Власне, це можна назвати третім великим звільненням українських громадян: перший відбувся ще 2017-го, коли Україна також визволяла своїх громадян з ОРДіЛО, другий  – 7 вересня минулого року, коли повернулися політичні в’язні, і третій 29 грудня. Крім того, впродовж цих років на свободу виходили q незаконно засуджені українці. І всі вони потребували реабілітації, з якою в Україні існують певні проблеми.

Допомога не для всіх

Попри те, що проблема бранців Кремля й полонених ОРДіЛО існує  майже шостий рік, в Україні досі немає відповідної законодавчої бази, яка могла б гарантувати бодай мінімум прав таким категоріям громадян. Зокрема, право на реабілітацію після звільнення. Хоча, суто теоретично, такі можливості існують. Наприклад, згідно із постановою Кабінету Міністрів № 328 від квітня 2018-го, полонені мають право на одноразову виплату  майже  100 тис. грн та відшкодування оплати послуг адвокатів. Також там йшлося про реабілітацію. Втім механізм надання допомоги функціонував з певними нюансами. Скажімо, для того, аби отримати допомогу, звільнені мали звернутися до спеціальних комісій, створених при обласних державних адміністраціях (ОДА). Проте, як зазначають в Об’єднанні родин бранців Кремля, таких комісій у більшості областей просто не було.

«Перед обміном у вересні минулого року наша організація зробила запити в ОДА більшості областей. Оскільки згідно з постановами Кабміну там мали створити спеціальні комісії, до яких могли б звертатися наші рідні, аби отримати реабілітацію. І з більшості ОДА ми отримали відповіді навіть. Але виявилося, що у них немає цих спецкомісій. Ми зіштовхнулися з тим, що полоненим просто не було до кого звертатися по допомогу. Навіть у Києві виникли проблеми. До Київської міської державної адміністрації й наше об’єднання, й Міністерство з питань тимчасово окупованих територій (МінТОТ) подавали заяви з проханням створити врешті таку комісію. Чиновники нам казали, що все нібито впирається у заступницю мера Віталія Кличка – Марину Хонду. Нібито це вона саботує процес. Коли ж ми пішли до цієї заступниці – з’ясувалося, що вона взагалі про комісію не в курсі. Врешті, лише після нашого звернення напряму до неї цю комісію створили. Фактично, ця система реабілітації, передбачена постановами Кабміну, не працює. Вона просто не готова до того, що людина повернеться і одразу отримає допомогу», – розповідає голова Об’єднання родичів політв’язнів Кремля, брат політв’язня Євгена Панова Ігор Котелянець.

Фактично,  після всіх трьох  обмінів реабілітація, яку отримували полонені, була чиєюсь «доброю волею»: Адміністрації/Офісу президента, офісу уповноваженого з прав людини, олігархів. Медичне обстеження й лікування у Феофанії. Відпочинок у санаторіях у  Пущі Водиці. Подарована техніка (як от ноутбуки минулої осені для політв’язнів) чи куплені Віктором Пінчуком квартири. Водночас є приклади людей, які повернулися з російського полону, відсидівши свої терміни. І вони так і не змогли отримати від держави обіцяну допомогу.

Скажімо, показовою є історія Романа Терновського. Росіяни затримали його у Ростові через кілька місяців після того, як він приїхав до своєї хворої дитини. Чоловіка «судили» за нібито причетність до Правого сектора. Він отримав майже 2  роки ув’язнення, після чого повернувся до України. Оскільки житло, яке він мав, було на Донбасі на лінії фронту, йому довелося жити з матір’ю в   Ізюмі. Це сталося приблизно за два тижні до того, як офіційно «обміняли» політв’язнів та моряків. Після повернення виявилося, що у Терновського проблеми з тиском. Він спробував пройти реабілітацію, поїхав до Харкова, подав документи. Проте ані медичного лікування, ані фінансової допомоги в перші місяці він так і не отримав. На лікування ж його вдалося скерувати  завдяки американським донорам, яких знайшло Об’єднання родин бранців Кремля.

«Він відбув покарання, повернувся, грошей нема, роботи нема. І є проблеми з тиском. Роман хотів піти на роботу, бо гроші треба, але не міг, бо має дуже високий тиск. І так він два-три місяці ходив, поки ми не знайшли донорську допомогу. Від держави ми не змогли знайти підтримки. Американські донори оплатили йому 21 день стаціонару, провели обстеження, поклали його у Києві в лікарню. Лікарі діагностували проблеми з тиском і серцем. Сказали, що звернулися вчасно – у людини був передкризовий стан. Зараз він пролікувався, зі здоров’ям стало краще. Як мені відомо, зараз він чекає допомоги від держави в 100 тис. грн», – розповідає Котелянець. І додає: така історія не одна. Їхньому об’єднанню час від часу доводиться шукати фінансування на лікування «не обміняних» політв’язнів. Скажімо, для Олександра Костенка, Ісмаїла Рамазанова, Ігоря Мовенка.

Водночас Котелянець додає: колишнім полоненим потрібна психологічна допомога, аби вони не лишалися сам на сам з проблемами. А також час, аби прийти до тями.

«Людина приходить травмована. Вона не зовсім звикла до свободи. Не завжди може розпоряджатися власним часом. Бо у таборах, в тюрмах за них це робив хтось інший. Люди, які до війни жили на окупованих територіях, не завжди знають, чим їм займатися після звільнення, як життя будувати. Бо не всі можуть стати громадськими діячами. Тому якщо говорити про конкретну допомогу, то людям потрібне тимчасове житло. Аби десь осісти, привести себе до ладу. Потрібне медичне обстеження й лікування. Нагляд психолога. Важливо, аби на людину не тиснули й не вимагали швидко приймати важливі рішення. А ще їм потрібен час для себе. Наприклад, мій брат Євген після повернення зрозумів, що хоче міняти професію. І для цього не вистачає часу. Бо його постійно кудись запрошують. Через це він не може розв’язувати побутові проблеми», – зауважує Котелянець.

Проблеми із законом

Ситуацію із наданням реабілітації всім без винятку  полоненим міг би виправити профільний закон. Вперше про нього заговорили приблизно три роки тому. Навіть існувало кілька проєктів законів. Найвідомішими з них стали документи №8205 та №8337. Утім, і родичі незаконно ув’язнених, і правозахисники розкритикували обидва документи.  Серед іншого, питання викликало те, хто і як саме   визначатиме  статус «політв’язня». Адже, за словами правозахисників, такий статус можуть давати лише міжнародні неурядові організації. Коли ж це робитиме держава – то виникатимуть запитання, особливо зважаючи на той факт, що в самій Україні переслідують та вбивають активістів за їхню громадянську позицію (Микола Бичко, Катерина Гандзюк тощо). Згодом заговорили про осіб, незаконно позбавлених свободи. Проте тут проблеми виникли з тим, коли саме людина може отримати такий статус. Адже щоб його підтвердити, бранці Кремля чи полонені з ОРДіЛО мали б особисто пройти співбесіду в Службі безпеки України. Тобто, фактично, бранці спочатку мали б відсидіти свої строки, а вже потім сподіватися на допомогу від держави.

«Було два законопроєкти. І обидва погані, тому що вони так собі захищали полонених. Але кращих на той момент не було. Мова про документи за номерами 8337 та 8205. Перший взагалі не був самостійним проєктом закону. Він лише вносив поправки до чинних законів. Другий же був повноцінним документом, який треба було переробляти десь на 80%. І ми, родичі бранців, підтримували його лише в першому читанні», – пояснює Котелянець.

Власне, проголосувати за згадані проєкти законів намагалися в останні дні Верховної Ради попереднього скликання. Проте до зали засідань потрапив саме документ  №8205, оскільки й родичі бранців Кремля, і правозахисники виступили категорично проти №8337. Таким чином, парламент IX скликання отримав у спадок важливий документ, який мав поліпшити життя українських громадян, які повертаються з полону. Проте навряд чи депутати за нього уже проголосують. З літа минулого року родини полонених спільно з МінТОТ, Офісом президента та правозахисниками підготували новий документ, аби уникнути тривалого розгляду поправок до законопроєкту  №8205. Наразі новий проєкт закону лежить на експертизі в Офісі президента. Оскільки, за неофіційною інформацією, до зустрічі в Нормандії його не планували приймати. Нині ж можна сподіватися що його внесуть на голосування до Верховної Ради.

Тож, новим законопроєктом  передбачається, що родина ув’язненого має право на щорічну одноразову фінансову допомогу. Її розмір становить не менше 75 мінімальних зарплат. Тобто, не менше 100 тис. грн. Також держава зможе оплачувати заручникам і полоненим адвокатів там, де вони можуть працювати: тобто не лише в Росії, але й у Криму та, можливо, на Донбасі. Оскільки адвокати в таких випадках – це передусім зв’язок із зовнішнім світом і запобіжник від катувань. Після ж звільнення полонені також отримують фінансову допомогу, медичну й психологічну реабілітацію. Крім того, заморожуються їхні зобов’язання щодо кредитів та аліментів. Також пропонують надати можливість безкоштовного навчання для зміни професії.

«МінТОТ за ініціативи прем’єра Олексія Гончарука та Оксани Коляди підготували постанови до новорічного обміну. Фактично, там передбачена вся підтримка, яка виписана в законопроєкті. Тобто тут влада була готова. Але залишається невизначеним питання критеріїв: а хто є заручником? Бо постанови – це добре, але це ручне управління. Бо сьогодні при владі люди, які хочуть заручникам допомагати. А завтра влада зміниться і хтось вирішить, що заручники – це «поплічники фашистів». І постанови заблокують. Тому нам потрібен закон, який дає чіткі критерії й  гарантує допомогу незалежно від того, хто сидить на Банковій, у Кабінеті міністрів, у Верховній Раді», – переконаний Котелянець.

фото прес-служи президента

Зміни на Банковій

Упродовж кількох років родичі бранців Кремля й полонених ходили до Адміністрації президента з низкою вимог, які за президентства Петра Порошенка так і не виконали. Хоча просили вони лише про дві речі: призначити відповідального за питання полонених і створити координаційну групу при АП, яка б могла працювати з проблемою полонених. Перше було потрібно, аби людина з повноваженнями могла вести перемовини щодо обмінів.

Друге – аби розв’язувати питання із підтримкою полонених і заручників: комунікація з адвокатами, Червоним хрестом, розв’язання нагальних проблем тощо. Відповідальним за питання заручників у часи Порошенка була Ірина Геращенко, проте як зазначають родичі політв’язнів, у неї не вистачало повноважень, аби вести переговори. А проєкт документа про створення координаційної ради так і не ухвалили. Хоча подібна структура існувала при Міністерстві закордонних справ упродовж кількох років.  Натомість за весь час своєї роботи вона так і не прийняла жодного дієвого рішення.

«Всі пропозиції Володимир Зеленський втілив. Відповідальна за перемовини людина з’явилася, хоча офіційно посади вона не має. Це Андрій Єрмак. Він фактично відповідає за перемовини щодо обмінів і він закритий від усіх. Певно, так і має бути. Координаційну групу ми теж отримали. Вона називається «Робоча група з питань заручників і безвісти зниклих» й працює цілком офіційно. Хоча нас не очолюють високопосадовці, ми можемо запросити на наше засідання міністрів, їх заступників, представників силовиків тощо. І обговорити певні питання, пов’язані із заручниками. Хоча чи не основна маса питань там пов’язана зі зниклими безвісти й полоненими на Донбасі. Пропозиції ж родин бранців Кремля  реалізували в законопроєкті про заручників: записали всі побажання, потім юристи їх оформили у текст, потім внесли поправки. Лишається дочекатися голосування в Раді», – розповідає Котелянець.

Повернення полонених. Фото прес-служби президента

Хоча варто розуміти: навіть якщо закон про заручників таки приймуть, держава не завжди зможе оперативно надавати допомогу. Адже для визначення статусу заручника й отримання грошей потрібен час. Зараз для цього треба звертатися до комісії при МінТОТ. Яка, судячи з відгуків родичів, не завжди готова працювати. Скажімо, за попередній рік вона надала більш як 50 відмов. Також нібито відмовили у фінансовій допомозі родичам Григорія Сінченка, який повторно потрапив до полону проросійських бойовиків на Донбасі минулого року. Або сім’ї волонтера Володимира Якименка, затриманого «владою» Криму. Хоча, навіть якщо державна машина змінить підхід до роботи, то існують дві категорії громадян, яким швидко не зможуть допомогти: це щойно затримані та люди, про яких ми дізнаємося раптово (як історія Якименка).

Власне, на Банковій уже встигли анонсувати наступний обмін, до якого мають увійти кримські татари. Можна припустити, що він відбудеться після наступної Нормандської зустрічі. Тож у нинішньої влади є час, аби провести роботу над помилками попередників.  А також  зробити так, аби реабілітація, яку отримують колишні в’язні, не залежала від доброї волі чиновників.