Прийшовши до влади як один із ключових членів команди Володимира Зеленського – принаймні тієї її частини, яка була відповідальною за держуправління, а не “шоупрограму”, Дмитро Разумков досить швидко розійшовся з Офісом президента у ряді світоглядних питань. 

Перший номер партійного списку “Слуги народу” не поділяв бачення Офісом президента ролі парламенту виключно як “легітимізатора”  ухвалених на Банковій рішень. Тим паче, що Конституція України саме голові Верховної Ради відводить роль формально другої особи у державі, а не очільнику президентської адміністрації чи офісу. А це вже йде в розріз зі світоглядом, який щосили демонструють в публічній комунікації ОП.

“Вільнодумства” спікера на Банковій пережити не змогли, і світоглядний конфлікт з ним переріс у бюрократичний, який завершився відставкою Дмитра Разумкова. Про те, що за відставкою стоїть Андрій Єрмак, одним із перших заявив інший “опальний” нардеп від “Слуги народу”, Гео Лерос. Сам Разумков висловив аналогічне припущення.

Перейшовши в опозицію, Дмитро Разумков створив депутатську групу “Розумна політика” і почав набирати власний рейтинг, який перед повномасштабним вторгненням РФ сягав багатообіцяючих 8,5% (а його “президентський” – 8,2%).

Все це змінило російське вторгнення 24 лютого – про рейтинги забули (публічно, принаймні), а влада заговорила про необхідність єднання. Проте, як тільки минув перший шок, російські танки почали все частіше горіти на маршах, а згодом і зовсім втекли з півночі України, “єднання” поступилось місцем політичній грі “в одні ворота” – влада зуміла монополізувати “Єдиний марафон”, вкорінити твердження про те, що критика “не на часі”, паралельно не стримуючись у використанні всіх наявних інструментів для боротьби із “довоєнними” політичними противниками.

Почнімо з того, що зараз [розмова відбувалась 18 серпня – ред.] обговорюється усіма – інтерв’ю міністра закордонних справ Дмитру Гордону, інтерв’ю президента виданню The Washington Post про період перед повномасштабним вторгненням – чи була у нас можливість, враховуючи наявні на той час попередження та ресурси, підготуватись краще?

Як кажуть, “історія не знає умовного способу”, але якщо ми говоримо про підходи… Я скажу, що робив би я – вважаю, потрібно було більш ретельно поставитись до інформації від західних партнерів (їхніх розвідок) і, давайте пригадаємо – про підготовку Росії казав Буданов [очільник ГУР МО – ред.], казав публічно. Одразу після цього виступив Резніков зі спростуванням, але ж від Буданова така інформація надходила. Я погоджуюсь з тим, що не можна було вийти на трибуну, сказати “все пропало, завтра починається війна”, тому що це посіяло б паніку, особливо, якщо це б робилося в жовтні або листопаді.

Але пріоритети Кабмін, щонайменше, повинен був змінити кардинально. Давайте пригадаємо, що робив уряд напередодні війни – він продовжував виплачувати кошти на будівництво доріг. Я впевнений, що ці кошти треба було “притримати”, вибачте за такий сленг. Або ж їх раніше треба було направляти на підготовку, на армію. Друге питання – “єБабуся”, яка у нас була, на початку лютого, якщо не помиляюсь. 500 мільйонів гривень ми виділили на “національного авіаперевізника”… Це все питання, які точно тоді були “не на часі”. Я вважаю, якщо ми дійсно готувалися до такого процесу, як повномасштабна війна (тому що війна, як така, триває у нас з 2014 року), то ми повинні були абсолютно по-іншому вибудувати пріоритети для фінансування країни.

Наступне питання – 22-го, 23-го, коли приймали надзвичайний стан, я казав, що потрібно запроваджувати вже не надзвичайний стан, а воєнний, тому що все вже “кипіло”. Був впевнений що буде війна задовго [до початку повномасштабного вторгнення – ред.]. У мене була зібрана і тривожна валіза, і набої, і консерви, був чіткий план, що робити, “Розумна політика” по ньому пройшла. Наскільки це було можливо, ми були до цього готові. Але, тим не менше, я не розумію, чому, знаючи про повномасштабне вторгнення, СБУ не зробила все від неї залежне, щоб не відбулося того, що відбувається в Харкові, Херсоні, інших містах. Свого часу ми їздили у відрядження в Харків, це було за декілька тижнів до війни, 9-10 лютого, і СБУ, замість того, щоб займатись боротьбою з колаборантами і підготовкою до повномасштабного вторгнення, займалась тим, що вимикала нам світло, щоб ми не могли провести пресконференцію.

Якщо ми готувались до повномасштабної війни, то розмінування точно не входить в ці плани. Це не створює резонансу, тому що люди не знають – заміновано воно, чи розміновано, це не впливає на суспільство, на настрої. Але це точно впливає на безпеку. Чому ворог так швидко пройшов через Чорнобильську зону, чому її не було заміновано, багато “чому?”… Чому не була готова тероборона? Я погоджуюсь, що це не можна було робити в жовтні, тут з президентом абсолютно згодний. Але за два дні ми повинні були казати людям, що потрібно відвезти [в тил – ред.] жінок та дітей, чоловіки мали взяти до рук зброю… Не 24-го “хто чим міг, з тим і бігав”, а підходити до проблеми трохи по-іншому.

Я переконаний, якби ми так зробили, то наслідки були б трохи іншими. Якщо була чітка інформація про Гостомель, що там буде висадка десанту, а я пам’ятаю, для наших військових було дуже важко пошкодити злітно-посадкову смугу, – я б її замінував, якщо б я приймав на той момент рішення. Дуже багато речей, які не повпливали б на суспільний резонанс, тому що паніка – це велика проблема, це треба розуміти, але дали б нам змогу ускладнити ворогу наступ. Так само з прикордонними територіями Чернігівщини, Сумщини – думаю, що не все відповідні служби зробили для того, щоб Україна була на 24 лютого готова. Публічно казав, що треба вводити воєнний стан і закривати кордони, готуватися до війни, відвезти цивільне населення, вивести на позиції армії. Було зрозуміло, що вони будуть нападати. І це було зрозуміло задовго до того, на жаль. У мене збереглись фото підготовлених кофрів зі зброєю в будинку, датоване 13-м лютого. Весь час був в Києві, на відміну від деяких колег, не ховався в “канівському котлі”, Закарпатті, деінде.

Тому, коли [Дмитро – ред.] Кулеба каже, що йому сказали про те, що нам треба копати окопи, траншеї – вважаю, що ми повинні були починати копати. Я в цьому плані людина, схильна перестраховуватись. Краще зробити зайві кроки, які убезпечать ситуацію, аніж потім жалкувати, що ти цього не зробив.

Ще одне запитання – як ви зазначили, не тільки західні розвідки попереджали про вторгнення, попереджала й українська розвідка, про це писали ЗМІ – і в той же час, 22 лютого, коли вже почалось загострення на Донбасі, на засіданні ВР пан Гетманцев, очільник “податкового” комітету, заявляв, що виділення додаткових 50 мільярдів гривень на оборону коштом “дорожного фонду” є “політичним піаром” та “популізмом”…

Так-так, він багато чого каже…

…Як людина, яка розуміє, як працює владна команда – на Вашу думку, чому була така розбіжність [щодо заяв на тему підготовки до війни – ред.]? Тобто, нехай, можна не довіряти американській розвідці, яка помилилась в Афганістані (припустимо), щодо захоплення Києва “за три дні” – але чому не довіряли своїм же людям, зі своєї команди?

Не хочу зараз називати прізвищ, мені незручно, але в п’ятницю [18 лютого – ред.], під час “години запитань до уряду” я підійшов до одного з посадовців, не члена парламенту, зі словами: “Дивись, у нас буде зараз війна. Коли? Завтра, післязавтра, через скільки днів?” Мені відповіли: “Дима, перестань, войны не будет”… У президента, можливо, була така інформація, але частина людей, м’яко кажучи, дотичних до цього процесу, запевняли, що війни не буде. Максимум що буде, ще щось на Донбасі. Але на той момент було три сценарії, які я передбачав: перший – загострення на Донбасі без безпосереднього застосування російської армії, другий – вихід на, так звану, “Новоросію”, це те, що вони сьогодні роблять, і третій, найгірший – зайти через Білорусь, Чернігів, Житомир, рухатись вниз на Вінницю та перерізати [територію України – ред.] до Придністров’я. Вони йшли за останнім сценарієм, планували, але нам допомогла їх корупція, яка створила в них самовпевненість, що тут “всьо харашо”: вони думали, що щонайменше в деяких регіонах їх зустрічатимуть з хлібом-сіллю – це Чернігів, Харків, Запоріжжя, Суми, Херсон, Миколаїв, Одеса…

Але вийшло інакше. Коли всі розповідали, що “Харьков – русскій город” і там всі чекають “русскій мір” – ми побачили, як Харків вміє насипати у відповідь. Вони їхали “налєгкє”, їхали вечеряти вже в Києві. Деякі їхали вже у парадній формі, хтось віз парадну форму. Вони планували, що особовий склад на техніку сяде в Гостомелі – планували висадити там десант, взяти їх на техніку, перерізати Житомирську та Одеську трасу, вийти на Васильків, взяти ще один аеродром і рухатись до Дніпра. Друга частина заходила через Вишгород, третя – планувала зайти через через Бровари і Бориспіль, взяти аеропорт в Борисполі і так оточити Київ.

На щастя, їм не вдалося. Завдяки, в першу чергу, ССО, ГУР (бійці якого безпосередньо вели бої), це була тероборона (зараз жартують, що Ірпінська ТрО вартує щонайменше половини армій НАТО, але, на жаль, це не жарти, враховуючи кількість загиблих). Завдяки частинам 72-ї бригади, яка зайняла Мощун і обороняла переправи через річку Ірпінь, це була і, слід віддати належне, частина спецназу ДБР (кілька десятків людей, які, на відміну від решти, не втекли у Львів), спецназ НАБУ і багато інших людей, які, вибачте за сленг, “вивезли” це на героїзмі та відвазі українського солдата і громадянина. І цього точно не чекала Росія, гадаю, ми й самі від себе не очікували таких черг у військкоматах, такого героїзму, самовідданості, впевненості в перемозі – і це дуже мотивувало нас та демотивувало ворога.

У цій ситуації пригадується вислів Іллі Самойленка з “Азову” про те, що героїзм починається там, де провалились організація та планування – зараз чомусь побутує думка, яку озвучив і керівник Офісу президента, про те, що нам потрібно завершити війну до Нового року, або навіть до зими (хоча б “активну фазу”, що б під цим не малось на увазі). В той же час західні політики називають дати [кінця війни – ред.] – весна-літо 2023 року, дехто – 2024 рік. Ми готуємось до того, що війна триватиме не до зими, а ще принаймні рік? Адже на зиму потрібно придбати зимову форму, буде нова ротація на фронті – і цих людей треба одягнути фактично “заново”…

Я пам’ятаю “росказні” про те, що війну завершимо “за два-три тижні” – це смішно, але насправді дуже сумно. Так само й зараз не треба займатись шапкозакиданням. У мене немає сьогодні повної картини, щоб однозначно сказати – готуємось чи ні. Але, виходячи з того, що я знаю, з мого досвіду – війну ми не завершимо до кінця року. Не слід плутати – припинення або зменшення [інтенсивності – ред.] активної фази війни – можливе, тому що восени техніці буде важко рухатись (це те, з чим зіткнулись росіяни у лютому). Друге – немає “зеленки”, рухатись там, де немає можливості замаскуватись, дуже важко. Я очікую зменшення інтенсивності бойових дій восени-взимку цього року. Але я не очікую, що це буде завершення війни. Ми не зможемо сказати: “Так, у нас тут трохи стихло, тому ми всіх демобілізуємо”.

Ви задаєте правильні питання, але проблема в тому, що задаєте їх ви, а не профільний комітет Ради, наприклад. Не хочу зараз переходити на особистості, але, знаєте, як воно завжди – “ми все знали”, але бюджет витрачали не так, як того потребує підготовка до війни. Це раз і два – ми навіть сьогодні цього не робимо. Ми сьогодні повинні були б перевести економіку на рейки воєнного стану. Цього не відбулося.

Економіка працює, як сама вміє, без допомоги, а й навпаки – деякі очільники комітетів, той же Гетманцев, намагаються ще більше “закрутити гайки”. Мовляв, “Ага, у вас виходить працювати? Ну то давайте ми вам ще податки піднімемо. Все одно працюєте? Давайте ще +10% податків. Знову вийшло працювати? Ну, ми вам ще щось придумаємо, щоб ви взагалі уже…” Чомусь деякі політики вважають, що “для того, щоб корова більше давала молока і менше їла, її треба менше годувати і більше доїти”. Але ця “корова” так здохне. Ми повинні наповнювати бюджет не лише коштом зовнішньої допомоги, але й робити так, щоб працював український бізнес. Я розумію, що це непросто в умовах війни, але так ставитись до бізнесу, як сьогодні, точно не можна.

Повертаючись до зими – декілька місяців тому ми били на сполох про те, що Нафтогаз та Кабмін працюють неефективно, влада неефективно готується до опалювального сезону. Нам казали: “Ми все знаємо, все розуміємо, без вас розберемося”. Зараз вже починаються погані дзвіночки. Нафтогаз каже про те, що необхідного об’єму газу не вдасться закачати у сховища. У нас є трохи більш як 12 мільярдів кубометрів, з них близько 1.5 мільярда – це газ приватних компаній, на який не можна розраховувати. Ще 4-5 мільярдів кубометрів, які просто фізично не можна використати. Плюс Росія, яка поки що не перекриває постачання, але як тільки зрозуміє, що може це зробити – вони це зроблять.

Коли “Розумна політика” пропонувала конфісковувати російський газ – не порушуючи законів України та норм міжнародного права, просто беручи російський газ, який прокачується територією України (до кордону з Європою це – російський газ) – а ми прийняли закон, який дозволяє цей газ конфісковувати, оскільки цей газ є активом, як і будь-які інші активи Росії в Україні чи за її межами. Після цього – продавати цей газ в Європі і надлишок закачувати у власні сховища – цього не відбулось, “ми ж боїмось якось там Росії нашкодити”. Натомість після цього російські телеграм-канали та медіа розповідали, що “Разумков пропонує красти російський газ”. По-перше – не красти, а конфісковувати, по-друге – те, що вони вкрали у нас Донбас, Крим, Херсонську область, частину Харківської і Запорізької – то це нормально? Те, що вони вкрали ЗАЕС, найбільшу в Європі атомну електростанцію, це 6 із 15 енергоблоків в Україні – це нормально? Але ж ні, ми ж повинні й далі гратись у якісь джентельменські угоди…

Ми говорили про те, що потрібно переводити системи опалення на електрокотли, розуміючи, що сьогодні є проблеми з вугіллям. Так, переведення ТЕЦ на електрокотли – це великі кошти, але тим не менш. Якщо б ми почали це робити в квітні, то процес придбання тривав би 3-4 місяці, ще 2 – на встановлення. Ми б могли вийти на більш-менш рівномірну роботу АЕС, адже це не електровимикач, вони не працюють за принципом “увімкнув-вимкнув”. Таким чином, ми б вдень забезпечували необхідний об’єм електропостачання, а вночі готували б теплоносії, гарячу воду.

Сьогодні Нафтогаз розповідає, як погано живеться – і паралельно купує 7 броньовиків майже за мільйон євро, для того, щоб Вітренко катався Полтащиною. Я, коли був головою Верховної Ради, їздив на [Toyota – ред.] Camry, а не на броньованому Mercedes. А у нього “вона” якась золота, чи він на іншій машині їздити не може? Сьогодні їм [Нафтогазу – ред.] виділяє парламент (хоча ми були проти) 201 мільярд гривень, планується виділити ще 15 мільярдів. Ну куди? А ті гроші, які в них були, 3 мільярди доларів, вони віддали в бюджет на дороги, що я теж критикував свого часу. Тобто, пріоритети в нас трохи дивні, як на мене.

Повертаючись до опалювального сезону – давайте не забувати, що Росія поводить себе як терористи, я не виключаю, що вони завдаватимуть ударів по об’єктах інфраструктури – це впливатиме на забезпеченням теплом. А диверсифікація в необхідному об’ємі не відбулася. Сьогодні уже всі починають говорити про те, що будуть проблеми з газом, можуть бути проблеми з електропостачанням… Я розумію, що добре сидіти в броньованому позашляховику і розповідати про те, що потрібно купувати теплі ковдри, генератори і так далі. Але, як на великий будинок поставити генератор? На приватний – так, а на багатоквартирний? Ну про що ви говорите?

Проблеми є, і є дуже мало часу на їх вирішення. Я намагаюсь не критикувати, але тут дійсно велика проблема, з якою зіткнуться всі. І хтось за це повинен нести відповідальність, щоб не виявилось так, як з керівниками СБУ, які “здали” Херсон, а потім виявилось, що “все гаразд”, все спокійно. Хтось повинен же був контролювати цей процес. Пригадайте, скільки акцій протесту на підтримку України було на початку повномасштабної війни, скільки людей виходили на вулиці на підтримку України. Щоб не вийшло так само, що люди будуть виходити на акції, а хтось уникатиме відповідальності. За свої дії або бездіяльність необхідно нести відповідальність.

Не секрет, що Захід нас зараз забезпечує як у військовій сфері, так і значною мірою в цивільній. Можливо влада розраховує саме на цю підтримку, і наскільки вистачить цієї підтримки? Та чого очікують в цьому процесі від нас?

Ми на це зараз не дуже впливаємо, давайте будемо об’єктивними. Вони нам дають стільки, скільки можуть і хочуть – хтось може, а хтось хоче. У військовому плані стовідсотково треба дякувати за будь-яку допомогу, але також колеги повинні розуміти, що це не війна Росії з Україною. Це війна “потойбічного” світу з цивілізованим. Я сподіваюсь, що це житиме в головах, і Україні допомагатимуть і надалі, адже без фінансової допомоги ми не протягнемо. Жоден місяць з початку повномасштабної війни ми не проходимо без допомоги партнерів. Але, на мій погляд, ця допомога використовується не завжди раціонально. Ми її проїдаємо. Потрібно частину цих коштів спрямовувати не на проїдання, а на те, щоб “дати вудку” українцям, і вони могли не чекати “рибку” з-за кордону, а “ловити” її самі.

Потрібно повертати підприємства на Київщину, ви ж бачите, Київ сьогодні живе, як до війни. Якщо ми говоримо про допомогу бізнесу, то передусім про пільгове оподаткування – не знову додавати, а навпаки, знижувати податки. Це кредитування коштом бюджету, фінансові гарантії від держави. Натомість бізнес створить робочі місця, а це – зарплати, податки і взагалі – життя. Цього сьогодні не відбувається, повернення підприємств на території, де це можна робити, я не бачу. І це буде негативно впливати, тому що подальше “закручування гайок” призведе до того, що бізнес поїде за межі України. Їм там буде простіше, там зрозумілі правила гри, які не змінюються хаотично. Це ж смішно, якщо ми сьогодні скасовуємо податки на ввезення товарів і послуг, а через декілька місяців знову запроваджуємо. Причому, ми задавали питання і тому ж Гетманцеву, і міністру фінансів: “Ви впевнені, що доцільно відмінити всі податки на ввезення?” – “Да, ми все розуміємо, ми все прорахували”. Пройшло кілька місяців, там “почухали голову” – “ой, у нас щось не те відбувається з бюджетом, давайте повернемо”.

Багато запитань було про машини – дійсно, хтось привіз собі і Бентлі, і Мерседес 600-й. Але здебільшого везли люди, які втратили машини на окупованих територіях. І 7 тисяч людей просто “зависли”, бо повернули мито одномоментно – вони придбали машини і були змушені доплатити ще мито. Ми зареєстрували законопроєкт, який дозволить їм ввезти авто без сплати мита, але він сьогодні лежить у Гетманцева “в шухляді”. Каже – “це популізм”. Це не популізм, це виправлення його помилок.

Наступна “геніальна” ідея Кабміну, і вже НБУ додався, і профільний комітет – про введення додаткового збору на імпорт при обміні валюти. Це негативно вплине на населення, оскільки люди будуть змушені сплатити мінімум 10% націнки на імпортні товари. Друге – це 100% негативно вплине на український бізнес, який імпортує товари. І це негативно вплине на інвестиційний клімат.

Що сьогодні відбувається – прийняли закон про приватизацію. Ми категорично виступали проти, оскільки “велика приватизація” (яку спочатку “продавали” як “малу приватизацію”) починається з 1 вересня. Але сьогодні, в умовах війни, ціна цих активів мінімальна – сюди зайде або високоризиковий інвестор, або той, хто купить і “покладе до кращих часів”, або той, хто, як у 90-х – купить підприємство, “розпиляє” його і піде далі.

Навіть якщо не говорити про приватизацію – ця історія з 10% – це взагалі диверсія. Уявімо, ви бізнесмен, створююте тут компанію, купили підприємство. Його потрібно модернізувати – ви купуєте обладнання за кордоном – це плюс 10%. Потрібно купувати сировину, здебільшого це теж імпорт, повністю або частково, ще плюс 10%. Ви на це дивитесь і думаєте: “А нахіба воно мені треба? Я краще повернусь до Польщі, Німеччини, Італії, де я розумію правила гри, де нема ризику, що щось прилетить, де нема виїзду робітників в інші країни…”

навіть навпаки – є ті ж українці, які вже приїхали в країни Європи…

Правильно, я про це й кажу! Тому я вважаю такі ініціативи – диверсією від держави і грою на руку ворогу. Може й несвідомо, але тим не менш. Це аналогічно тому, як свого часу дуже хотіли приватизувати Укроборонпром, це називалось “корпоративізацією”. Я, наприклад, завжди виступав проти цього, це було близько півтора року тому. Якщо б ми це тоді зробили, сьогодні у нас не було б і половини того, що дає Укроборонпром для української армії: “Стугон”, “Корсарів”, “Нептунів” і так далі. Або ще краще – прийшов би через якісь “прокладки” російський інвестор, купив би і “поклав” це. Є речі, які дійсно треба приватизувати, але я не впевнений, що сьогодні, а є ті, які точно сьогодні не можна приватизовувати. Наприклад, порти, зараз йдеться про приватизацію портів – це зупинить їх роботу, а ви хочете вивозити зерно. Як це працюватиме? Однією рукою ви вирішуєте проблему, слід віддати належне перемовникам, які брали участь у переговорах щодо експорту зерна – якщо чесно, у мене були більш песимістичні настрої щодо цього процесу. Молодці, вийшло добре, зерно як не як, але поїхало. Але іншою рукою хтось намагається цей процес зупинити. Я не знаю, як це коментувати. Я не знаю, що гірше – дурень чи зрадник, бо дурощами іноді можна нашкодити більше, ніж прямою зрадою.

До слова, на цьому моменті хотілось би зачепити й “політичні” питання – ходять чутки, що готуються якісь перевибори, поки що не дуже зрозуміло, кого й куди, але готуються. До вас доходили подібні чутки? Як ви це все оцінюєте?

Доходили… Вважаю це безглуздям. Я це чую, починаючи з кінця першого місяця [повномасштабної – ред.] війни, коли розповідали про “2-3 тижні, і всіх переможемо, а потім проведемо вибори у вересні”. Причому і парламентські, і президентські, хоча українське законодавство це прямо забороняє, паралельне проведення двох виборів. Я все чудово розумію, що в нас часто плювати хотіли на закон, але, якщо ми хочемо жити “як в Європі”, то й до правил слід ставитись “як в Європі” та цивілізованих країнах світу.

Але, якщо чесно, то я не розумію, про що ми взагалі говоримо зараз. Доки війна і триває воєнний стан – вибори будь-які заборонені. Друге, навіть якби сьогодні завершилась війна, ми повернули всі окуповані території, зруйнували Кримський міст, вийшли на кордони 91-го року – зараз частково зруйновано реєстри, частина виборців – закордоном… Історія про “онлайн-голосування” – це абсолютно недемократично. Якщо йти цим шляхом, то “товариш Ківалов” зі своїм “паралельним сервером” буде “нєрвно плакать в сторонке”. Це просто недемократично.

Далі – велика кількість внутрішньо переміщених осіб. Для виборів потрібно виділити кошти і забезпечити агітацію, рівний доступ до виборчого процесу. Це фізично буде зробити неможливо за декілька днів. На це піде 4-5 місяців, можливо й 6, якщо ми говоримо про демократичні вибори.

Я розумію, що комусь там подобаються високі рейтинги. Вони всім подобаються – коли вони в тебе. Але навіть провести сьогодні об’єктивне соціологічне дослідження достатньо важко.

Друге – сьогодні люди живуть в іншій парадигмі. Те, що називається рейтингом, сьогодні є сукупністю багатьох речей – підтримки тебе як особистості, підтримки твоєї посади і так далі. Що є сьогодні, і що буде через півроку, якщо війна до того часу завершиться, це теж велике питання. Дай Боже, щоб вибори пройшли так, як це передбачає чинне законодавство, у жовтні 2023 року. А президентські в 2024-му. Але давайте зачекаємо. Вважаю, що політичне бажання не має обганяти здоровий глузд. Сьогодні дострокові вибори неможливі, якщо ми говоримо про нормальний виборчий процес.

Щодо парламенту діючого – ви свого часу підписали рішення про повернення журналістів до парламенту [після заборони, пов’язаної з запровадженням карантину – ред.]. Сьогодні засідання ВР проходять фактично в закритому режимі, про дільність нардепів виборці дізнаються з телеграм-каналів нардепів, або тих, хто стверджує, що має доступ до кулуарів. Чому за цей час не реалізовано можливості хоча б здійснювати онлайн-трансляції засідань Ради – зрештою, у нас є цілий телеканал “Рада”, для якого це є прямим обов’язком?

Я звертався з цим питанням до голови Верховної Ради, і це питання постійно піднімається на погоджувальних радах – всі фракції, крім “Слуги народу”, підтримують цю ідею. По-перше, порушується постанова самої ВР “Про висвітлення роботи Верховної Ради України”, це зона відповідальності телеканалу “Рада”, думаю, що згодом комусь за це теж потрібно буде відповідати. Вони прикриваються рішенням РНБО, але одне іншому не заважає. Аргумент [у противників висвітлення роботи ВР – ред.] такий: “У нас є декілька папірців від СБУ про те, що небезпечно пускати журналістів в стіни ВР, бо парламент можуть обстрілювати”. Можуть? 100% можуть. Як і школу в Миколаєві, завод в Києві, торговельний центр у Кременчуці, площу у Вінниці.

Якщо ми говоримо про допуск журналістів, то я вважаю це тиском на свободу слова. Погоджусь з тим, що ту кількість людей, яка була до війни, не можна впускати. З тим, що їх потрібно ретельно перевіряти. Сьогодні пропонують публікувати інформацію про засідання ВР через 30 хвилин після його завершення. Але, по-перше – у нас є колеги, які ведуть онлайн-трансляції, по-друге – це профанація, всі чудово знають, коли буде засідання парламенту. Я спілкуюсь з журналістами, від яких чую: “А що в у понеділок розглядатимете?” А це ж, нібито, “велика таємниця”. Тому це навіть не смішно.

Помічники, апарат ВР, нардепи, журналісти знають [коли відбуваються засідання – ред.]. Коли знає така кількість людей – хто повірить, що про це не знає Росія? Знає. Може вдарити? Може. І це не залежить від того, чи буде там два десятки журналістів, чи їх не буде.

Сьогодні мені видається, що Верховну Раду намагаються прибрати з політичного життя країни, хоча насправді саме від парламенту багато чого залежить, саме парламент виділяє гроші на армію. Не Кабмін. Забезпечує в межах бюджету фінансування силовиків, допомогу вимушеним переселенцям… саме Верховна Рада. А хтось просто не хоче це показувати. Не знаю, чому, але вважаю, що керівництву ВР варто було б зайняти більш жорстку позицію.

А до Єдиного маратону яке ваше ставлення? В його нинішньому форматі, і самої ідеї його.

Вважаю, що Єдиний маратон себе давно вичерпав. Навіть не так вважаю – я в людей запитую, бо сам його давно не дивлюсь. Скажімо так, Маратон дуже специфічний, тому що доступ до нього мають лише обрані, це чітко визначається лише на якихось нарадах, кимось, багато є розповідей про те, хто приймає рішення. Я на Єдиному марафоні не з’являюся вже дуже давно, багато місяців, просто тому, що комусь це не подобається.

І питання ж не в тому, що критикую чи не критикую. Сьогодні критику дійсно, наскільки це можливо, відклали подалі, хіба що говорять про зовсім кричущі та безглузді речі. Але тим не меншн, ситуація така – рівень довіри до Маратону падає, навіть соціологія показує, що люди отримують ключову інформацію з телеграм-каналів, а не центрального телебачення, причому не лише Марафон, а й інші канали, які окремо працюють.

Відверто кажучи, Маратон зараз став таким собі “першим каналом Совєцького союзу”. Пригадується включення “Лебединого озера”, програма “Врємя”, якось так. Це було правильним рішенням на початку повномасштабної війни, для швидкого донесення інформації, для боротьби з дезінформацією. Але зараз він став великим рупором влади. І люди теж це бачать і, на жаль, це не додає ні владі, ні державі.

На завершення – Ви згадували, що передбачали початок [повномасштабної – ред.] війни і готувались до неї. А як вона на Вас вплинула?

Думаю, що війна на всіх вплинула… Особливо тих, хто був тут у перші дні, хто не повтікали до Львова. Насправді, я хотів би після війни побачити список, де хто був. Справді, мені цікаво. Наприклад, президент у цьому випадку – молодець, він не поїхав, навіть якщо йому хтось пропонував. Це було важливо у перші дні, оскільки якщо б він виїхав, це мало б наслідком серйозну демотивацію і деморалізацію населення. Ті, хто залишався тут у перші дні, пам’ятають, як це було.

Я зараз не про людей, люди повинні були виїжджати. Правильно зробили, коли вивезли свої родини. Я кажу про представників влади, силовиків, тих, хто сьогодні б’є себе в груди і розповідає, як він любить Батьківщину – як він любив її у перші дні “десь там”. Наприклад, ті, хто створив групу “Відновлення  України”, зараз “відновлюють” її у Монако. [Народний депутат Вадим – ред.] Столар, Абрамович – вони сидять там. Ну яке ви моральне право маєте бути народними депутатами України? Напишіть заяву, складіть повноваження і сидіть далі в Монако, які питання. Ви – багаті люди, можете собі дозволити, питань нема.

Розповідати, “як ти любиш Батьківщину”, і сидіти там, причому будучи не просто бізнесменом, а політиком, якого обрали люди для представництва своїх інтересів – але вони сидять там. Чого ви туди поїхали? Всі ж розповідають, що знали, що буде війна. Тобто, ви поїхали туди чому? Хотіли дочекатись “русского міра”, щоб повернутись з іншими прапорами? Це теж питання. І взагалі – як потім людям в очі дивитись? Не знаю… Я розумію, хтось тиждень, хтось 10 днів добирався до України, різне буває. Але ті, хто виїжджав – мені важко це пояснити.

Ті, хто був тут у перші дні – вже ніколи цього не забуде. Київ у ті дні нагадував фільм про апокаліпсис, було враження, що навіть птахи не літали. Чи було страшно? Мабуть що так. Моторошно? 100%. Коли приходить інформація про те, що [російські – ред.] танки йдуть – ну-у, таке. І це багато людей пережили. Думаю, що людям, яких тут не було, важко це зрозуміти і уявити, тому що для когось було питанням знайти набої для ТрО, знайти бронік чи якусь гуманітарну допомогу, чи знайти паливо під час активних бойових дій поблизу Києва, а для когось зараз ключовою проблемою є те, що чогось не вистачає в ресторані. Тому, я думаю, що війна змінила всіх, хто до неї доторкнувся 24-го.