Цей матеріал Associated Press доступний англійською мовою.
Росіяни полювали на нас. Вони мали список імен, включно з нашими, і вони намагалися знайти нас. Ми були єдиними міжнародними журналістами, які залишилися у Маріуполі. Ми документували облогу міста протягом більш ніж двох тижнів.
Ми знімали репортаж у лікарні, коли озброєні люди почали ходити коридорами будівлі і шукати когось. Хірурги видали нам білі халати, які ми використали як камуфляж. На світанку десятеро солдатів несподівано забігли до будівлі лікарні і хтось з них запитав: “Де вбіса ці журналісти?”.
Журналіст Євген Малолєтка допомагає медику вести поранену жінку. Фото: Мстислав Чернов / Associated Press.
На руках у вояків були сині пов’язки, які носять українські солдати. Я подумав, що це можуть бути переодягнені росіяни, спробував оцінити ймовірність такого сценарію і все-таки підійшов до вояків, аби представитися.
На вулиці було чутно постріли з артилерії і стрілецької зброї, а стіни операційної, в якій ми стояли, аж трусилися. Через це нам здавалося, що безпечніше буде залишитися всередині. Проте військові, які прийшли по нас, сказали, що їм було наказано забрати нас із собою.
Ми вибігли на вулицю, покинувши лікарів, які надали нам укриття, вагітних жінок, які опинялися під ворожим обстрілом, та людей, які спали у коридорах. Я почувався жахливо, коли мав покинути їх там.
Далі були дев’ять або десять хвилин, які відчувалися як вічність. Ми йшли дорогою повз розбомблені житлові будинки. Коли снаряди падали неподалік від нас, ми падали долілиць. Час вимірювався від одного снаряда до наступного. Ми затамовували подих, а наші тіла перебували у постійному напруженні. Я грудьми відчував кожну ударну хвилю. На броньованих автомобілях військові відвезли нас до укриття, і лише там ми зрозуміли, чому військові ризикували своїми життями, щоб вивезти нас із Маріуполя.
Поліціянт, який говорив з нами, сказав: “Якщо вони (росіяни — Ред.) вас зловлять, то посадять вас перед камерами і змусять вас сказати, що все, що ви зняли тут — брехня і постановка. Всі ваші зусилля та все, що ви зробили у Маріуполі, буде зведено нанівець”.
Євген Малолєтка показує на дим, який здійнявся над пологовим будинком Маріуполя після скидання на нього авіабомби. Фото: Мстислав Чернов / Associated Press.
Я ріс у Харкові. Місті, яке знаходиться за 32 км від кордону з Росією. На уроках допризовної підготовки у школі нас вчили поводженню зі зброєю, але мені видавалося, що це не має сенсу. Я думав, що сусіди України – друзі, а не вороги. За час, що минув відтоді, я встиг висвітлювати війни в Іраку, Афганістані, у Нагірному Карабасі. Я намагався з перших вуст поширити інформацію про руйнування, спричинені війною. Проте коли американці та європейці евакуювали свої посольства з Києва цієї зими, та коли я побачив накопичення російських військ на кордоні з Україною біля мого рідного міста, я подумав: “Моя нещасна країна…”. У перші дні війни росіяни завдали удару по величезній Площі Свободи в Харкові, де я любив гуляти в юності.
Я знав, що у випадку вторгнення російські сили розглядатимуть Маріуполь як стратегічну ціль через його розташування на узбережжі Азовського моря. Тож ввечері 23 лютого я поїхав до Маріуполя разом зі своїх колегою Євгеном Малолєткою, українським фотографом, який працює в Associated Press.
На шляху до Маріуполя ми почали хвилюватися про наявність у нас запасних шин для нашої автівки. В Інтернеті нам вдалося знайти оголошення про продаж шин, і ми знайшли чоловіка, який погодився нам їх продати посеред ночі. Ми пояснили йому та продавчині в місцевому магазині, що готуємося до війни. Вони подивилися на нас як на божевільних. Ми приїхали до Маріуполя о 3:30 ранку, а за годину вже розпочалася війна.
Близько чверті з 430 000 жителів Маріуполя покинула місто в перші декілька днів війни. Тоді у них ще була така можливість. Небагато людей вірили у те, що війна справді розпочнеться, а коли вони зрозуміли свою помилку, було вже занадто пізно.
Росіяни насамперед відрізали місто від електрики, водопостачання, постачання продовольства, телефонного зв’язку, радіо та телебачення. Кілька журналістів, які раніше перебували в місті, змогли виїхати до початку блокади. Відсутність інформації у заблокованому місті переслідує дві мети. Перша – це хаос. Люди не знають, що відбувається, вони панікують. Спершу я не розумів, чому Маріуполь “розвалився” так швидко. Тепер я розумію, що це через відсутність комунікації. Безкарність – це друга мета. Без інформації про ситуацію в місті, без зображень знищених будівель і помираючих дітей російські війська можуть робити, що їм заманеться.
Люди готуються до сну в імпровізованому укритті, облаштованому в спортзалі. Фото: Мстислав Чернов / Associated Press
Ось чому ми так ризикували, аби показати світу те, що ми бачили. Саме тому росіян це настільки розізлило, аби вони почали полювати за нами. Ніколи раніше я не відчував такої гострої потреби в тому, аби не мовчати, аби прорвати інформаційну блокаду.
Люди почали гинути майже одразу. Вже 27 лютого ми побачили, як лікар намагався врятувати вражену осколками дівчинку. Вона померла. Невдовзі померла друга дитина,а потім і третя… Карети швидкої допомоги перестали виїжджати на допомогу пораненим, бо люди не могли додзвонитися до швидкої через відсутність зв’язку, а самі карети швидкої не могли пересуватися розбомбленими вулицями. Лікарі просили нас знімати, коли сім’ї приносили своїх поранених та загиблих родичів до лікарень. Нам також дозволили заряджати наші камери від генератора у лікарні. “Ніхто не знає, що відбувається у нашому місті”, – казали лікарі.
Обстріли зачепили лікарню та навколишні будинки. Ударна хвиля вибила вікна у нашій машині, пробила дірку в її борті, а одна з шин була пробита осколком. Інколи ми вибігали на вулицю, аби зняти, як горить будинок та забігали назад до лікарні поміж вибухами.
У місті все ще лишалася одна точка, де можна було мати стабільне з’єднання. Це було біля пограбованого магазину на проспекті Будівельників. Один раз на день ми під’їжджали туди, присідали під сходами і надсилали фото і відео, аби їх побачив світ. Сходи нас не захищали надто добре, проте ми так почували себе у більшій безпеці, ніж коли перебували на відкритому просторі.
Зв’язок остаточно зник до 3 березня. Ми намагалися пересилати наші відео з 7-го поверху лікарні. Саме з вікон лікарні ми побачили, як Маріуполь “стирають” із карти світу…
- «Думали, що в театрі їм буде безпечно, а його розбомбили» – історії про виживання в Маріуполі.
- Облогою Маріуполя керує генерал-полковник, який очолював операцію в Сирії.
