Кілька днів тому минула 5-та річниця з дня вбивства журналіста Павла Шеремета. Його справа, як і багато інших подібних, досі залишається нерозкритою, попри те, що два роки тому на брифінгу, в присутності теперішнього президента Володимира Зеленського і вже ексгенерального прокурора Руслана Рябошапки та міністра внутрішніх справ Арсена Авакова, всій країні тріумфально розповіли, що знайшли людей, які заклали вибухівку в його авто.

Єдиним з “фронтменів” того сумнозвісного брифінгу, хто досі залишається на своїй посаді, є Володимир Зеленський. Але його інтерес до розкриття вбивства, у скоєнні якого він нарівні з Рябошапкою та Аваковим звинуватив трьох людей, непричетність за ці роки вже стала очевидною, підупав настільки, що ані на сторінках самого Зеленського, ані на сторінках Офісу президента у соцмережах, ані на сайті президента не знайшлось місця й часу для згадки про одну з найбільш резонансних справ сьогодення. Для порівняння, час для публікації про черговий атракціон перед будівлею ОП – знайшовся.

Не дивно, що президент воліє зайвий раз не згадувати про “справу Шеремета”, оскільки звинуватити у її провалі йому більше нікого. І Руслан Рябошапка, і Арсен Аваков покинули свої посади не через нездатність притягнути до відповідальності винних у смерті журналіста. Рябошапку звинуватили у “відсутності посадок навесні”, Аваков подав заяву про відставку самостійно, хоча подейкували, що для ОП причиною відправити Авакова у відставку є затримання кількох “слуг” поспіль за керування автомобілем у стані наркотичного сп’яніння.

Його наступник, “на 100% свій” міністр внутрішніх справ Денис Монастирський, який до того був нардепом від “Слуги народу” і кандидатуру якого запропонував Зеленський особисто (в порушення закону, до слова), заявив журналістам, що слід дочекатись рішення суду у “справі Шеремета”. Іншими словами – МВС не збирається робити з розслідуванням справи нічого, доки суд розглядатиме обвинувальний акт стосовно людей, у винуватість яких не вірить в країні вже ніхто.

Володимир Зеленський, вочевидь, теж не вірить, інакше його спілкування з однією з обвинувачених, Яною Дугарь, виглядатиме вкрай дивно. Хоча таким воно виглядає незалежно від переконань Зеленського, оскільки саме він своєю присутністю на брифінгу 12 грудня 2019-го “освятив” її обвинувачення та все, що послідувало далі.

Якщо вже у справі, яка кілька років не сходить з перших сторінок багатьох українських видань, поліція не здатна встановити винних, або хоча б не відправляти до СІЗО та під суд невинних, то про менш резонансні історії й говорити нічого. Журналіст Вадим Комаров був побитий в центрі Черкас 4 травня 2019 року і після 46 днів перебування в реанімації помер. Попри два десятки проведених експертиз, півтори тисячі опитаних свідків та 17 записів камер спостереження, на яких зафіксовано особу нападника, справу за два роки навіть не передано до суду. Ну хоч непричетних до СІЗО не відправили, і то добре.

За даними Інституту масової інформації, протягом перших трьох місяців 2021 року в Україні нараховано 50 випадків порушення свободи слова, понад 70% (36 випадків) з яких були нападами на журналістів, у 7 випадках дійшло до побиття. У минулому році за аналогічний період таких випадків було 62 (з них, 43 напади, 6 побиттів). За частиною інцидентів провадження не відкривають взагалі, мотивуючи це тим, що постраждалі не звертались до поліції (хоча за нормами КПК підставою внесення відомостей до ЄРДР та початку розслідування є не лише заява особи, а й проста поінформованість слідчого чи прокурора можливе скоєння кримінального правопорушення). Нерідко вже розпочате провадження невдовзі закривають “за відсутністю складу злочину”, хоча постраждалі зафіксували пошкодження їх майна та нанесення шкоди здоров’ю.

Про ефективність роботи поліції можна зробити висновок і з ситуації з нападом на кореспондента #Букв, який стався цими днями. Попри присутність понад десятка правоохоронців, включно з працівниками “поліції діалогу”, всі вони не змогли не лише попередити напад чи хоча б затримати нападника, а й навіть ідентифікувати його. Хоча той уже після приїзду до України встиг стати обвинуваченим у кримінальному правопорушенні за частиною 2 статті 296 КК України, а до цього – був визнаний винним у скоєнні дрібного хуліганства, тому мав би бути поліції добре відомим.

До цього Михайло Шаланкевич відсидів у російському СІЗО кілька років, його обвинуватили у грабежі, розбої, хуліганстві, нанесенні тяжких тілесних ушкоджень та умисному знищенні чужого майна, разом з уже покійним російським неонацистом “Тесаком” та іншими членами організованої злочинної групи. Завдяки російському аналогу “закону Савченко” Шаланкевич зміг вийти на волю одразу після оголошення йому остаточного вироку, а невдовзі приїхав до України, де продовжив почату в Росії “кар’єру”.

Насамкінець хочеться сказати і про позитивні зміни. Цього разу напад відбувся без прямої участі самих правоохоронців, як у скандалі з побиттям художника Дмитра Бугайчука співробітником полку поліції особливого призначення №1 Владиславом Іоанно, за мовчазної бездіяльності його колег. Позитивні зміни, на які ми заслужили.