Неприпустимим проявом тероризму, відколи світова спільнота стала свідком, як Росія руйнує систему міжнародного права, здійснюючи показовий “суд”, стала масова страта полонених в Оленівці. Історією свого чоловіка, який зазнав поранення внаслідок теракту, одруженням на межі віри, “неактуальністю” теми полонених серед громадськості та вилученням відомостей щодо гарантів – в інтерв’ю для #Букв поділилась Марія, дружина бійця полку “Азов” – Сергія Алєксєєвича. 

Фото: особистий архів Марії

Маріє, уособлення яких життєвих прагнень та переконань найкраще відтворює образ Сергія як сучасного воїна?

Сергій завжди боровся за справедливість. Він казав мені, що не може спостерігати за тим, що відбувається, не може бездіяти. Він не міг пройти осторонь, коли бачив, що до людей ставляться погано і неправильно, завжди намагався допомогти. Так само, як і тваринам завжди допомагав, годував безпритульних, лікував їх. Чотири роки тому він взяв з вулиці безпритульного кота і привіз мені. Кіт досі живе з нами. 

Сергій дуже любить навчатися. Майже завжди у вільний час він щось читав, вчив, розвивався. З ним можна поговорити на будь-які теми, завжди вміє підтримати розмову. Мій чоловік – дуже світла, добра, весела та небайдужа людина. Завжди намагався все тримати в собі, ніколи не виказував якусь слабкість, в будь-якій ситуації поводився стримано та розважливо. Для мене він – справжній чоловік, захисник, воїн, який, попри все, бореться за свої цінності та цінності нашої країни. Я завжди почувала себе поряд із ним в безпеці. 

Аналізуючи шлях Сергія, що стало для нього головним рушієм у цій запеклій боротьбі? Яким він вбачав власний обов’язок?

Сергій вважав своїм обов’язком захищати нашу державу. Хотів, щоб Україна була демократичною та незалежною. Він ніколи б собі не пробачив, якби не пішов захищати нас від окупантів, які прийшли на нашу землю. Він просто не зміг не піти. Мій чоловік завжди був справжнім патріотом, він добре знає історію та розуміє, що за свободу та майбутнє у вільній країні без війни необхідно боротися за будь-яку ціну. Я дуже сильно ним пишаюсь. 

Перебуваючи в епіцентрі боротьби за життя, яким тоді став Маріуполь, чи усвідомлював Сергій можливі сценарії щодо власної долі в цій історії? Чи готував до чогось неминучого?

Думаю, що він усвідомлював, як і більшість наших захисників, які обороняли місто Маріуполь поза межами людських можливостей. Сергій завжди намагався писати мені щось хороше, підтримувати мене. Одного разу він написав, що мені потрібно усвідомити, що це – війна, і може статися будь-що, і я маю бути готовою до цього. Обіцяв повернутися до мене живим. Однак, я думаю, що він готував мене до найгіршого. 

Фото: особистий архів Марії

Ми планували одружитися після перемоги. А 20 квітня Сергій написав, що хоче одружитися зі мною за можливості якнайшвидше, якщо я згодна. Не знаю, що саме вплинуло на рішення одружитися так швидко, але вже коли він був в полоні, я дізналась від військової частини, що його було поранено в середині квітня під час боїв. Про своє поранення він мені не розповідав нічого.

27 квітня ми з Сергієм одружилися. Хоча у нас не було весілля, не було навіть можливості нормально поспілкуватися у цей день, але ця подія дала мені дуже багато сил, щоб чекати та вірити, що він повернеться до мене. Надала мені впевненість, що це обов’язково станеться, і ми будемо разом. А йому, я думаю, дала сил на подальшу боротьбу, щоб повернутися до мене, і щоб у нас було щасливе, спокійне та довге життя. 

Під час Вашої крайньої розмови з чоловіком, чи помітили Ви зміни в його поведінці, настрої? Усвідомлюючи ймовірність полону, які настанови лунали?

Мій чоловік написав мені незадовго перед виходом з “Азовсталі”. Просив, щоб я не хвилювалась, якщо його довго не буде на зв’язку. Тоді ще я не знала про те, що заплановано вихід з “Азовсталі” в полон. Просив мене, щоб все зі мною було добре, щоб він не хвилювався за мене. Мені здалось, що він був чимось занепокоєний. Через декілька днів я дізналась з новин про так звану евакуацію і зрозуміла, чому він давав мені деякі настанови.

При найменшій згадці про Маріуполь, а саме його захисників, в уяві одразу постають історії сили та спротиву, за якими спостерігав увесь світ. Чи ділився Сергій реаліями цієї героїчної оборони, що панували по той бік екрана?

Про ситуацію в місті я дізнавалась виключно з новин, Сергій мені нічого не розповідав. Він ніколи не казав, що йому погано чи важко. Намагався підтримувати мене, писав мені щось хороше, жартував. Ніколи не розповідав про своє самопочуття та про ситуацію навколо. Писав: “живий, здоровий, все добре”. Він більше хвилювався за мене, питав як я, яка ситуація в місті, як себе почуваю, чи я тримаюсь. Просив мене вчитися, працювати та вірити в краще. Я це і робила. Намагалась його підтримувати, наскільки це було можливо. Постійно чекала його повідомлень, щоб знати, що він живий. 

Знаю, що Ваш чоловік перебував в Оленівці в той час, коли агресор здійснив масову страту полонених. Коли Ви отримали першу звістку про те, що Сергію вдалося вибороти життя у цій трагедії?

Зранку я побачила новину про обстріл колонії. Були дуже змішані почуття, оскільки на той час не було додаткової інформації, тільки з російських джерел. Я хотіла вірити, що це маніпуляція, і нічого не було. Хотіла вірити в те, що мого чоловіка перевезли в інше місце утримання. Трішки пізніше інформація почала підтверджуватися, з’явилися фото та відео з місця цієї страшної трагедії. Наступні декілька годин я телефонувала у всі наші структури, також у МКЧХ. Всі номери не відповідали, звичайно, тому що дуже багато рідних військовополонених так само намагались дізнатися деталі та списки тих, хто був у бараці. Наступного дня Міноборони РФ опублікувало списки загиблих та поранених. В переліку поранених військовополонених я знайшла свого чоловіка. Стало на певний час трішки легше, тому що він живий. Потім знову почалась паніка, тому що цілковитої впевненості не було ні в чому. Пізніше з’явилися відео з лікарень, я передивлялась їх декілька разів із надією побачити Сергія, але його там не було. Через декілька днів мені надіслали відео з моїм чоловіком. Він розповідав про теракт, що одразу не зрозумів, що відбулось, і навіть не одразу відчув, що він поранений. Сказав, що у нього щось з ногою. Я одразу надіслала це відео всім нашим структурам, які займаються обмінами військовополонених, щоб вони знали, що він живий, в лікарні, поранений і його необхідно якомога швидше обміняти, разом із іншими захисниками, які постраждали в цьому теракті. 

Фото: особистий архів Марії

Довгий час, ми, рідні постраждалих військовополонених, вірили в те, що світ не відвернеться від нас, і терористів, які це зробили із нашими рідними, буде покарано, а масове вбивство в Оленівці буде розслідуватися, міжнародні організації зможуть отримати доступ до колонії та військовополонені, які вижили в теракті, повернуться додому першочергово. Натомість міжнародні організації бездіють, місію зі встановлення фактів обстрілу СІЗО в Оленівці розформували. Всі розповідають, що для розслідування теракту необхідно потрапити на місце злочину. Але наразі немає необхідності потреби в доступі до колонії в Оленівці, так як всі докази, які могли вказати на цей злочин, вже давно знищено. Я наголошую на тому, що необхідно спрямовувати всі зусилля, щоб обміняти тих людей, які постраждали внаслідок теракту, оскільки вони є безпосередніми свідками цього злочину.

Я правильно розумію, що відтоді Вам невідомі деталі перебування Сергія в полоні, зокрема щодо його стану? Про недотримання яких положень Женевської конвенції, що передбачають комунікацію з родичами полонених, можемо говорити?

На жаль, мені невідомо нічого, окрім того, що Сергій двічі поранений. Я не знаю, в якому стані він зараз, як себе почуває, де перебуває. Після обміну 21-го вересня до мене зателефонував обміняний захисник, який розповів, що спілкувався з моїм чоловіком в Оленівці. Розповів про його поранення та загалом про те, як вони проводили дні в полоні, що робили, про що спілкувалися. З того часу в мене немає нової інформації про мого коханого. Але я вірю, що він тримається і обов’язково повернеться до мене. В нас немає зв’язку із нашими рідними, хоча, згідно з Женевською конвенцією про поводження з військовополоненими, вони мають право надсилати та отримувати листи. Деякі родини військовополонених дійсно вже отримали такі листи, але цей механізм не працює саме для військовополонених “азовців” та їхніх сімей. Я жодного разу не чула, щоб дружина чи матір “азовця” отримала такий лист. 

Після теракту в Оленівці представники МКЧХ мене запевняли, що вони будуть домагатися доступу до поранених, нададуть їм необхідну медичну допомогу, дізнаються про їх стан, і що цю інформацію буде передано рідним. Після теракту пройшло майже 9 місяців, але цього не сталось. Мені періодично телефонують з МКЧХ – просто запитати, чи є в мене нова інформація про мого чоловіка. Також у вересні “азовців” перевезли в різні місця утримання та тримають їх ізольовано від інших полонених. Тому навіть після обмінів інформація про бійців полку “Азов” практично не надходить. Про це повідомляли у телеграм-каналі Координаційного штабу минулого місяця. Загалом рідні військовополонених шукають всю інформацію самостійно. Це і спілкування з обміняними захисниками, і перегляд російських новин. Майже рік ми самостійно всю цю інформацію збираємо та передаємо у наші органи, такі як НІБ, СБУ, Координаційний штаб та інші. Жодного разу мені ніхто із цих структур не повідомив нову інформацію про мого чоловіка.

Фото: особистий архів Марії

Від родичів військовополонених часто звучать тези про “гарантії”, які були обіцяні. Чи можете, будь ласка, чітко акцентувати на них? А також, станом на сьогодні, на якому етапі налагодження комунікації з керівництвом країни?

13 квітня в нас була зустріч з Уповноваженим ВР з прав людини. Про цю зустріч ми розповіли на наших інформаційних сторінках Olenivka Families. Більшість запитань залишились відкритими. Зараз ми намагаємось організувати зустріч з представниками Офісу президента. Поки що безуспішно. На всіх зустрічах нам розповідають, як багато вже зроблено. Наприклад, те, що на сьогоднішній день повернули 2235 військовополонених. Я дякую всім причетним до обмінів, це велика і складна робота. Але якщо згадати про те, що із “Азовсталі” вийшло 2449 осіб, також до цього в Маріуполі було захоплено в полон сотні військових, а окрім Маріуполя є ще інші напрямки, то розумієш, що ця цифра – дуже мала. Наразі в полоні перебувають майже 2000 захисників, які виходили з “Азовсталі” за наказом, серед них близько 700 бійців полку “Азов”. Цифра військовополонених “азовців” практично не змінюється з кінця вересня.

Щодо гарантій, це дуже складна та болюча тема, з якою ми досі намагаємось розібратися, а саме: які були гарантії, хто їх надавав, хто домовлявся, хто обіцяв скоріший обмін для наших рідних. 16 травня 2022 року Ганна Маляр розповіла про вихід перших бійців з “Азовсталі” та що для подальшого повернення додому наших захисників буде здійснено процедуру обміну. Цього дня президент України заявив, що герої потрібні Україні живими, тому пішли на такий крок, і він також наголосив, що їх буде повернуто в рамках обмінів військовополоненими. Крім цього, президент неодноразово казав, що коли оборонці “Азовсталі” виходили із заводу, ООН і Міжнародний комітет Червоного Хреста виступили гарантами збереження життя і здоров’я наших воїнів. Також він розповідав, що домовлявся з Туреччиною, Швейцарією, Ізраїлем, Францією про виведення наших воїнів з “Азовсталі”. Я не розумію, чому не можна звернутися до цих країн за допомогою, щоб одна з них виступила посередником в обміні військовополонених, яким дали наказ здатися в полон. 

Що стосується МКЧХ та ООН, то вони заперечують, що виступали гарантами збереження життів наших рідних. Була дуже незрозуміла ситуація після теракту в Оленівці, коли 16 серпня Верховна Рада не внесла до порядку денного звернення до міжнародних інституцій щодо трагедії  в Оленівці, так як постанову підтримала недостатня кількість наших депутатів. Після розголосу в соцмережах вони все-таки проголосували за це звернення. Але із дуже важливою поправкою: в абзаці про те, що МКЧХ та ООН виступали гарантами збереження життя та здоров’я військовополонених, словосполучення “які виступали гарантами життя та здоров’я українських військовополонених” –  вилучили. Також на зустрічі з Офісом уповноваженого були представники МКЧХ, які заявили, що українська та російська сторони запросили їх тільки 17 травня, щоб вони зареєстрували усіх бійців, які виходили із “Азовсталі”. Чому їх не запросили 16 травня, коли виходили перші бійці, а також хто саме домовлявся про це з нашої сторони?

Скажіть, чи доводилося детальніше спілкуватися щодо наданих гарантій та погоджених умов щодо подальших обмінів, безпосередньо зі звільненими полоненими?

11 грудня 2022 року Катерина Прокопенко, дружина командира полку “Азов” Дениса Прокопенка, зачитала його лист, в якому він розповів, що перед виходом в полон були чітко озвучені пріоритети подальших обмінів: тіла загиблих бійців, важкопоранені, жінки та медперсонал, легкопоранені, рядовий склад та командний склад. Окрім цього, багатьом людям їх рідні перед виходом з “Азовстал”і писали “скоро зустрінемось”, або “нас обміняють через 3-4 місяці”. Так само у своєму інтерв’ю один з обміняних захисників наголосив, що їм Редіс казав про обмін через 4 місяці і їх рівно в цей час обміняли. Чому це не спрацювало для інших, а тільки для 200 осіб? 

Фото: особистий архів Марії

Нашим рідним обіцяли збереження життя та здоров’я з подальшим поверненням додому в рамках обміну. Але життя та здоров’я багатьох не збережено. За списком Росії, внаслідок теракту в Оленівці загинуло понад 50 військових та щонайменше 70 отримали важкі поранення. Їх вбили та покалічили. З літа представники Координаційного штабу розповідають, що поранені військовополонені є першочерговими на обмін. Але в мого чоловіка – два поранення, і дива досі не відбулось. Також інші військові, які поранені внаслідок боїв в Маріуполі та теракту в Оленівці, досі в полоні. 

Після того, як Росія визнала “Азов” терористичною організацією, нам також розповідали про те, що навіть після так званих судів можна буде обміняти наших рідних. Однак, військовополоненим приписують якісь вигадані злочини, Росія намагається на них перекинути відповідальність за скоєне російською армією в Маріуполі. І їх не повертають додому. Тільки періодично на зустрічах кажуть: “сподіваємось, що скоро будуть позитивні новини”. Я вважаю, що на дванадцятий місяць полону замало сказати “ми сподіваємось”. Нам не потрібні порожні обіцянки та гарні слова про те, що “ми повернемо всіх”. Нам необхідні дії, щоб наших рідних повернули з російського полону живими якомога скоріше. 

На Вашу думку, чи актуальною є тема військовополонених “азовців” серед громадськості? Які аспекти нашого сьогодення гальмують процес повернення насамперед військових  полку “Азов”?

Бракує підтримки зі сторони суспільства. Я часто згадую літо, як у всіх соцмережах тема військовополонених “азовців” була актуальною. Після обміну більшості медійних осіб підтримка знизилась, люди заспокоїлись. Наразі про полонених нагадуємо в основному тільки ми, рідні. Звичайно, є небайдужі люди, які нам допомагають, і я їм дуже вдячна за це, але цього замало. Я розумію, що кожного дня відбуваються різні події, люди могли втомитися від війни і таке інше. Але більшість згадує про військовополонених тільки тоді, коли з’являються жахливі кадри, на яких росіяни жорстоко поводяться з нашими полоненими. Після декількох днів шуму в соцмережах ця тема знову стає неактуальною. Так само було з терактом в Оленівці. Наразі цю тему не згадує практично ніхто, дуже мало людей знає, що постраждалі – досі в полоні, що рідні нічого не знають про їх стан, місце перебування. 

Так само нам на зустрічах розповідають, що є ще інші військовополонені, яких необхідно обміняти, що наші рідні – не особливі. Ми це розуміємо, але вважаємо, що обміни мають бути рівноцінними та справедливими. У соцмережах я теж часто бачу коментарі, що нібито захисники Маріуполя – такі ж, як і усі. Всі забули про те, що ці люди 86 днів обороняли місто в повному оточенні. Всі забули, що саме оборона Маріуполя допомогла нам вистояти. Завдяки обороні Маріуполя Україна отримала час на перемовини щодо постачання озброєння від країн-партнерів, а українські війська змогли перегрупуватись. 

Необхідно при складанні списків на обмін керуватися не емоціями, а фактами: необхідно враховувати, до яких підрозділів та спеціальностей ставляться з особливою жорстокістю, за яких умов військовослужбовець потрапив в полон, скільки часу перебуває в полоні, стан його здоров’я. Яким чином зараз складаються списки на обмін – зовсім незрозуміло. Постійно чую, що тільки Росія впливає на списки, кого вони віддають – того ми й повертаємо. Але це не зовсім так. Згадайте обмін 21 вересня, коли нам вдалось повернути людей, яких Росія не віддала б просто так і точно не так швидко. Тому я вважаю, що важелі впливу на Росію є, але як ними користуються – тут вже інше питання. 

В нас є багато зрадників, колаборантів, яких можна було б обміняти на тих людей, які до останнього захищали всіх нас, які були готові віддати найцінніше заради нас усіх, заради всієї України – своє життя. Вони живі, вони в полоні, і ми маємо їх врятувати, поки є ще кого рятувати. Ми хочемо справедливих обмінів та справедливості для наших рідних. Вони заслуговують поваги та підтримки українського народу, а також свободу, яку вони так відчайдушно та мужньо виборювали своєю кров’ю, здоров’ям, силами в оточеному росіянами Маріуполі. 

Фото: особистий архів Марії

Маріє, які слова Сергія, що сьогодні лунають у Ваших думках, можуть стати поштовхом до боротьби для українців? Насамперед щодо війни, важливості відстоювати своє, власного призначення боронити державу.

Вже майже рік в моїй голові – слова Сергія, що в будь-якій ситуації необхідно вірити в свої сили, дослухатися до своїх відчуттів, не боятися, боротися попри все, як би важко не було, не розраховувати на допомогу інших та не покладатися на обіцянки.