Озвучена Даніловим ідея створити міністерство оборонно-промислового комплексу не виникла зі стелі. Вочевидь, президенту Зеленському її давно просувають як потенційно вигідну.

Але якщо президенту цю тему можуть представляти як вигідну для держави і наповнення бюджету, то для когось це буде великим багаттям, де можна погріти руки.

Вперше ідею спробували просунути при формуванні Кабміну Шмигаля і призначти туди віце-прем’єр-міністра з питань ОПК. Ним мав стати Олег Коростельов, очільник КБ “Луч” – виробника протитанкових ракет, якого свого часу дуже хвалив Олександр Турчинов. Але сам Коростельов не погодився на таке призначення, а заміну в ОП не знайшли.

“Мені здається, що він просто шкірою відчув, що якщо він піде в Кабмін, то уже не зможе повернутися на підприємство, де він працював усе життя”, – розповіла “Буквам” у лютому одна із депутатів від “Слуги народу”.

Розмови про створення міністерства ведуть паралельно з ліквідацією “Укроборонпрому” та подрібненням його на 6 профільних холдингів.

“Для створення міністерства є дві причини: суб’єктивна і об’єктивна. Перша – є люди, які опинились відлученими від потоків і хочуть цей процес очолити. Другий – це те, що УОП (Укроборонпром) перебуває на стадії реформування, а МЕРТ змушене займатись всім – від землі до зброї – із нечисленним апаратом міністерства, і тому немає не лише логіки розбудови галузі, але й за це по суті нікому відповідати”, – розповів “Буквам” один із депутатів, член профільного комітету Ради.

По суті, зараз немає кому ні поставити завдання, ні контролювати державні закупівлі чи експорт продукції, щоб приватні виробники не демпінгували ринок.

Державне управління “оборонкою” розбалансоване. Державну політику щодо військової промисловості формує Мінекономрозвитку. Для цього є навіть профільний заступник міністра – Світлана Панаіотіді, котра була призначена ще за каденції Милованова. Водночас державним концерном “Укроборонпром” (УОП) керує Кабмін. УОП із понад сотнею підлеглих підприємств та із понад 300 працівників центрального апарату сам по суті є “міні-міністерством”.

Тому створити баланс могло б якраз “міністерство оборонки”. Але президент та його оточення мають визначитись – вони хочуть розвивати воєнку чи побудувати там чергову корупційну годівницю.

“Від того, хто очолить це міністерство, буде залежати, чи матимемо ми централізований схематоз, чи можливість управляти. У цьому плані ідея створити міністерство, а його голові дати ще статус віце-прем’єра – дуже правильна, бо він як матиме ким керувати, так і зможе давати доручення іншим міністрам”, – розповідає один із депутатів.

Як із мечів кували орала

Ідея міністерства ОПК існує в публічному просторі як мінімум з 2014 року. Наприклад, таку ідею ще тоді висловлювали військові експерти Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння (ЦДАКР), котрі уклали ось таку брошуру зразка квітня 2014 року. Із їхніх вуст ідея “міністерства оборонки” виглядала скоріше актом відчаю. Але такий відчай був цілком обґрунтований. Бо до цього характерні для нашої країни фактори – неготова до війни армія, дезорганізована військова промисловість, потреба в критичному імпорті зброї при дефіциті світового збройного ринку – саме в такому поєднанні в ХХ сторіччі проявились лише для однієї країни. Це була Російська імперія перед І світовою війною.

Імперські стратеги чомусь вирішили, що можуть обмежитись запасами на рівні 7 млн снарядів та 2,3 млрд патронів. Такий обсяг набоїв вдалось виробити до середини 1913 року, тому до серпня 1914 року оборонні заводи Російської імперії працювали лише на 10-15% від своєї потужності. Накопичені зброя, набої та амуніція вичерпались за перші півроку боїв. В ході війни виявилось, що власна промисловість може закрити потреби армії лише на 35-50%. Тому на імпорт зброї та воєнних ресурсів довелось віддавати фактично чверть національного доходу. І чим це закінчилось у 1917 році, напевне, пам’ятають всі.

До 2008 року українським ОПК керував департамент в складі Міністерства промисловості. З 2008 року до 2010 року, тобто до появи УОП – окреме Агентство з питань ОПК та військово-технічної співпраці, що однак все одно підлягало Мінпрому. Небажання експертів ЦДАКР повертатись до такої форми державного управління “оборонкою” зрозуміле. Кожна влада України ставила собі за мету “підвищення ефективності управління військово-промисловим комплексом”. Але результат від такої політики був скоріше негативний: якщо на старті незалежності нашої країни в “оборонці” працювало 1,5 млн осіб, то зараз – 130 тисяч осіб, а кількість підприємств, що діють, скоротилась від понад 300 до трохи більше 100.

Оборонну промисловість у 1990-2000-х роках доволі специфічно переводили на “мирні рейки”: чого лише варті тролейбуси від “Антонова” чи “Южмашу”, або ж спроби конверсії воєнних заводів на виробництво комбайнів у 1990-х.

Але при цьому ж так і не було створено замкнутий цикл виробництва зброї, зокрема – виробництва запчастин. Тому, наприклад, станом на початок 2014 року українська оборонна промисловість не могла обійтись без понад 30 тисяч найменувань комплектуючих російського виробництва.

Каравани ракет

Зі свого боку спеціалісти Національного інституту стратегічних досліджень (НІСД) ще з 2012 року наполягали, що для розвитку української “оборонки” потрібно не створювати нові держструктури, а посилювати взаємодію на рівні РНБО. Такої політики тримався секретар РНБО Олександр Турчинов, і це дало свій плід у вигляді “ракетної програми” як засобу стратегічного стримування ворога. Нагадаємо, що осердям “ракетної програми” є протикорабельний комплекс “Нептун” та керована ракета залпового вогню “Вільха”.

Але при цьому в минулі 5 років не були вирішені інші проблеми вітчизняної “оборонки”. На початку 2020 року з’явились заголовки “Антонов веде роботи з імпортозаміщення для Ан-70”. А відомо про це стало із матеріалів судової справи: “Антонов” замовив німецьку радіостанцію, аби замінити російську, але бажав обійти забюрократизований вітчизняний експортний контроль. Тому вказав, що виріб має не військове, а цивільне призначення. Це і стало приводом для тяганини.

Парадокс, але українські державні військові заводи вимушені сплачувати усі збори та податки на рівні з іншими підприємствами України. Та навіть переказувати до держказни дивіденди у 30%. Наприклад, за 2018 рік “Антонов” мав відрахувати 41 млн грн дивідендів, виробник протитанкових ракет КБ “Луч” – 17 млн грн.

Це в той час, коли, за чинним Податковим кодексом, без сплати мита можна ввозити лише захисну амуніцію для силовиків.

Ба більше, навіть “ракетна програма” містить кілька розробок, що дублюють одна одну. Наприклад, паралельно із ракетою до комплексу “Нептун” українські конструктори адаптували комплекси протиповітряної оборони (ППО) С-125 та С-300 для стрільби по морським цілям. Ракети таких комплексів на випробуваннях в кінці минулого року успішно потопили плавбазу “Золотоноша” тоннажністю 3 тисячі тонн. Хоча цілком можливо, що тут було варто зосередити усі зусилля на доводці “Нептуна”.

ракета “Нептун”

Схожа ситуація – із реанімацією авіаційної протикорабельної ракети Х-29 радянського виробництва, що відбулась у 2017-2018 роках. За заявленими характеристикам, Х-29 може уразити навіть найбільший корабель росіян на Чорному морі – ракетний крейсер “Москва”. Але при цьому Х-29 має заявлену дальність стрільби лише 12 кілометрів. Тому нашим льотчикам для стрільби цією ракетою доведеться наближатись на доволі небезпечну відстань. Цілком можливо, що і тут замість реанімації Х-29 ресурси слід було витратити на прискорення розробки “авіаційної” версії ракети до “Нептуна”.

“Біла книга ЗСУ за 2018 рік” згадувала про наявні проєкти модернізації радянських гелікоптерів – бойового Мі-24 та легкого Мі-2. Для останнього є альтернатива українського виробництва – заморожений проєкт гелікоптера КТ-112, випробування якого провели ще за часів Ющенка.

На такому тлі й народжуються ідеї, що процесами слід управляти не лише на рівні особистостей, але й інституцій.

Наприклад, “Візія Повітряних сил до 2035 року” передбачає, що на наступні 15 років на переозброєння військової авіації потрібні мінімум 200 мільярдів гривень. При цьому безпосередньо в Україні для наших військових авіаторів можна буде купити хіба що транспортні літаки Ан-178 (і то за умови, що буде політична воля на реанімацію їхнбого випуску).

За Стратегією розвитку наших Військово-морських сил до 2035 року, на наступні 5 років нашим ВМС в першу чергу потрібні протикорабельні ракети, патрульні катери, радари та розвідувальні кораблі. Програми щодо таких видів зброї наш ОПК й так веде, і тут головне – не жалкувати на реалізацію грошей з держбюджету.

Перша ластівка

Найближчим часом в Раду мають внести законопроєкт про корпоративізацію підприємств “Укроборонпрому”, який в перспективі має бути розділений на 6 спеціалізованих холдингів.

Судячи з усього, одними з перших кроків у цьому процесі є зміни в концерні “Антонов”.

9 червня держконцерн “Укроборонпром” ухвалив рішення про припинення повноважень президента державного підприємства “Антонов” Олександра Донця. Відповідний наказ підписав гендиректор “Укроборонпрому” Айварас Абромавічус.

В “Укроборонпромі” заявили, що це сталося після перевірки, під час якої “були виявлені численні факти, що можуть свідчити про неефективне управління державним підприємством; нецільове використання об’єктів державної власності; зловживання та порушення з боку керівництва, що могли призвести до значних збитків державі та нанести істотну шкоду репутації найбільшого авіаційного підприємства України”.

Саме ж підприємство звинуватило “Укрборонпром” у спробі знищення.

“Ми маємо констатувати, що ДК “Укроборонпром”, до складу якого ДП “Антонов” входить з 2015 року, вдається до заходів, спрямованих на припинення діяльності підприємства. Колектив ДП “Антонов” підготував відкриті звернення до керівництва держави, в яких звертає увагу можновладців на ситуацію, що склалася навколо флагмана авіапрому України”, – йдеться в заяві “Антонова”.

“Я не згадаю, коли “Антонов” випустив останній літак (більше 5 років тому – ред.), але він заробляє великі гроші як перевізник. При цьому живе скоріше як приватне, а не державне підприємство”, – розповів “Буквам” один із депутатів. І радить подивитись кілька днів, чим завершиться конфлікт.

Але при цьому співрозмовники “Букв” упевнені, що саме від особи майбутнього керівника міністерства ОПК залежатиме, чи він прикриватиме схеми, чи розвиватиме оборонку.

І тут варто звернути увагу на один нюанс. Здається, в українського оборонно-промислового комплексу з’явився свій покровитель – міністр внутрішніх справ Арсен Аваков.

Минулої  п’ятниці, під час години питань до уряду в парламенті, він заявив, що катери для прикордонників в рамках угоди з французами вироблятиме верф “Нібулону”. А в суботу очільник МВС пообіцяв відновити на Павлоградському хімічному заводі виробництво твердого палива для ракет “Вільха” та “Нептун”: воно зупинилось на кілька місяців через брак бюджетних коштів.

Очевидно, що Аваков намагався “перекрити” новини про викриття у Павлограді банди силовиків, а також про протести в п’ятницю під Кабміном та парламентом проти поліцейського свавілля. Але в його діях можуть бути й інші інтереси.