Історією чоловіка поділився кореспондент Олексій Пшемиський.

Йому дали 20 хвилин аби зібрати по частинах свого друга і поховати його.

Це Микола. Йому 53. Він мешканець Бучі. Микола сильно заїкається. Лише закуривши цигарку, починає говорити.

Він живе у підвалі вже 34 дні. Міг виїхати, але чоловік — домоврядник у п’ятиповерхівці. Каже — не міг не лишитися. У перший день боїв у Бучі в його вікна прилетів снаряд, пробив стіну і застряг у дитячому ліжку, яке загорілося. На щастя, дітей він на той час вже евакуював. Вогонь загасили, й одразу спільно з трьома друзями спустили усіх стареньких і жінок у підвал і самі перебралися туди.

Фото: Oleksiy Pshemyskiy | Facebook

Коли росіяни захопили місто, вони почали вдиратися в кожен будинок. Чоловіків виводили на вулицю, роздягали, шукали татуювання. Двом його друзям, Леоніду та Сергію, було за 50, ще один, теж Леонід, був значно молодший. Побачивши паспорт Леоніда — сказали, що йому немає 50, а отже може воювати. Поставили на коліна і вистрелили у голову.

Леоніда Микола поховав першим. Просто на дворі. Біля трансформаторної будки. На місці злочину досі видніється пляма крові.

Фото: Oleksiy Pshemyskiy | Facebook

За кілька днів не стало й Сергія. Чоловік вийшов на вулицю перекурити — і отримав кулю. Просто так. Без жодних слів і попереджень.

Коли бої посилилися, росіяни немов оскаженіли, каже Микола. До цього люди іноді виходили з підвалу — приготувати їсти чи просто подихати повітрям. Але тоді вирішили зачинитися. Під вечір солдати почали гупати. Кричали аби відчинили. Перш ніж залишити місто, ймовірно, хотіли удертися аби розстріляти усіх. Так сталося в одному з будинків на сусідній вулиці, каже чоловік.

Не змігши виламати двері, кинули на сходи гранату. З іншого боку вхід міцно тримав другий Леонід. Єдиний з чоловіків, який лишився живий разом з Миколою. Вибух. А після нього тиша. Цілу добу його тіло пролежало на скривавлених сходах. Лише наступного дня у двері постукали знов, сказавши — у вас є 20 хвилин аби усе прибрати. Тоді Микола вийшов і побачив, що його другу відірвало голову і розкидало ноги.

Рештки Микола зібрав у пакет та викопав нову могилу. Вже третю. Каже, розкопати землю глибоко не зміг, обмаль часу, та й роки вже не ті. А тому тепер найбільше переймається, що коли піде дощ, пісок розмиє, і прийдуть безпртульні собаки.

Фото: Oleksiy Pshemyskiy | Facebook

Посеред жаху, болю і смерті, мабуть, легко втратити надію. Але сьогодні Микола — мій герой. Бо побачивши найгірше у людях, він не втратив людяності. Говорячи з нами на камеру, чоловік ледве стримував сльози. А коли запис закінчився — розплакався і подякував, що його просто вислухали.

Фото: Oleksiy Pshemyskiy | Facebook

Дивлячись на братські могили, де з-під піску стирчать закляклі руки, легко втратити віру в людство, але саме такі, як Микола, повертають її.

Фото: Oleksiy Pshemyskiy | Facebook

Фото: Oleksiy Pshemyskiy | Facebook