Протести проти фальсифікації виборів президента у Білорусі тривають уже декілька днів поспіль. Мітингарі не відступають від своїх вимог попри те, що ОМОН застосовує гумові кулі та світлошумові гранати. При цьому вперше в історії своїх протестів білоруси наважились зводити барикади та застосовувати «коктейлі Молотова» проти силовиків.

На акції протесту виходять жінки, не бачачи для себе іншого виходу. А працівники білоруських державних підприємств навіть наважились на страйк. Мова зокрема про підприємства «БелАЗ», «Гродно Азот», маргариновий та електротехнічний заводи у Мінську.

Вже тиждень українці лаються між собою в соцмережах, чи зможуть білоруси здолати Лукашенка за відсутності партійної опозиції і бізнесу, який би підтримав протест. Дехто звертає увагу, що опозиційні кандидати пов’язані з Росією, хтось попри все радить білорусам протестувати.

В медіапросторі уже звучать думки, що білоруські протести в чомусь повторюють шлях успіху польської «Солідарності» 1980-х років, котра добилась «оксамитової революції» в своїй країні. А Лукашенкові уже передбачають сумну долю румунського диктатора Чаушеску, котрий також наважився стріляти на ураження по демонстрантам.

Але успіх польської «Солідарності» та повалення режиму Чаушеску спричинили декілька факторів.

Каталізатором протестної активності ставало загострення ситуації в економіки до межі колапсу. Але головними драйверами процесів були все ж люди, котрі мали досвід партійної роботи, або ж роботи в іншого роду структурах із чіткою ієрархією.

На тлі загострення політичної ситуації диктатори самі позбавлялись від функціонерів, котрі б могли якраз «законсервувати» диктатуру. І так в іншої частини еліти формувався загальний консенсус, що режим більше не може існувати.

І звісно, що своє значення мав також фактор лояльності силовиків. Тут справа не тільки в тому, шо перехід армії на бік повсталого народу сам по собі має потужне символічне значення. Просто при революційній ситуації поліція та спецслужби захищають своїх диктаторів до останнього, і єдине що їх може зупинити – загроза бути вкатаними в асфальт бронетехнікою армії, котра стала на бік народу.

Бетон польської диктатури

У Білорусі 2020-го року та у Польщі 1980-х років є як мінімум одна спільна риса – політичний ландшафт країни сам по собі виштовхував громадян на «вуличну політику».

Правлячою «монопартією» у тодішній Польщі була ПОРП (Польська об’єднана робітнича партія), котра формально просто «взяла на озброєння» комуністичну ідеологію.

Тому тодішні поляки, яким не подобався режим, організовувались у профспілки за професійною ознакою.  А бренд профспілки «Солідарність» був доволі зручним для об’єднання різних прошарків населення навколо ідеї протистояння влади. Ми ж, наприклад, знаємо про «Солідарність» робітників гданської верфі, вихідцем із якої був Лех Валенса. Але нічого – про спілку «Солідарність» польських фермерів, чи спілку «Солідарність» журналістів, а обидві організації також були учасниками «антивладного» фронту.

Формальними причинами протестів було загострення економічної кризи, яке «било по кишеням» звичайних громадян. Наприклад, на початок 1980-х років Польща мала $25 млрд боргів (за тодішнім курсом), і на погашення позик йшло 90% усієї експортної виручки. І каталізатором акцій «Солідарності» у 1980-1981 роках стало зниження продажу м’яса у державних магазинах, та заборона торгувати таким продуктом для приватних торгівців.

Виникла класична ситуація «хіба ревуть воли, як ясла повні?», на яку польська влада відповіла поліцейським спецназом. Про нього варто сказати окремо. Він мав грізну назву ZOMO, хоча це слово – просто польський аналог російської абревіатури ОМОН. Цей ZOMO мав на озброєнні гранати із сльозогінний газ, стрілецьку зброю, бронетехніку та водомети. Про цю структуру також розпускали чутки, що її бійців тренують «до озвіріння» за особливою методикою. Хоча секрет, схоже, був у тому, що польські «космонавти» просто знали, що начальство їх «прикриє».

На цьому фоні в польської еліти наростало відчуття «зовнішньої загрози»: верхівка ПОРП боялась або «братньої допомоги» від Москви, або ж що соціалістична Німеччина захоче відібрати свої колишні території у Польщі. І саме тому Войцех Ярузельський в грудні 1981 року запровадив саме воєнний стан, а не надзвичайний, як це доцільно робити при політичних катаклізмах.

За декілька наступних днів ZOMO та військо арештували майже 10 тисяч опозиційних діячів. І схоже, що саме участь військових у цих акціях остаточно «розв’язала руки» поліцейським. Наприклад, 16 грудня 1981 року відбувся сумнозвісна «пацифікація шахти Вуєк», під час якої ZOMO спочатку закидало територію шахти гранатами із газом, а потім під час штурму підприємства застрелило 9 шахтарів. Просто цю акцію «прикривала» рота солдат з автоматами, 30 бронемашин та 10 танків. Інакше б схоже, поліцейські не були б настільки зухвалі.

Водночас, диктатор Польщі Ярузельський скористався ситуацією, щоб «нейтралізувати» ту частину польської еліти, котра тиснула на нього та добилась силового вирішення конфлікту. Цю «спайку» партійних функціонерів та частини військових ще називали «Бетон», і саме їх відсутність у польській політиці кінця 1980-х років дозволила мирно передати владу.

Було важливо, що Захід не лишився осторонь тодішніх подій в Польщі. У відповідь на дії Ярузельського США наклали санкції, через які польська економіка в 1981-1985 роках втратила $15 млрд (за тодішнім курсом). Субсидії Кремля у цей період склали тільки $4 млрд, і це був ще один із факторів, який ослабив диктатуру. Коли «пайка зменшилась», навіть ZOMO зі своєю славою «тонтон-макунтів» не проявляв особливого запалу у розгоні мітингів «Солідарності» у 1988-1989 роках.

А що ж сама «Солідарність» той період? Зараз прийнято дещо перебільшувати значення соцмереж для координації протестних дій, бо так випадає з уваги фактор первинної координації опозиціонерів. У Польщі 1980-х років насправді «самвидав» – тобто поширення паперових листівок – був досить швидким, але ж опозиціонерам десь треба було збиратись, домовлятись про програму дій та обирати нових лідерів. І в цьому ракурсі мало значення підтримки «Солідарності» від католицької церкви та університетів. У їх приміщення не мали права заходити силовики, тому саме в аудиторіях та костьолах відбувалось навчання активістів або ж вибори лідерів «Солідарності» на місцях.

У наш же час, попри розгул «діджиталізації» в політиці ще нема прикладів, коли якусь реальну політичну структуру вдалось утворити виключно через діалоги в месенджерах.

Дев’ять днів кінця тирана

У Лукашенко та Чаушеску була мінімум одна спільна риса – вони обоє «колгоспники». У тому сенсі, що білоруський диктатор свою політичну кар’єру почав як директор колгоспу. А Чаушеску – як міністр сільського господарства Румунії в 1948-1950 роках, котрий провів у країні колективізацію за «сталінським» зразком (між іншим, Румунія стала єдиною країною соцтабору, де були створені колгоспи, в інших країнах все ж зберігалась свобода праці для фермерів у тій чи іншій формі).

А ще Чаушеску також постійно боявся замахів. І при цьому – любив бути в об’єктивах телекамер, або ж насолоджуватись увагою журналістів (звісно, організованою «товаришами по партії».) Тим більш, що журналісти не скупились на епітети із розряду «найвеличніший лідер сучасності».

А ще Чаушеску любив економічні проекти на межі добра і зла, котрі також били по кишеням звичайних громадян. Наприклад, поки Бухарест після землетрусу 1977 року перебудовували під стиль типу «сталінського ампіру», в Румунії був дефіцит бензину, хоча ж країна добувала та успішно переробляла власну нафту. Місцева інтелігенція сумно жартувала, що в країні неможливо повіситись, бо в магазинах нема мила та мотузки. А на середину 1980-х років зовнішній борг Румунії виріс до $10 млрд за тодішнім курсом, і країна виглядала настільки ненадійним боржником, що їй не хотів помагати навіть Кремль.

Якщо в  проектах щось йшло не по плану, диктатор перекладав відповідальність на «товаришів по партії». Наприклад, наступником Чаушеску був Іон Ілієску, якого тиран вигнав із партії за начебто провал проекту «канал Дунай – Чорне море»: бачте, «найвеличніший» хотів, щоб це саме Чорне море почало впадати в ріку, а не навпаки.

Таке «свято життя» охороняла спецслужба «секурітате», що не мала стандартної уніформи та емблеми, зате мала в своєму складі майже 7 тисяч «оперативників» та 20 тисяч солдат жандармерії, озброєної бронетранспортерами та легкими гарматами. В «секурітате» брали переважно вихованців інтернатів, і це було щось середнє між реінкарнацією яничарського війська та копією КБД-шної дивізії ім. Дзержинського (ОМСДОН), що охороняла Кремль.

В один момент Чаушеску задумав проект, що міг остаточно «покласти» економіку країни, і заодно спровокувати міжетнічні заворушення. І це стало сигналом «для ображеної» частини компартійної еліти «валити» диктатора. Чаушеску задумав у Трансільванії, населеній угорцями, провести «систематизацію» агровиробництва та по суті зруйнувати села.

Символічною фігурою опору таким планам став єпископ-угорець Ласло Текеш, який жив у місті Тімішоара, і котрого мала заарештувати «секурітате». Власне, за Текешем прийшли 16 грудня 1989 року, але на його захист стали місцеві прихожани. «Секурітате» почала стріляти на ураження, але це тільки спровокувало заворушення в місті. Чаушеску наказав ввести в місто війська, але міністр оборони Василє Міля відмовився це робити. Буквально за декілька годин Міля знайшли мертвим, і це уже налаштувало армію проти Чаушеску.

Диктатор особливо в критичні моменти прагнув чути оплески публіки, і вірні йому «товариші по партії» вирішили ці оплески організувати. 21 грудня 1989 року в Бухаресті скликали 100-тисячний мітинг «бюджетників», котрі мали зобразити свою любов до «найвеличнішого». Чаушеску навіть встиг почати виступ. Але щось пішло не так – на мітингу почали рватись петарди, частина людей почала звідти тікати, а частина – навіть почала викрикувати лозунги проти Чаушеску. Диктатор перелякався, і того ж дня наказав запровадити надзвичайний стан в країні, «секурітате» отримала повне право стріляти на ураження по протестувальникам. І при цьому ж – чомусь в ніч на 22 грудня вирішив тікати із президентського палацу. Втеча не вдалась, гелікоптер Чаушеску буквально за годину «приземлили». З того моменту армія почала переходити на сторону народу, але це тільки посилило фанатизм яничарів із «секурітате».

Власне, тому Чаушеску і розстріляли 25 грудня 1989 року, щоб придушити опір «секурітате». Тут «пси режиму» розсудили, що битись далі уже за мертвого диктатора, щоб танки закатали в асфальт – така собі перспектива, тому склали зброю.

Але розстріл диктатора не припинив диктатуру в самій Румунії. 20 червня 1990 року президентом країни став той же Іон Ілієску із «намальованими» 85% голосів. Ця подія спричинила протести під назвою «Голаніада»: учасників акції Ілієску обізвав «голанами», себто «фашистами». А розгін цієї акції був репетицією нашого «Антимайдану», бо «голанів» розігнали 4 тисячі шахтарів із арматурою. А ще, схоже, Ілієску скористався «послугами» місцевого криміналітету, за що віддячив відповідно. Уряд та парламент Румунії підозріло довго зволікали із запуском закону про земельну реформу, завдяки чому державний сектор аграрної економіки країни майже повністю захопив криміналітет.

Слід Москви

В інформаційному просторі фігурує декілька версій про участь РФ як «третьої сили» в білоруських протестах. Лукашенко стверджував, що затримані 33 «вагнерівці» мали провокувати заворушення в країні. І при цьому – в одному із телеграм-каналів з’явилось відео, де протестувальникам протидіють і силовики із російськими опізнавальними знаками. Обидві ці версії можна вважати правдивими. Бо схоже, що мова про технологію, яку росіяни відпрацювали ще сотню років тому, під час більшовицького перевороту.

Італійський журналіст Курціо Малапарте в 1931 році видав книгу «Техніка державного перевороту». І там Малапарте стверджував, що у Троцького були свої «зелені чоловічки», які мали під виглядом лояльних Керенському військ зайняти урядові будівлі в Петрограді, поки більшовицька гвардія братиме «вокзал-пошту-телеграф». У випадку провалу перевороту, «зелені чоловічки» мали відійти як ні в чому не бувало. Або ж – і далі прикидатись вірними солдатами Тимчасового уряду.

Зараз Кремлю вигідно максимально послабити Лукашенка, щоб від нього знову відвернувся Захід, з яким той почав якось налагоджувати стосунки і йому не лишалось іншого як погоджуватись іти в міцні обійми Москви.

Тому лишається сподіватись, що Кремлю таки не вдасться перетворити Білорусь на нове поле «гібридної війни». І що білоруський народ зможе добитись для себе права вільно обирати владу, і з протесту вийдуть нові лідери. Адже для побудови нової влади все одно потрібна ієрархія.