всередині. Я—найгарячіша штучка на вечірці.

Підсумовуючи, дорога Неподруго, хочу подякувати за час, що ти вділила на реєстрацію скарг, а тепер я звільняю тебе, відхиляю всі твої обвинувачення й закутуюсь у кашемірову ковдру самоспівчуття. Як завжди ти сильно помиляєшся.

Ласкаво прошу вгамуватися, зникнути і більше не намагатися мене засмутити. Тобі не вдасться.
Цілую-обіймаю

T$

Я взяла лист, заклеїла золотисто-блискучим скотчем і прикріпила на дошці для ідей у моєму домашньому офісі поруч зі світлиною Коко Шанель. Коко не переймалася думками дурнів, тож і мені не слід.

Лист до внутрішньої неподруги—це саме той інструмент, який швидко утихомирив вітри, здійняті вогнищем моєї ненависті до себе. По-перше, таке поліпшує настрій. Писати «листа до себе»—дурнувата затія, тож вона мене смішить. Сміх—ворог самовідрази, бо сміятися це означає, що ти вже не аж так занурена в себе і здатна побачити смішні моменти. Сміх дає тобі змогу бути самоусвідомленою, а це завжд є частиною зцілення. По-друге, щоразу, як захищаю себе в письмовій формі, мій мозок і права рука об’єднуються в цій самообороні. Рефлекс самозахисту входить у м’язову пам’ять. І це дає бентежне відчуття сили.

Я вирішила перестати себе ображати. Причина проста: нічого хорошого з того не вийде. Ти не стаєш успішнішою, дозволяючи прискіпливій і мстивій внутрішній сучці вступати в гру. Натомість ти стаєш невпевнена, сумніваєшся у власній вартісності. Земля під ногами хитається й ти досягаєш менше.

Якби повсякчасна самокритика діяла, якби давала результати, я би й далі жила з нею. Повір мені. Я людина, орієнтована на результати. Але правда проста: злостиве ставлення до самої себе—контрпродуктивне, дуже неприємне і забирає набагато більше енергії, ніж доброта. Нащо воно тобі?А ти маєш Внутрішню Неподругу?

Таку, що достеменно знає, як провернути ножа критики у твоїх нутрощах? Її, часом, не Карен звуть? Хочу, щоб ти ідентифікувала цей голос як щось окремішнє. Це не ти. Це твій внутрішній ассасин. Ти мила, чудова і дбаєш про себе. Насправді ти ніндзя турботи про себе, вся в чорному, до біса крутому костюмі, з’являєшся тихо, неочікувано, щоб подолати внутрішнього ассасина. Думай про це так: ти б не дозволила, щоб будь-хто інший так із тобою  розмовляв, ти б не дозволила комусь іншому знищити твою самооцінку, тож чому, чому ти дозволяєш комусь у власній голові бути таким жорстоким?

Наступного разу, як вирине цей голос, замісто того, щоб його ігнорувати, або гірше—вірити йому,—спробуй записати обвинувачення, які чуєш. Хочу, щоб ти спростувала кожен аргумент внутрішнього критика, конкретно написавши, в чому цей голос помиляється. Будь точна. «Ні, я не погана людина лише тому, що забула купити мигдалеве молоко. Це просто помилка, єдиним наслідком якої було те, що я пила каву без молока. Не велика біда». Будь агресивна. Напиши власними словами, яка нікчема ота неподруга, а потім вижени її. «Я розумію, що в тебе немає власного життя, й тому ти просто хочеш мене засмутити, але не сьогодні, серденько.

Сьогодні все, що я можу сказати—Па-па, сучко, зникни!» Підпиши, заклей і причепи цей лист десь на видному місці. Нехай буде нагадуванням, що ти достойна захисту і достатньо сильна, щоб захиститися. Якщо потрібна допомога, прикріпи фото когось, хто тебе надихає поруч із листом. Когось, хто в боротьбі зі Внутрішньою Неподругою лютуватиме в одній команді з тобою. Для мене, як я вже казала, це Коко Шанель.

Для тебе це може бути Ріанна, Тарана Берк, Тревор Ноа чи Саллі Салленберґер. Якщо Саллі може посадити літак на річці Гудзон, він точно здатен допомогти тобі вберегтися від Внутрішньої Неподруги.

Протягом цього тижня тримай увесь час під рукою красивий невеликий записник і щоразу, як почуєш критику на свою адресу, запиши і спростуй її. Щоразу? Так. Кожного божого разу. Це погано, що в тебе немає хлопця. Заперечуй! Ти безвідповідальна пройдисвітка, бо спізнюєшся на роботу. Відітни це!

Потрібна пильність і практика, щоб перемогти добре натренованого вбивцю впевненості. Але я знаю, що ти мусиш. Знаю, що ти достойна захисту і що саме цієї миті маєш силу подолати цього потужного суперника. Я тебе підтримаю, викрикуватиму твоє ім’я посеред вулиці, поки ти сваришся з нею.

Не маю на меті тебе зганьбити чи влаштувати сцену; просто безмежно радітиму, що тобі це вдалося, не зможу стримати щастя.

Ти впораєшся, я знаю. Мені трохи навіть шкода твоєї Внутрішньої Неподруги.

Вона й не знатиме, що її вбило.