Оригінал опублікував полк “Азов”.

Мій двоюрідний брат залишився там назавжди. Смерть його застала біля хлібного кіоску. Він ішов по воду. Його маленький синочок хотів пити і їсти. Почався обстріл, і знайомий мого брата прокричав: “Падай”. Вони впали у різні боки. Вибір Ромки виявився фатальним. Туди прилетів снаряд. Мого брата, точніше те, що від нього залишилося, віднесли у гараж.

Його дружина з маленьким сином у паніці виїхали з Маріуполя на чужій машині. Зараз Ромкин син пише татові повідомлення. Жінка Ромки не змогла сказати хлопчику, що тата більше немає. Малюк – його копія. Такий же спокійний, ґрунтовний та надійний.

Батько Ромки про смерть сина дізнався нещодавно. Він прийшов у гараж і забрав годинник. Мені страшно навіть думати, яким він побачив у цьому чортовому гаражі свого сина. Годинник обов’язково треба передати маленькому Саві. Думаю, дядько Вітя тепер виживе. І поїде з Маріуполя. Інакше як він віддасть онукові єдину пам’ять про його батька?

Моя двоюрідна сестра Любаша живе на Черемхах. Її вулицю Лисенка жорстко обстрілювали та бомбили. Ми набирали її телефон у рідкісні хвилини зв’язку, поки були в Маріуполі, дзвонимо їй зараз із Чорноморська. Вона недоступна. Нехай вона, її син, її чоловік, її сусіди та друзі виживуть.

Нехай виживуть усі, хто зараз продовжує чинити опір смерті в цьому пеклі. Кому здається, що більше не залишилося сил, що боротися безглуздо, і допомога йде надто довго. Я знаю, я відчуваю, як їм страшно, як безнадійно самотньо і темно у холодному підвалі. Як боляче б’ють по серцю звуки обстрілів, як вони рахують вибухи і чекають, що скоро прилетить і до них.

Яскрава весна та каламутно-чорне від диму небо.Покручені снарядами та обгорілі дерева, на яких не буде жодної бруньки. Дивна жінка на дитячому майданчику та звук порожньої гойдалки, яку вона штовхала рукою. 15 березня – день народження мого сина. Мій передостанній день у пеклі.

Тремтячий хвіст моєї собаки та її злякані очі. Наші прогулянки з Енджі були дуже короткими. Менш як дві хвилини. У неї виходило все зробити швидко. Ми бігли у під’їзд і тремтіли. Я та моя собака. Стріляли скрізь. А дивна жінка на дитячому майданчику не йшла. Вона продовжувала розгойдувати порожнє сидіння гойдалки.

Мама моєї подруги, та сама, яка вивела з палаючого будинку мою собаку, бачила, що я пишу і цікавилася, про що. Я відповідала, що все, що відбувається зараз. Вона просила: “А назви це “Ті, що вийшли з пекла”. Я їй заперечувала: “Ми ж іще не вийшли, тітко Сашо”. Вона була певна, що вийдемо. Я – ні.

Льоша, який блукав містом і дізнавався про новини, одного разу мені сказав, що в його мобільному багато відео наших вулиць. “Там такі кадри. Дуже страшні”. Я не хотіла дивитись, але попросила, щоб віддав їх мені, коли виберемося. Ще пожартувала: “Тобі все одно ніде працювати, будеш журналістом”. Льоша працював на “Азовсталі” і, коли ходив на Лівий до своїх дітей, виявив, що будівлю, де знаходився його відділ, зруйнували та пограбували.

“Про всяк випадок, код на моєму телефоні чотири вісімки”. Я ще подумала: “На який усякий випадок?”

Дивне напівжиття – напівсмерть і сьогодні без завтра. Завжди лише один день. Один день життя. Жодного майбутнього, жодних грошей, жодних надій. За всі двадцять днів ми жодного разу не відчули себе у безпеці. Жодної хвилини. Ми були якісь неживі. Ми забороняли собі говорити слово “завтра”. Були не впевнені, що воно настане.

Для життя нам потрібно було дуже мало. Головне, щоби не стріляли, не бомбили, була вода і можна було щось поїсти. Все одно що. Ми харчувалися, щоби були сили. Їжу ми заощаджували. Акуратно відкладали, урізали порції, змішували велику кількість каші з мізерною кількістю консервів або тушонки. А потім прилетів снаряд у дах будинку, та всі наші запаси, котрі були на другому поверсі, згоріли.

Але навіть це не змусило нас розплакатися. Ми заморозилися всередині.

Наші емоції закидали бомбами. Наші душі – розстріляли ракетами. Ми не вірили у реальність. Нам здавалося, що все довкола – несправжнє. Життя завмерло, і кожен день був схожий на попередній. Тільки обстрілів ставало більше і зброя – витонченіша.

Надія інакше, як геноцидом українського народу, звірства росіян не називає. Їх цинізм стосовно цивільних забути неможливо.

Згадує, коли виїжджали з Маріуполя, то на блокпостах орки зупиняли автівки – без скла, пошкоджені снарядами та запитували: “Вашим дітям не холодно? Може, зачиніть вікна, щоб не застудити дітей”.

“Вони бомблять Маріуполь, тисячі дітей сидять у підвалах, вони голодні, їм страшно, хтось із них поранений, їм неможливо допомогти, а окупанти вдають, що дбають про українських дітей. Це дуже жорстоко і цинічно” – каже Надія.

І продовжує кричати у своїх історіях – у Маріуполі все ще сотні тисяч людей, які чекають на порятунок!