В умовах сьогодення, висвітлення історій полонених стало основним інструментом в посиленні уваги до проблеми порушення прав людини та міжнародного гуманітарного права. Натомість дедалі частіше в суспільстві ширяться дискусії щодо коректності їх висвітлення. #Букви поспілкувалися із сестрою звільненої з полону військової медикині – Марини Голінько.

Про дії родичів, які підкріплюють віру росіян, необхідність змін щодо категорій закритої інформації, а також історія одного дитячого рішення, що  перетворилось в дорослі хроніки боротьби – в інтерв’ю з Альоною. 

Джерело: Укрінформ

Альоно, вкрай поширеною є думка про те, що бути медиком – це покликання та особиста місія, адже мова про тих, хто стоїть на сторожі людського життя. Аналізуючи шлях Вашої сестри, чи можете виокремити її власні цінності щодо медичної справи?

Скільки я себе пам’ятаю, з самого дитинства Марина лікувала. Коли їй було 3-4 роки, вона потрапила в лікарню, перенесла складну операцію і після цього вона чітко вирішила, що буде лікарем. Тобто, розумієте, в мене так не було, я в дитинстві хотіла бути то співачкою, то акторкою, то поліцейським. А для Марини лікарська справа була закладена з дитинства. Навіть був у неї ведмедик, на якому вона проводила свої експерименти: ампутувала лапки, потім їх пришивала знову. До речі, ведмедик досі живий.

Після 9-го класу вона вступила до Черкаського медичного коледжу, потім вирішила, що цього буде замало і вступила до Дніпропетровської державної медичної академії. Вона мала бути педіатром, а потім вирішила перекваліфікуватися на сімейного лікаря і на п’ятому курсі вступила на військову кафедру. Згодом пройшла навчання у військовій академії. Потім пішла працювати начальником медичної служби в одну з військових частин Одеської області. В 2021 році їй запропонували поїхати на схід, оскільки там не вистачало медиків. З того часу вона перебувала в Маріуполі.

Фото: особистий архів Альони

Тобто, початок повномасштабної війни Марина також зустріла в Маріуполі? Як вона трималась, зважаючи на те, що в очах інших людей вона була не просто медикинею, а й надією на порятунок?

Війну Марина зустріла в Маріуполі. Вранці я прокинулась від її повідомлення, де вона написала, що вимикає телефон. І почалися наші чорні дні. Вона нам нічого не розповідала, єдине говорила, що перев’язки бувають в них по 6-7 годин на день. Операції проходили в режимі нон-стоп, лікарі втрачали свідомість від перевтоми, вони не доїдали. Як вона казала: “є кава, але немає хліба”. Але Марина була в рішучому настрої. Наприкінці березня риторика трішки змінилась, вона готувала нас до чогось неминуче страшного. Потрапила вона в полон 12 квітня із заводу імені Ілліча. Виходу не було ніякого, на жаль. Далі ми не знали нічого, включаючи чи залишили їх живими.

Ви зазначили, що Марина готувала Вас до чогось неминуче страшного. Тобто, це свідчить і про те, що вона усвідомлювала усі можливі сюжети щодо власної долі в цій історії. Чи висловлювала вона застереження у випадку найгіршого сценарію?

Ми говорили з нею онлайн 24-го березня, я побачила її обличчя, зробила фото. Ви знаєте, вона посміхалась, старалась дати нам надію, що все добре. Потім ми лише переписувались. Я запевняла її в тому, що все буде добре, вона виживе, а Марина писала, що все дуже складно. Мамі вона взагалі сказала, що раптом що, аби її тіло навіть не шукали, бо це не має сенсу. Бо: “Тіло це просто тіло”.

Фото: особистий архів Альони

Існують випадки, коли родичі втрачають зв’язок зі своїми близькими, не будучи впевненими в тому, чи живі вони, чи в полоні. За час, протягом якого Ваша сестра перебувала в ув’язненні, чи надходили до Вас мінімальні відомості щодо неї?

Сестра була в полоні 6 місяців та 5 днів. 17 жовтня їх обміняли. Нам нічого не було відомо про її стан. Лише 28 квітня в одному з російських Телеграм каналів ми побачили її фото. Це була моя Марина з поглядом, який ненавидів усе, що там навколо. Погляд, повний ненависті. В кінці серпня нам надіслали лист від неї, датований другим червня. Це була примарна ймовірність того, що вона жива, бо за цей час могло відбутись все, що завгодно. 

Кожного разу, коли я телефонувала до Координаційного штабу, мене завжди підтримували. В день обміну (зазвичай на російських каналах інформація з’являється швидше), Пушилін написав, що йде обмін жінок. Відтоді ми вже не знаходили собі місця. Я дзвоню у Національне інформаційне бюро і кажу “слухайте, скажіть, будь ласка, Голінько є в списках обмінених?”. А вони кажуть: “дочекайтеся, все буде добре”. Знаєте, коли звертаєтесь до людини з проханням поділитися найменшою інформацією, а вона відповідає “все буде добре. ми робимо все можливе. тримайтеся”. Кожен сприймає ці слова по-різному, для мене це було полегшення та надія. 

Фото: особистий архів Альони

Звідси існує багато дискусій, адже після обмінів, коли додому повернулися медики, чиї імена стала медійними, родичі інших полонених наголошують, що їм забороняють висвітлювати особистості їх близьких.

Звичайно, обмінювали медійних, включаючи Тайру, Мар’яну Мамонову та інших. Проте, в той самий час, з Мар’яною Мамоновою звільнили ще декількох дівчат, що не були медійними. Моя Марина відносно була медійною, бо я не могла мовчати. Останній місяць перед її звільненням, у мене були дописи кожен день, що набирали тисячі репостів. 

Тут є певний парадокс, адже всі державні органи кажуть, що не можна публікувати інформацію щодо військовослужбовців, в той самий час на сайті Президента України опубліковано інформацію про державні нагороди. Марині 14 квітня приручили орден “За мужність” ІІІ ступеня і це було одразу опубліковано. Як на мене, це має бути закритою інформацією, адже про це питають в полоні.

Натомість чи існують дії, які здійснюють близькі полонених, що можуть серйозно нашкодити перебігу процесу обмінів? Врешті, чи може це загрожувати безпеці й самих родичів?

На мою думку, це відкриті відеозвернення родичів, коли матері, дружини кажуть, що командування бездіяльно ставиться до наших військових. Це все відкриті відео, які потім потрапляють до російських ЗМІ і це підкріплює їхню віру, що у нас все погано. Також, є випадки, коли родичі зниклої людини публікують про це в Фейсбук з даними де він зник, з якої частини, батальйону, а потім їм телефонували шахраї, просили гроші для організації спілкування. Більшість розуміє, що це шахрайство, але у випадку, якщо з їх близькими щось станеться, вони будуть звинувачувати себе, що не погодились і це мало наслідки.

Фото: особистий архів Альони

Скажіть, будь ласка, чи є припущення, чому військових медиків щоразу вкрай мало в переліку на обмін? Чи існує ймовірність того, що вони є цінним ресурсом через те, що задіяні у допомозі їх військовим?

Я жодного разу не чула, щоб наші медики надавали допомогу їхнім військовим. Але дівчата, які об’їздили велику частину території Росії по всіх СІЗО, включаючи Таганрог, Бєлгород, ці всі каземати, то вони жодного разу не були задіяні до надання допомоги. Їх просто утримували, знущалися з них. Треба зважати, що зараз обмінів мало. Натомість медики – це своєрідний важіль впливу, ними можуть певним чином маніпулювати.

Повертаючись до історії Вашої сестри, яка вона – довгоочікувана сцена возз’єднання? Яким був шлях до неї і які слова пролунали першими?

Я їхала додому з роботи вже з відчуттям, наче зараз душа вистрибне з тіла. Напруга була максимальна. Вдома я просто сиділа в очікуванні і тут телефонує мама і кричить: “вона подзвонила”. Як згодом розказувала Маринка: “це був найпрекрасніший захід сонця в моєму житті, бо він був український. Ми з дівчатами взялися за руки, співали гімн України і йшли назустріч до українського кордону”.  Коли вони підійшли до автобуса і побачили там знайомого, вона подзвонила мамі. Замість “ало” мама відповіла “Маринка, це ти?”. Цікаво, що в камерах вони спілкувались і кожна з них знала номер телефону мами співкамерниці. Перша зустріч була дуже щемливою, зі сльозами, обіймами та подекуди втратою реальності.

Джерело: Укрінформ

Джерело: особистий архів Альони

Перетнувши довгоочікуваний український кордон, якими Марина побачила свої плани на майбутнє? Чи стосувалися вони продовження медичної місії?

Звичайно, Марина продовжує службу. Зараз вона начальник медичної служби в Одеському військово морському ліцеї. Фізичний стан задовільний, моральний – віримо, що так само. Вона працює над собою, як лікар відповідально ставиться до цього процесу. Вони нещодавно пройшли реабілітацію в Одеському кінному клубі, Марина зі захватом згадувала про це. Як вона сказала: “Це величезне задоволення –  купити морквину і погодувати Патріка та Рафаеля”. 

З плином часу та проходженням реабілітації, чи наважилась Марина знову поринути в пережиті травматичні спогади та поділитися історіями, що стали для неї найбільш переломними?

Вийшовши з полону, Марина розповіла, що не була просто на заводі Ілліча, вона була в складі групи, яка виїжджала на евакуацію потерпілих, що повинні робити парамедики. Коли вже закінчилися ліки, вони давали хлопцям вітамінки і вони їм допомагали. Був поранений, про якого Марина розповідала зі сльозами. Він був важкий, в нього були пробиті легені, в плевральну порожнину почала потрапляти кров. Щоб його врятувати потрібно було зробити оперативне втручання, але доступу до хірургів вже не було. Вони без обладнання та досвіду зробили певні маніпуляції та очікували. Надій на виживання фактично не було. Марина просто сіла біля нього і про щось говорила, а той чоловік почав читати Стуса “Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест…”. І знаєте, коли її звільнили, вона зустріла жінку, яка знала того чоловіка. Він вижив.

Фото: з особистого архіву Альони

Сьогодні, боротьба за повернення усіх полонених є першочерговим завданням кожного з нас. Від імені родичів полонених медиків, якою буде Ваша настанова щодо пришвидшення цього процесу?

Треба, щоб світова спільнота підтримувала Україну, щоб було менше підтримки Росії та її неправомірних дій. Не лише щодо медиків, адже там є й оркестр, бухгалтера, повари. Потрібно придушити Путіна. 

Зараз, коли Марина вже певний час вдома та емоції трохи вляглися, хочу сказати наступне. Полон – це страшно. Дуже. І не тільки для полоненого, а й для його близьких. Життя під час полону пройшло під девізом сподіваюсь, що ми доживемо до обміну. Бувало таке, що здається все б зробив, але ти проста людина, і більше зробити , ніж вірити, ти не можеш. Тож до керівництва держави звертаєшся, бо знаєш, що лише вони допоможуть. Минають дні, тижні, місяці, і тиша. Здається, що ніхто нічого не робить, що цей жах ніколи не закінчиться. Але насправді, до обмінів ставляться дуже серйозно. Це надзвичайно складний процес, делікатний. Тому я хочу побажати всім людям, що дотичні до обмінів міцного здоров’я, багато-багато сил побороти всі перепони в роботі (як зі стороною агресора так і з рідними, що майже завжди просто розчавлені горем), залізної витримки та більше успішно проведених операцій.

Медики – це люди, які не покинули військових, були з ними до останнього їхнього патрона. Вони пішли з ними в полон, пожертвували своєю волею, фізичним, моральним станом, врятували багато хлопців та дівчат. Ми дуже чекаємо повернення всіх друзів Марини. Я знаю матерів багатьох полонених, які кожного обміну плекають надію про це омріяне “ало. мам, це я”