#Букви поспілкувалися з українським військовим Олександром, який з квітня минулого року брав участь в боях у найгарячіших точках на лінії фронту, на власні очі ставши свідком злочинів російських окупантів проти людяності. Сьогодні хлопець проходить реабілітацію у Київській міській психіатричній лікарні імені Павлова.

Відверто про слід смерті, що залишає за собою “русскій мір”, щире братерство, жагу до помсти та переслідування нав’язливих думок – в інтерв’ю з Олександром.

Фото: особистий архів Олександра

Олександре, поділіться, будь ласка, як зародилось рішення прийти до війська? Чи готували Вас до ймовірної, на той час, повномасштабної війни?

Коли закінчив школу, я зовсім не розумів, як мені далі рухатися, працювати чи вчитися. У дитинстві мріяв стати військовим, тож вирішив реалізувати цю мрію і в 2021 році пішов служити до армії. Навчання в Старичах проходив 3 місяці, було дуже складно – морально та фізично, нас навчали всього: використовувати штик-ножа, розбирати автомат, стрільбище, як користуватись гранатою, копати шанці тощо. Після навчання нас відправили в частину і за тривалий час перебування там ніхто й не усвідомлював, що буде повномасштабне вторгнення.

Зважаючи на це, як вдалось організувати бойовий настрій вже після 24-го лютого? Наскільки виражено Ви усвідомлювали власну роль у війні? 

Коли почалось повномасштабне вторгнення, близько 5 годин ранку в частину прилетіла ракета. Вона влучила в склад боєприпасів, ми відчули сильний вибух, вікна, підлога та стіни – задрижали. Тоді загинуло четверо солдатів. Це добряче впливає на формування бойового духу. Ми почали готуватись, всіх викликали на розподіл бойового завдання: нас називали за списком і поділяли на тих, хто їде на фронт. Мене спочатку не викликали, тож я ще чекав певний час, а 13 квітня відправили на фронт. Серед усіх я був наймолодшим, але чітко усвідомлював головну місію – знищити ворога та захистити Україну.

Фото: особистий архів Олександра

Розумію, що складно виокремити щось одне, але особисто для Вас – що стало найголовнішим викликом на лінії фронту, після чого Ви гостро усвідомили ціну власного життя?

Це було тоді, коли після частини нас відправили на “нуль”. Я був шокований, бо кулі літали над головами, вели вогонь із танків, мінометів, самохідних артилерійських установок, постійно здійснювались наступальні дії піхоти. Тоді тривали важкі бої за область, це було пекло, але ми навчились триматися та боротися. 7 травня ми відбили атаки окупантів і звільнили 6 населених пунктів. Загинуло 12 наших хлопців. Далі ми відправились в селище під орудою командира “Сокола”, ім’я якого не розголошується. Нашим завданням було – зачистити село поблизу, де знаходились орки. Дорогою було дуже багато гнилих трупів. Командир сказав, що швидше буде пройти через ліс, але в мене було погане передчуття, що точно може щось статися. Ми зайшли до лісу, командир був попереду, я йшов останнім. Тоді командир наступив на міну і йому розірвало ногу. Осколки полетіли на хлопців, мене та ще декількох побратимів не зачепило, тож ми надали першу медичну допомогу і евакуювали у найближчий медпункт.

Фото: особистий архів Олександра

Олександре, сьогодні нашим спільним завданням є документувати кожен воєнний злочин, скоєний росіянами, щоб ніколи не повернутися до повторення історії. Згадуючи власний шлях за останній рік, який він – найстрашніший день за час війни?

26 травня, після зачистки населених пунктів від орків. Ми повинні були евакуювати цивільних, тих, кому вдалось вижити. Нас розділили на 6 груп. Першими евакуювали трьох цивільних та рушили далі обшукувати будівлю. Побратим зайшов на перший поверх, де двері було відчинені та почав перевіряти усі кімнати. Далі він побачив картину, яка змусила його плакати. Він покликав нас і, увійшовши, ми побачили маленьку дівчинку років 12-13 та її маму. Вони були мертві, а на лобі написано “Z”. Ми всі почали плакати. Було стільки емоцій: гнів, співчуття, ненависть та жага до помсти. Ми з хлопцями вирішили, що буде правильно їх поховати. Тоді я почав значно сильніше ненавидіти та знищувати цих нелюдів.

Фото: особистий архів Олександра

З Ваших соціальних мереж знаю, що Ви зазнали втрати побратима Володимира, який став для Вас “братом”. Поділитесь історією Вашої дружби, яка перетворилася на братерство?

До війни я мав сильні болі в хребті. Мене направили на реабілітацію до шпиталю, де я власне і познайомився з Вовою за позивним “Фокус”.  Він також мав проблеми зі здоров’ям, зокрема з серцем та нирками, також переломи ноги. Саме в нього я перейняв чималий військовий досвід, завдяки його порадам. Він воював з 18 років. Був бойовим, безстрашним, а коли ми говорили про те, чи боїться він смерті, Вова просто посміхався та заперечував. За час, проведений у шпиталі, ми так зблизилися, що я зміг назвати його старшим братом. Коли я пройшов реабілітацію, мене відправили у частину, але ми продовжували тримати зв’язок. 

Синьків Володимир (“Фокус”), Фото: особистий архів Олександра

З повномасштабним вторгненням він одразу рвався в бій, хоча я вмовляв його залишитись, кажучи, що він вже своє відвоював. Так його взяли у “Правий сектор”. Як він розповідав, у них зовсім нічого не було, включаючи техніку. У якийсь момент наш зв’язок обірвався, і це тривало тиждень. А потім хлопці показали мені новину, де я побачив, що Вова загинув. Це був шок. Він загинув в Ізюмі, прикриваючи собою медика. Я намагався відпроситися на його похорони, але не зміг. Я жодного разу не був на його могилі. У нього залишились дружина та троє дітей. Він завжди говорив про свою родину, дуже складно переживав розлуку, а я запевняв, що вони скоро зустрінуться. Він був справжнім козаком та героєм.

Синьків Володимир (“Фокус”), Фото: особистий архів Олександра

Нещодавно Ви потрапили в об’єктив The New York Times, разом з іншими пацієнтами київської психіатричної лікарні. Згадаєте, які почуття переважали, коли Ви усвідомили, що велика кількість людей побачила Ваші особисті переживання та емоції?

Коли приїхали репортери, вони ввічливо попросили про розмову та можливість зробити фото. Я поцікавився, де це будуть публікувати, та врешті погодився. Минув час, я вже трішки забув про це, але раптом опинився у новинах разом з іншими хлопцями. Спочатку мені не дуже сподобалося, але згодом я змирився. Пізніше опублікував відео з цими кадрами в ТікТок, тим самим показавши, що на них я. Коментарів було дуже багато, я читав усі. Тоді мені стало дуже приємно, що люди підтримують та не забувають про нас. Окремо я дуже вдячний за те, що постійно надходить гуманітарна допомога.

Фото: особистий архів Олександра

Сьогодні, під час реабілітації, які головні асоціації у Вас виникають під час спогадів про лінію фронту?

Кровопролиття, втрати, смерть, ненависть, скорбота.

Олександре, зараз кожен українець проживає складні емоційні трансформації. Поділіться, будь ласка, як Ви зараз? Окрім морального, чи турбує фізичний стан? Адже раніше Ви зазначали, що мали проблеми зі спиною ще до повномасштабного вторгнення 

Моральний стан – дуже поганий, вночі  прокидаюся по 4-5 разів, сняться жахіття: мертві побратими, полон, тортури. Мені дуже страшно засинати та залишатися наодинці зі своїми думками. Коли людина йде позаду, в мене виникають думки, що вона хоче мене вбити. Я чекаю, щоб вона пішла вперед. Я приймаю пігулки, психолог допомагає мені, щоб не стало гірше. 

Щодо фізичного, у мене проблеми зі спиною, грижа, міжхребцевий диск впав на 3,18 сантиметра, що супроводжується постійним болем. Хірург сказав, що потрібно робити операцію, ставити імплант, але це – колесо фортуни. Навіть досвідчені хірурги можуть зачепити нерв, після чого стану інвалідом. Я відмовився від операції. 

Зараз намагаюсь адаптуватися, але розумію, що для того, щоб почати все з чистого аркуша, ніби нічого не відбулося, знадобиться дуже багато часу. Я ніколи не забуду побратимів, які загинули. Мені їх дуже не вистачає, я б все віддав, щоб їх повернути.

Фото: особистий архів Олександра

Сьогодні одним з елементів нашої боротьби є вміння мріяти та будувати плани на вільне майбутнє. Про що найпалкіше мрієте Ви?

Єдиною мрією є наша перемога у цій війні. Ще хочу, щоб усі депутати отримали по заслугах, бо вони продовжують знищувати нашу державу, і люди мають знати про це. Загалом, я хочу повноцінно адаптуватися до нового життя, стати здоровим морально та фізично. І врешті – після перемоги поїхати з рідними за кордон відпочити.