Про це повідомляє пресслужба ОУП.
Стрічка розповідає про почуття людини з посттравматичним синдромом, емоції, які допомагають їй боротися за майбутнє.
Коли ми записували інтерв’ю для “Втраченої надії”, ми зрозуміли, що історія Ксенії – більша, ніж може вмістити фільм про російське вторгнення, – зазначив автор та режисер фільму Макс Литвинов. – Це портретний фільм. Усередині нашої героїні бачимо внутрішній вогонь. Він не тільки розвіює попіл її горя, а й дає їй енергію для боротьби за життя. Зараз українці борються із зовнішнім ворогом, але після перемоги багато хто боротиметься із ворогом внутрішнім: посттравматичним синдромом”.
Ксенія Каян працювала у міжнародній гуманітарній місії з гуманітарного розмінування на Донбасі. Сільськогосподарські угіддя в цьому регіоні заміновані і забруднені боєприпасами, що не розірвалися, в результаті бойових дій у 2014 році. У Росії організація визнана екстремістською, що створювало додаткові ризики для Ксенії під час повномасштабного російського вторгнення у 2022 році.
Героїня фільму провела перший місяць окупації в Маріуполі, коли місто руйнували російські окупанти. Ксенія провела у підвалі філармонії багато днів разом із кількома сотнями інших цивільних: “ми там були не людьми, ми були… організмами”.
Під час атаки росіян Ксенія Каян втратила сина Богдана. Після цього вона не знала, як жити далі.
У той момент я мала намір щось із собою зробити, – розповідає маріуполька у фільмі “Маріуполь. Невтрачена надія”. – Але зараз я ще живу. Тому що в мене всередині дуже сильна лють і біль. Ця лють допомагає мені дихати.
Я розклала собі ймовірні варіанти розвитку подій. Перший варіант – збожеволіти, пускати слину й сидіти, хитаючись, у кутку. Другий варіант – довести себе до інфаркту. Третій варіант – вкоротити собі віку. І четвертий варіант. Пройти реабілітацію та спробувати повернутися до подоби, якоїсь подоби нормального життя. Я так сіла, розписала ці варіанти. І я зрозуміла, що перших три Богдан би не схвалив”.
У новому фільмі висвітлюють історію Ксенії Каян “після Маріуполя”, почуття людини з посттравматичним синдромом, смисли та емоції, які допомагають героїні триматися, її боротьбу за майбутнє. Автори вважають, що “Лють дозволяє мені дихати” може надихнути багатьох у їхньому власному житті.
Документальний фільм “Лють дозволяє мені дихати” знаходиться на етапі монтажу, реліз відбудеться в лютому 2023 року.
- 28-річний Михайло Варварич, військовий 80-ї десантно-штурмової бригади Збройних сил України, та його наречена, 19-річна Ірина Ботвинська зіткнулися з новими викликами після того, як захисник втратив обидві ноги на початку 2022 року, під час боїв на Луганщині.
- Росіяни перевезли до тимчасово окупованого Маріуполя понад 30 тисяч військових. Поруч з містом будують оборонні лінії.
- Михайло Діанов, звільнений з російського полону морпіх, захисник “Азовсталі”, допоміг побратиму у придбанні біонічних протезів. Він передав два мільйони гривень, які було зібрано донатами, Роману Григоряну, що служив у 14-ій окремій механізованій бригаді імені Князя Романа Великого.