Вже на наступний день після траурних заходів в мережі почали з’являтися світлини спеціальної операторської машини, яка супроводжувала по перекритих вулицях Києва кортеж з тілами жертв авіакатастрофи.

Ця камера перетворила національну трагедію в чергову серію загальнонаціонального серіалу про найлюдянішого президента. Саме президент України став центральною фігурою нового випуску реаліті-шоу. Шоу, розрахованого на зміцнення  іміджу президента Зеленського, що похитнувся після збиття “Боїнга” російською ракетою.

Пов’язані з нинішньою українською владою громадські діячі звичайно ж виступили на захист церемонії повернення тіл. І звичайно сказали про те, що режисура і операторська робота були просто способом донести до українців весь масштаб трагедії.

Формально пред’явити будь-які претензії Зеленському і правда складно. Траур був оголошений. Церемонія проведена. Зустріч з родичами жертв так само відбулася. Однак різницю між пропагандою першої особи і людським співчуттям можна оцінити в порівнянні. У порівнянні з поведінкою влади Канади, яка втратила в цьому теракті 57 громадян.

Жалобні заходи в Канаді пройшли в кількох університетах – Торонто і Альберти, адже більшість загиблих на борту українського рейсу канадців були студентами і науковцями канадських навчальних закладів з подвійним громадянством. Меморіальні урочистості в Канаді якось зуміли провести без пафосних роликів з прольотом телекрану над тілами.

Навпаки, всі траурні заходи були сфокусовані на особах жертв, на їх родичах. І на тому, щоб допомогти родичам співпереживанням і підтримкою. І якщо можна якимось словом охарактеризувати ці кілька двогодинних церемоній прощання, то цим словом стало б слово теплота. Пригнічені горем колеги і друзі, крізь сльози, вимовляли кожне ім’я загиблого. Спогади про те, яких гідних людей втратила Канада. Молитви на фарсі та англійській.

Фото Dave Chan/Getty Images

Прем’єр-міністр Канади Джастін Трюдо виступив з промовою підтримки в університеті Альберти. Саме він приїхав до родичів жертв. Як кожна порядна людина. Адже в будинок, в який прийшла скорбота, слід приходити самому. Звичайно ж ним були вимовлені слова про те, що Канада зробить все можливе для покарання винних і інші обов’язкові слова. Однак найсуттєвішим місцем його промови стала розповідь про зустріч з родичами загиблого 10-річного хлопчика. Хлопчика, який був канадцем іранського походження. Сина іранців, в яких Канада повірила. Іранців, які стали частиною сильного і різноманітного канадського суспільства. Частиною країни, яка стала гаванню для таких людей. Загиблий хлопчик мріяв стати прем’єр-міністром Канади. Про що сказав Трюдо. Сконцентрувавшись на тому, що загибель людей – це непоправна втрата для Канади. Оскільки кожен з них міг реалізуватися в відкритому суспільстві всі свої мрії і весь свій потенціал.

Офіційні заходи, особливо траурні, – це не просто подія. Це завжди цілісна історія, невербальний наратив, який потрібен суспільству для того, щоб нагадати щось важливе про самого себе. Будь-яка національна трагедія – це завжди про об’єднання громадян навколо цінностей. Цінностей, які проходять випробування екстремальними умовами природної трагедії, або терактом, мета якого – залякати суспільство, змусити його відмовитися від самого себе.

Канадський траур продемонстрував силу сталої, сильної, вільної людиноцентричної держави. Прем’єр-міністр Канади, як і інші офіційні особи ні в якому разі не зазіхали на приватність трагедії кожної сім’ї. Своїми словами і діями вони показали власну солідарність. І їх присутність, а тут слід особливо відзначити, що ні на одній з церемоній представники уряду не виступали першими, була даниною поваги загиблим. І публічною демонстрацією, що держава виконує свої функції – захистить не тільки пам’ять і інтереси жертв та їхніх родин, а й основи канадського суспільства, силами держави доб’ється покарання винних і справедливості. Цю позицію канадська влада, до речі, зайняла з перших хвилин трагедії. Саме прем’єр-міністр Канади був першим, хто заявив про враження літака ракетою.

Що ж сталося в Україні? Президент Зеленський і держава в його особі фактично самоусунулася від виконання своїх обов’язків. Президент України цілу добу не міг долетіти до України. Не перервали свої відпустки й інші представники керівництва держави. Ураження ракетою Україна визнала навіть пізніше самого Ірану. А про те, що літак був збитий російською ракетою вистачило сміливості сказати тільки у секретаря РНБО Олексія Данилова. Зустріч з родичами пройшла в Офісі президента, про що нам розповіла тільки одна казенна фотографія за столом. Ну а церемонія прощання пройшла таким чином, що родичі загиблих українців, як і самі жертви, стали фактично статистами для піар-ролика Зеленського. Співпереживання трагедії проявилося тільки в черговій інформації про виплату 200 000 гривен компенсації кожній родині. Цим і обмежилася державна великодушність.

Який же образ самих себе і нашої країни ми побачили в траурних заходах? Образ байдужого державного левіафана. Що своєю тінню затьмарює все – і людське горе, і цінності і справедливість. Панівний образ вождя, в егоцентричному фільмі якого всім іншим відведено місце декорацій. Віктор Гюго в своєму романі “Людина, яка сміється” написав, що байдужість – це мудрість комах. Час байдужості – хороший час для дрібних душ. Які залишаться дрібними, як би їх не збільшувала найдорожча кінокамера.