Повне відеоінтерв’ю опубліковане на Youtube-каналі “Бутусов Плюс”.

Про перші дні широкомасштабної російсько-української війни; про те, які плани “азовці” напрацьовували для допомоги своїм побратимам, і чому воєнна деблокада з часом виявилася неможливою, читайте у першій частині.

З початку широкомасштабної війни військові шукали шляхів допомогти своїм побратимам у заблокованому Маріуполі, але усі вони виявлялися з тих чи інших причин нездійсненними.

Одного разу до полку прибув перший командир Андрій Білецький і розповів, що є досить авантюрний варіант допомоги заблокованим захисникам Маріуполя.

“Прийшла звістка про те, що два гелікоптери пролетіли в Маріуполь і доставили туди БК [боєкомплекти]. Це був прекрасний “привіт” з великої України для всіх, але в спілкуванні друг “Редис” (Денис Прокопенко, Герой України) попросив значно більше, аніж зброю: він попросив людей”, – розповів заступник командира ССО “Азов” Владислав “Борисфен” Соболевський.

Денис “Редис” Прокопенко, джерело: Telegram-канал “АЗОВ – Маріуполь”

На той момент захисники Маріуполя вже понад місяць брали участь у боях, оскільки війна для Маріуполя почалася не 24 лютого, а значно раніше. Вони вже в середині лютого стояли на позиціях, і тоді вже велися активні бойові дії, просто на той час – у межах сходу України.

Через два тижні добровольців, які згодилися відправитися до Маріуполя, поставили перед фактом: “кільце”, яке оточило захисників міста, розірвати неможливо. Єдина можливість допомогти побратимам – це закинути військових у місто десантом. Цю операцію їм описали як ще авантюрнішу та ризикованішу, ніж усі попередні варіанти. І шляху назад після потрапляння в місто уже не буде. Однак, добровольців і це не злякало. Їх виявилося значно більше, аніж могли перевезти гелікоптери.

Соболевський розповів, що у пошуку шляхів реалізації задуманого вони запустили декілька паралельних процесів: перший – підготовка боєкомплектів для відправлення до Маріуполя, другий – організація людей.

Другий командир полку “Азов” Максим “Мосе” Жорін розповів, що займався підготовкою десанту. Він в той же день запропонував командира першої групи – ним став давній побратим “Кельт”.

“Кельт” – уродженець Маріуполя, ідеально знав місцевість; він був легендарним бійцем полку, воював з 2014 року.

“Людина стала легендарною ще до 2017 року, до моменту свого звільнення. Поранений у Широкіно, він не виїжджав з бойових позицій місяцями, сидів у невеликому населеному пункті Водяне і зі своїм 82-міліметровим мінометом проводив там весь час, кошмарив і вбивав “ДНРівців” – і робив це майстерно”, – згадував Соболевський.

“Кельт” брав участь в обороні Києва, але протягом всього того часу рвався до Маріуполя. Він був вмотивованим добратися до свого друга “Редиса”, і саме завдяки йому вдалося добитися реалізації задуманого.

“Ідея стрьомна, але я за це беруся, із задоволенням полечу”, – так, за словами Жоріна, відреагував “Кельт” на місію, яку йому запропонували очолити. Він готував маршрути, брав участь у плануванні першої операції, брав участь у доборі особового складу. Операція була засекреченою, особовий склад до останнього не знав її деталей, аби не відбулося витоку інформації. Команду зібрали за добу-дві.

“Нам так і сказали: це квиток в один кінець, ніхто вас не зможе забрати. Та і ми самі розуміли, що це квиток в один кінець, але був вибір: лишитися та кинути улюблений полк, хлопців там самих, або ж  хоч мізерний, але дати їм шанс, підтримати морально.. Другий варіант мені був більше до душі, та й багатьом хлопцям”, – розповів “Барсик”, російський доброволець із полку “Азов”.

Російський доброволець “Барсик”, фото: скрін з відео на Youtube-каналі “Бутусов Плюс”

Десант – це вже мав бути другий політ. Спершу до “азовців” відправили гвинтокрил із медикаментами та боєкомплектами, а назад полетіли з пораненими військовими. Цей політ також був важливий тим, що перевірявся маршрут, як можна потрапити у місто. Наступного разу, окрім десанту, до заблокованого міста спорядили протитанкове озброєння. Станом на 5 травня Маріупольський гарнізон знищив близько 60 танків ворога, а загалом на фронті їх приблизно 600. Тобто, 10% від загальної кількості російських танків знищили захисники Маріуполя.

Джерело: Telegram-канал “АЗОВ – Маріуполь”

Вилітали рано-вранці, вночі перед цим провели інструктаж. Добровольцям пояснили, що на них чекає та перепитали, чи впевнені вони у своїх намірах, але ніхто не передумав летіти до побратимів.

“Всі, хто летів – в очах кожного я бачив, що вони розуміли, куди летять. Ми їм пояснювали, що “ви їдете в оточення”, як буде далі – ніхто не знає. Все, що ми можемо зробити – це прийти їм на допомогу”, – розповів Жорін.

Краєвид під час польоту до Маріуполя, фото: скрін з відео на Youtube-каналі “Бутусов Плюс”

Серед тих, хто летів, були люди з різною мотивацією. Були мешканці Маріуполя, які хотіли рятувати своє місто; були ті, хто хотів допомогти своїм друзям, що потрапили в біду; бути ті, хто летів помститися за вже загиблих у місті друзів. Ніхто із них ніколи не літав на гелікоптері та не десантувався; добровольцям провели інструктаж, що та як робити, зокрема – у випадку надзвичайної ситуації. Під час подорожі “Кельт” проявив себе як блискучий командир.

“Прибувши на аеродром, вступили вже у зв’язок з “Редисом”. Дуже добре пам’ятаю, що за декілька годин він сказав “всё получится” – все вийде. Це для самого Дениса теж момент був не лише бойовий, але й моральний: що є люди, які не кидають напризволяще, є люди, які будують міст. Будують собою, своїми тілами”, – поділився спогадами Владислав Соболевський.

Під час польоту, щоб не бути збитими ворожими силами ППО, довелося маневрувати, зокрема – “гратися” з висотою польоту. Летіли дуже низько над землею, іноді – зачіпляючи гелікоптером верхівки дерев чи навіть торкаючись шасі поверхні землі. Летіли уночі – тоді ворог їх не бачив, одначе пілот також не бачив, куди летить.

“Це надзвичайний рівень професійності – летіти в таких умовах”, – відзначив навички пілотів Жорін. Він додав, що повертатися їм доводилося тим же маршрутом, на якому їх чекали.

Приземлилися вони не на те місце, де чекали, тому довелося ще хвилин 30 чекати на місцевих “азовців” у сховищі. Гелікоптер же відлетів відразу.

Гвинтокрилом також вивозили важкопоранених, яким не могли дати раду в підземеллях. Десятки азовців, морських піхотинців, нацгвардійців, поліціянтів, прикордонників було вивезено у такий спосіб.

“Борисфен” розповів, що через декілька годин “Кельт” загинув у своєму рідному районі: “Тримаючи в руках NLAW, який сам же він і привіз, ведучи бій проти танка, він загинув – отримав уламкове поранення голови”.

Спільне фото “Редиса” та “Кельта”, зроблене у той день під час зустрічі в Маріуполі, скрін з відео на Youtube-каналі “Бутусов Плюс”

“Це все про надію, про почуття… це все працює”, – переконаний Соболевський.

“Барсик” розповів, що ніхто з військових у Маріуполі, кого він зустрічав, не вірив, що хтось дійсно до них прилетів на допомогу.

“Вони думали, що це все просто чутки. Вони не думали, що хтось дійсно здогадається в окуповане місто приїхати… Обличчя хлопців свідчили, що це їм дуже допомогло морально, тому що вони не могли вийти, і харчування закінчувалося. Вони побачили, що їх не кинули: ми і БК привезли, медикаменти, ми живою силою приїхали – і це дуже допомогло морально”.

Таких десантів було 4. Загалом до Маріуполя доправили 72 особи (5 медиків і 67 військових). Серед військових були не лише “азовці”.

Обстріляти гелікоптери росіяни намагалися уже з першого разу, але безрезультатно. Після третього разу повернулися усі, але стало ясно, що з кожним польотом операція ставала все складнішою – шанси не повернутися щоразу зростали. Це усі усвідомлювали: що пілоти, що десантники. Але це була єдина можливість допомогти, врятувати поранених – і задля цього всі йшли на ризик.

Після третього польоту, після того, як протягом всього шляху росіяни здійснювали обстріли, Максим Жорін у соцмережах виклав фото на тлі гвинтокрила. Це фото потім активно використовувала російська пропаганда, придумуючи щоразу нові “новини” та “сенсації”.

Максим Жорін, опубліковане після третього польоту фото. Джерело: Maksym Zhorin | Facebook

Вже після першого разу росіяни знали про польоти. До Маріуполя добиралися лише завдяки професійності пілотів, висоті та умовам, в яких літали.

Утім, декілька гелікоптерів було збито. Один гвинтокрил збили біля села Портівське (Маріупольського району Донецької області). Тоді вижив один боєць ГУР (Головне управління розвідки) і один “азовець”, зараз вони у полоні. Решта – члени екіпажу, 12 поранених і один бортстрілець – загинули на місці.

Тоді з ними летів ще один гвинтокрил – росіяни також його обстріляли та підбили один із двигунів. Але на одному двигуні, з повним бортом поранених, він долетів до місця призначення.

Другий гелікоптер збили уже був після четвертого доправлення десанту. Його збили перед самою лінією розмежування, він не дотягнув 6 кілометрів. Борт, який відправився його шукати, також збили. Багато хто загинув, чимало отримали поранення. Окремі бійці, важко поранені, через декілька діб повернулися в Україну, так і не потрапивши до Маріуполя.

“Барсик” разом із п’ятьма своїми побратимами отримав у Маріуполі осколкове поранення; один із них від отриманих травм помер. Російський доброволець ще до приходу в бункер наклав собі жгут. На місці вже медики не змогли витягнути осколок – він зайшов глибоко у ногу. Перед світанком наступного дня поранених евакуювали гвинтокрилом. Протягом польоту по них двічі стріляли – і вже над Запорізькою областю трапилася проблема з гвинтом, але попри цю (досить серйозну, як виявилося згодом) проблему, вони долетіли до аеродрому.

Останні рази гелікоптери вже всі підбивали – шанси на наступні проведення таких операцій стали занадто мізерними. 

“Я шкодую, що так мало там провів часу. Мені було дійсно прикро, тому що я дійсно хотів максимально допомогти, я летів туди з усією душею повоювати. І те, що я там від сили протримався шість днів – це дуже прикро… Я не шкодую, що полетів туди, була б можливість – я б ще туди полетів”, – переконаний “Барсик”, в якого пораненв обидві ноги.

Охочих летіти було більше, ніж ми могли відправити. Людей, які усвідомлювали усі ризики, людей, які усвідомлювали, що вже на той час були збиті гвинтокрили, але, тим не менше, були готові туди летіти. Що свідчить, мабуть, насамперед про ось ту родинну атмосферу всередині у нас, яка не давала змогли сидіти на місці – і просто чекати, просто спостерігати за тим, що відбувається”, – розповів Максим Жорін.

Владислав Соболевський переконаний: така кількість охочих піти на ризик була спричинена тим, що долучитися до лицарів у Маріуполі – це честь, а допомогти їм – честь подвійна.

Аналогів цій операції не було в історії.