Поліцейські в Кагарлику зґвалтували жінку-свідка та побили її супутника у відділку. До цього поліція “відзначилась” систематичним невмотивованим застосуванням сили до громадян під час карантину. Зокрема, варто згадати про епізод, коли одразу 13 поліцейських ловили спортсмена, що купався біля Гідропарку. Або ж – що у перші тижні карантину Нацполіція лише у Києві виписала за порушення умов карантину 814 адмінпротоколів, більшість із яких суди визнали неправомірними.

Такі дії поліції аж ніяк не вкладаються в концепцію “монополії держави на насильство”, яку описав Макс Вебер. Бо у своїй праці “Політика як покликання та професія” “батько соціології” говорив про примус держави для підтримання порядку в інтересах усіх громадян. Але ніхто не має інтересу, аби над їхніми близькими знущалися силовики. Водночас зберегти за собою посаду міністра внутрішніх справ – це інтерес виключного самого Авакова, якому не довіряють понад 70% українців.

Врешті, Вебер описав концепцію “монополії держави на насильство” як, скоріше, ідеал устрою країни. Але озвучене ще у 2016 році сумнозвісне “підкоряйся, а потім оскаржуй” свідчить, що керівництво МВС вирішило, наче воно вже досягло абсолютного права на насильство щодо громадян, а їхні права можна більше не охороняти.

Тому вимога звільнити незмінного очільника МВС – справедлива. Але підставу для такої вимоги слід сформулювати ширше, аніж “провалена реформа поліції”. Шість років своєї каденції Аваков використав для зосередження у своїх руках безпрецедентного силового апарату, який використовує для фактичної узурпації влади та повноважень. Інсайд про те, що Аваков “продав” себе Зеленському як захисника від “путчу Порошенка”, слід розцінювати і як те, що очільник МВС вирішив присвоїти собі повноваження, котрими в СБУ розпоряджається департамент захисту національної державності (або ж департамент “Т”).

Огляд в одному із українських ЗМІ про особливості роботи Кабміну Шмигаля розкрив спосіб, яким Аваков впливає на рішення усього уряду. Очільник МВС не заперечує прямо проти тієї чи тієї постанови, а просто погрожує, що усіх урядовців за неправомірне рішення через тиждень арештує поліція. Хоча вести справи щодо злочинів держслужбовців має взагалі-то ДБР.

Міністр внутрішніх справ – це не квота президента. Але навряд чи український народ давав 73% на виборах 2019 року, аби свою повноту влади розширював не Зеленський, а міністр внутрішніх справ.

Строк діяльності міністра

Факт перебування Авакова на своїй посаді уже 6 років викликає в громадян підсвідоме, але обґрунтоване занепокоєння. Бо в історії та сучасному світі є мало прикладів, коли міністр внутрішніх справ перебуває на посаді більше 1-2 років.

Наприклад, Фрідріх Ціммерман був міністром внутрішніх справ ФРН із 1982 по 1989 рік. Але його таке тривале перебування на посаді було виправдане. У той час Німеччина боролась із терористичним угрупуванням “Фракція Червоної Армії”, яке непрямо підтримував Кремль. Для протидії цим терористам були потрібні довготривалі та методичні зусилля усіх силових структур країни. Зі свого боку Ціммерман був лише висуванцем від партії “Християнсько-соціальний союз”. Тому його дії могли легко проконтролювати як і сама партія, так і її виборці.

За 20-річне правління Путіна в Росії змінились “лише” чотири міністри внутрішніх справ. Першим був Володимир Рушайло, один із основних керівників так званої Другої чеченської кампанії, тобто війни Росії проти Чечні, яка поновилась у 2000 році. Він пробув на своїй посаді із травня 1999 року до березня 2001 року, а згодом став секретарем Ради Безпеки РФ.

Із березня 2001 по грудень 2003 року МВС Росії очолював Борис Гризлов, котрий нині представляє РФ у Мінських перемовинах. Із 2004 по 2012 рік МВС Росії очолював Рашид Нургалієв, із 2012-го і дотепер – Володимир Колокольцев. Період їхніх каденцій характерний посиленням поліцейського терору путінського режиму проти опозиції.

“Не першою, але й не другою людиною” в своїй країні був Ніколя Саркозі, котрий був міністром внутрішніх справ у 2002-2004 роках, та в 2005-2007 роках. За його урядування поліція жорстко протидіяла сепаратистам на Корсиці, організованій злочинності та арабським погромам у Парижі, а сам Саркозі відзначився фразою “бунтівників з вулиць треба витравлювати Керхером” (себто мийним засобом). Це створило певний політичний капітал та запит на “сильну руку”, завдяки чому Саркозі виграв президентські вибори у 2007 році та й перейшов із посади міністра внутрішніх справ на пост глави держави (який посідав до 2012 року).

Країни Центральної Європи змогли у 1990-2000-х роках реформувати свої поліцейські структури так, аби вони могли працювати стабільно, без “ручного управління” від міністра внутрішніх справ. Тому в Польщі та інших сусідах України не було прикладів, коли очільник МВС країни затримувався на посаді довше 2 років. А їхні відставки були або визнанням власних провалів у роботі, або ж результатом чергових парламентських виборів.

На захист Авакова можна було б сказати, що 6 років – це насправді замалий строк для реформування такої громіздкої структури, як українська поліція, в якій служать 130 тисяч осіб. Наприклад, за перші 13 років після падіння Берлінської стіни, тобто 1990-2003 року,  Німеччина не змогла “перетравити” поліцію колишньої Німецької Демократичної Республіки, яка налічувала 120 тисяч осіб. Тому замість масштабних перетворень довелось встановлювати певний статус-кво.

Концепція реформування правоохоронних органів на новоприєднаних землях передбачала, що поліцейські структури мають бути повністю очищені від прихильників комуністів та, по суті, створені заново. А по факту лише на виявлення прихильників комуністів знадобилось майже 5 років. Переатестацією поліцейських НДР та очисткою від дискредитованих фігур керував особисто прем’єр-міністр країни. Але у підсумку частка “старих” кадрів у поліції трималась на рівні 30-80%.

Силовикам-вихідцям зі “східних земель” доручили у їхньому регіоні профілактику та протидію “лівому” та “правому” екстремізму. Таке завдання формувалось із того, що в НДР поліція була по суті допоміжним органом спецслужби “Штазі”. Але свою місію ці силовики провалили. У 2002 році на землях Східної Німеччини трапився перший неонацистський погром табору біженців. Цей ексцес місцева поліція просто “не помітила”. А у 2000-2010 роках для Німеччини були “традиційними” масштабні масові заворушення на 1 травня, які влаштовували “ліві” та “праві” екстремісти.

Всі здатні тримати зброю

Але проблема в тому, що реформа поліції в Україні в 2014 році, по суті, стала лише косметичним наслідуванням аналогічних перетворень в країнах Центральної Європи зразка 1990-2000 років. Тобто на позір було змінено дизайн мундирів і систему звань, для ідентифікації поліцейських запровадили жетони. І цим все обмежилось.

Бо реформа Нацполіції за Аваковим проігнорувала головний чинник перетворень за західним зразком, тобто – деполітизацію правоохоронних органів. Міністр мав втратити можливість безпосередньо управляти поліцейськими структурами, натомість – лише визначати вектор їхнього розвитку. Але Аваков за законом про Національну поліцію зберіг управління підлеглими собі правоохоронними структурами.

Реформа поліції за західним зразком передбачає неодмінну демілітаризацію, тобто відмову від будь-яких ознак воєнної структури. Абсолютно дотриматись цього принципу змогла лише Румунія. Інші країни Центральної Європи зберегли “мілітарність” своєї поліції, тому також страждали від ексцесів, схожих на недавній у Кагарлику. Моніторинг результатів реформ поліцейських структур показав, що “мілітарність” формує у силовиків відчуття “кастовості”, “кругової поруки” та вседозволеності. І тут розмір країни та чисельність штату правоохоронців не мають жодного значення: проблеми із поліцейським безмір’ям мала навіть Словенія, де в МВС служило лише 5 тисяч осіб.

Хоча звісно, країни Центральної Європи намагались знайти відповідні виходи із ситуації. Наприклад, у Польщі та Угорщині розслідування злочинців поліцейських передали військовим прокуратурам, із мотиву, що у МВС – також військовослужбовці.

Наші сусіди люстрували не тільки комуністичних поліцейських, але й тих, хто їх навчав, тобто – викладачів поліцейських шкіл та академій. У нас такої люстрації не відбувалось.

Наші сусіди також скоротили витрату ресурсів на поліцейські загони спеціального призначення, для охорони громадського порядку, зосередившись на профілактиці злочинності силами МВС і покращивши забезпечення слідчих і криміналістичних структур. Натомість концепція реформи поліції за Аваковим передбачала існування лише одного спецназу – КОРД. В реальності їх три – сам КОРД, колишній “Беркут” під маскою “поліція особливого призначення”, та ТОР зі структури патрульної поліції.

У боротьбі з організованою злочинністю поліції країн Центральної Європи демонстрували принцип “ми маємо бути організованішими за наших візаві”. Натомість МВС Авакова у своїх пресрелізах полюбляє перебільшувати деструктивний вплив на Україну іноземних бандитських угрупувань. І водночас стверджує, що для вирішення проблеми достатньо ухвалити закон, що дозволяє саджати людей лише за те, що вони начебто мають звання “злодій в законі”.

Реформа поліції за західним зразком була заточена під головну мету – звуження присутності державних силових структур у житті громадянина. І саме для цього уряди країн наших сусідів паралельно дозволяли вільний обіг зброї для самооборони та відкриття приватних детективних агентств. На профілактику злочинності мали працювати не стільки поліцейські, як розвиток установ психологічної консультації, доступної населенню. А також – підтримка безробітних та стимули для підприємців наймати нових працівників. Натомість поліція України намагається розширити межі свого впливу на життя звичайних громадян. МВС не лише захопило роль головного наглядача за дотриманням умов карантину. Громадськість якось упустила факт, що в грудні 2018 року поліція отримала право навіть штрафувати за булінг дітей у школах.

А всі претензії до дій поліції під час хвилі “аграрного рейдерства” в 2016-2018 роках можна звести до однієї. Силовики у цих сутичках мали бути посередниками, що забезпечують торжество закону, але вони були регуляторами, що трактували закон на користь однієї зі сторін конфлікту.

На цьому тлі слід не лише нарікати, що Аваков провалив реформу МВС.

Слід хоча б риторично запитувати – “а до якої міри деформації дійде українська поліція, поки Аваков буде міністром? І чим це загрожуватиме країні та народу?”

Сам собі дракон

Цілком можливо, що рівень деформації поліції, який відбувся за Авакова, скоро почне загрожувати самому Авакову.

Наприклад, очільник МВС неоднократно висловлював думку, що при реінтеграції окупованого Донбасу українські поліцейські структури мають взяти не тільки функцію відновлення контролю за кордоном, але й роззброєння залишків місцевих незаконних формувань, що неминуче залишаться після виходу російських окупаційних військ. Але чи буде українське Міністерство внутрішній справ насправді здатне виконати таке завдання?

Під час війни у колишній Югославії 1991-1999 років поліцейські структури Сербії, Чорногорії, Боснії та Герцеговини (БіГ) були, по суті, “другою армією” своїх країн, які мали на озброєнні не лише автомати, але й міномети, міни, протитанкові ракети та легку бронетехніку. Процес роззброєння таких поліцейських структур зайняв не менше 5 років і відбувся лише завдяки тиску та примусу структур Євросоюзу. Хоча самі Сербія, Чорногорія та БіГ мали прямий інтерес відібрати “зайву” зброю в своїх правоохоронців, щоб як нові та незалежні держави увійти до цивілізованого світового співтовариства.

На цьому тлі мало вимагати, аби поліцейських із Кагарлика покарали, а самого очільника МВС звільнили. Треба змагатись і за те, щоб ліквідувати сам інститут міністра внутрішніх справ у тому форматі, яким його створив Аваков.

В іншому випадку, навіть якщо самого Авакова звільнять, його наступник все одно зможе розпоряджатись не лише Нацполіцією, але й Національною гвардією в 60 тисяч багнетів, що має танки, артилерію та транспортну авіацію, міграційною службою та прикордонною охороною, та навіть морською охороною, що в чомусь потужніша за українські ВМС. Така влада в одних руках розбещуватиме, призводитиме до нових торгів за вплив на рівні вищого керівництва, яке крізь пальці дивитиметься на нові “Кагарлики” своїх підлеглих.

Певні примітки до цього питання мав колишній голова ОП Андрій Богдан, який у вересні 2019 року пропонував певну деструкцію Нацгвардії: її певну частину залишити міністру внутрішніх справ, певну частину – підпорядкувати напряму президентові, а бойові підрозділи в зоні ООС віддати армійському командуванню. Але далі заяв у ЗМІ справа не пішла.

Аваков створив занадто велику спокусу “каналізувати” критику лише на справи, що мають символічне значення – наприклад, “справа Шеремета” та вбивство Кирила Тлявова, хлопчика із Переяслава-Хмельницького.

Але якщо українське суспільство й далі житиме лише у форматі “боротьби з драконом” на чолі МВС, кожному громадянину й далі загрожуватиме чергова сваволя від людей в погонах.