#Букви поспілкувалися з мешканкою Маріуполя — Валентиною (імʼя змінено), яка з першого дня вторгнення й дотепер залишається у місті, яке “стерли з лиця землі”.

— Чи функціонують магазини, точки продажу медикаментів? Чи відчувається все ще гуманітарна катастрофа у місті?

— Працюють лише деякі невеликі магазини, більшість аптек зачинено. Загалом, всі продукти – на базарах. Суттєвого дефіциту немає, але ж ціни на побутову хімію чи мʼясо просто не дозволяють їх купити. Гривню знецінюють дуже сильно — на початку окупації було ½ до рубля, а тепер 1/1 чи 1/1.5. Асортименту товару немає. Десь продають ковбасу з багажника на сонці, в іншому місці — можна знайти медикаменти “з рук” за високими цінами. Про якість продуктів, вибачте, й говорити не буду. Це зовсім не те, до чого ми звикли.

Фото: Азов

— Місцеві проукраїнські джерела повідомляють, що майже у всіх районах міста й досі не відновили газ, водопостачання та електроенергію. Як це — жити без звичної цивілізації та комунікацій?

— Це правда. Комунікації немає майже ніде. Погано, коли світла немає дві години, а коли 5 місяців — звикаєш. Їжу зносимо у підвал, проте й там довго її  не збережеш, два дні й продукти псуються. Тому велику кількість мʼяса, сиру чи ковбаси ми не можемо купити. Нам дуже пощастило, що вдалось заправити балони з газом, тож готуємо ми більше не на вогнищі. Воду нам дали після 20 червня. До цього носити постійно воду з джерел спекою було нереально. Треба ж багато літрів, щоб прати власноруч, приготувати їжу, попити й помитись. Це так пригнічувало й вбивало! А що стосується мобільного звʼязку — під’єднали у Маріуполі “Фенікс”, як і в “ДНР”. Додзвонитись з цією мережі вдається лише з 10-го разу.

— Чи стикаються мешканці з самопроголошеною владою та військовими?

— Абсолютно завжди. Військові по закінченню бойових дій робили “зачистку” серед будинків, в яких залишились люди. У травні до нас у двір прийшли 6 бурятів — перевіряли документи, запитували про мешканців. Більше запитань від них не було, далі запитувала вже я — як особисто я нашкодила Росії, за що вони вбили нашого родича й що мені робити зі своїм розбитим двором. Вони лише кліпали очима. А далі один з головних почав жалітись на свою тяжку долю. Розповідав, який він бідний мешканець Тюмені, що навіть не встиг перед війною в Україні додому потрапити — одразу з Сирії у Маріуполь.

Також всі питання про перепоховання рідних вирішують з владою. Навіть при отриманні гуманітарної допомоги я вимушена надавати їм свої документи й брати пакети з їх рук.

— Що обіцяє нова влада тим, чиї будинки зазнали ушкоджень чи взагалі виявились зруйнованими?

— Кажуть, що до зими відбудують… Але ж це нереально! Щоб їх відновити, треба хоча б розгребти ці завали. А у місті все що гори залишків зруйнованих будівель. Попереду зима. У нас, порівнюючи з іншими, невеликі пошкодження дому, але треба поставити вікна, вхідні двері, ворота. Будматеріали наші згоріли, у місті такі магазини не працюють. Як з цим жити, й хто нам тепер допоможе?

— Як покинути місто? Наскільки вільний вʼїзд та виїзд з Маріуполя?

— Щоб виїхати з міста у бік Росії чи України, треба пройти фільтрацію. Процедура ця не проходить у Маріуполі, а у довколишніх населених пунктах — Мангуші, Безіменному, Старобешевому. До пункту фільтрації люди добираються, як можуть, транспорт туди не ходить. Зранку й до вечора ті, хто хочуть виїхати, стоять у черзі на спеці, здають документи, телефони на перевірку, проходять допит. Найретельніше доглядають молодих. А потім у мешканців беруть відбитки пальців й рук включно до ліктів, фотографують з різних ракурсів. Мені це нагадує сцени фільмів про найсуворіші американські колонії для злочинців. Після проходження фільтрації видають довідку, якщо це можна так назвати, з якою людина вже може виїхати з міста. Процедура повернення у Маріуполь – ще страшніша.

Джерело: Особистий архів Валентини.

Джерело: Особистий архів Валентини.

— У багатьох відео, які знімають російські медіа, дають коментар люди зі словами подяки, що “Маріуполь нарешті повернули до складу Росії”. Чи залишаються після реалій “руського міра” його прихильники серед Вашого оточення?

— У Маріуполі до російського вторгнення більш-менш лояльно ставились до Росії. Через те, що у багатьох із нас – російське коріння. У мене батько – з Уралу, сестра, що народилась у Волновасі, живе на Камчатці, є друзі з Донецька. Ще до війни в Маріуполі були ті, хто вірили, що з приходом Росії життя стане кращим. Але ніхто й не очікував, що омріяний “русскій мір” – це так страшно! Як можна бути прихильником такого “добра”, якщо у нас все ще немає ні світла, ні води, ні звʼязку. Та й до скількох смертей призвела Росія…

— Як продовжувати жити звичайним життям серед могил та куп зруйнованих будівель?

— Не знаю… Наше щасливе життя закінчилось. Ми живемо у найдепресивнішому гетто, яке тільки можна уявити. Я завжди була людиною, яка знаходила вихід з будь-якої ситуації. А тут навіть не знаю, як нам далі з цим жити… Скільки людей загинуло, а скільки все ще не знайдено. Яка кількість померла у згорілих дотла багатоповерхівках або під завалами будинків! Лише у червні, коли було вже неможливо дихати, ці будинки почали розгрібати. Коли комунальний транспорт проїжджав містом, ще довго залишався серед вулиць трупний запах. Думаю, це така страшна кількість смертей, цифру, мабуть, ми вже ніколи не дізнаємось.