Спіч президента Зеленського було побудовано навколо традиційної для нього теми – єдності через відмінності. Словам про пріоритети української державності в ній місця не знайшлося, так само, як не було вимовлено ні слова про російську загрозу нашому суверенітету. При цьому великий шматок тексту було присвячено “папєрєднікам”, які, за версією Зеленського, “здали” українські терени і далі заважають Зеленському будувати державу, займаючись роз’єднанням українців. Наступний після промови Зеленського концерт виглядав ще більш недоречно. І це не святенництво і не скептичність до стилістики. Це – про ту прірву, яка виросла за останній рік між владою, її розумінням держави і нами.
Людська історія невіддільна від наративу. Набір незв’язаних між собою фактів і подій набуває сенсу тільки в процесі інтерпретації, яка відображає цілісну картину світу оповідача. Хтось, не пам’ятаю, хто точно, сказав, що історія – це наратив, розказаний нами про нас самих.
Будь-які офіційні заходи, особливо приурочені до Дня Незалежності держави й нації, їхні зміст і форма – це завжди послання. Послання про те, хто ми є в дзеркалі власного самосприйняття. Які наші цінності, мрії, прагнення. Чому ми є ті, хто ми є. І що робить нас, власне, нами.
У своїй книжці “Це було назавжди, поки не скінчилося” політолог Олексій Юрчак висуває дотепну гіпотезу краху СРСР. За версією Юрчака, радянський колос стояв на глиняних ногах внаслідок того, що він назвав “внєнаходімость” населення та радянської ідеологічної системи.
Ідеологія і породжені нею символи і ритуали настільки виродилися, що втратили свій первісний зміст, почали сприйматися населенням і елітою як якісь формальні правила, дотримання яких було необхідним для кар’єрного росту і забезпечення власного добробуту. На думку Юрчака, перефразовуючи, під кінець радянської епохи ніякої різниці між словами про “Маркса і Леніна” і переходом дороги на зелене світло просто не було – і те, і те давало можливість убезпечити власне життя, не більше. Іншими словами, радянська ідеологічна система настільки вичерпала себе в очах низів і верхів, що її демонтаж залишався тільки питанням настання першої великої кризи.
Не побоюся стверджувати, що понад 20 років українська нація в своїй масі перебувала в стані “внєнаходімості” щодо своєї України. Пострадянська звичка мімікрувати під будь-яку панівну ідеологію, помножена на нерозуміння того, що таке – бути українцем і навіщо це в принципі потрібно, призводили до того, що нові символи й ритуали наповнювалися змістом далеко не для всіх. Прапор, гімн, мова – для мільйонів людей нашої загалом російськоцентричної країни (і я це стверджую, оскільки сам був серед цих мільйонів) залишалися далекими від них образами.
Революція Гідності й подальша російська агресія вправили мізки мільйонам людей, абстрактні символи наповнилися змістом. Гімн? З його словами на вустах ми захищали барикади від “Беркута”. Прапор? Ним були покриті труни наших друзів. Мова? На сході ми розуміли – що ми серед своїх, що ми в безпеці. Держава та її символи стали тим, за що померли наші близькі та наші співвітчизники. Чи могли ми, маючи такий моральний тягар на душі, поставитися до них по-іншому? Чи був у нас шанс подумати, що маленький жовто-синій прямокутник над містом – це те, заради чого не варто вмирати? Усвідомлення вдарило нас як обухом! Кров’ю Україна увірвалася в наші серця. Життя наповнилася змістом і цінностями.
У своїй промові Зеленський багато говорив про єдність. Але у виконанні Зеленського всі тези про єдність перетворюються в тонку маніпуляцію. І служать засобом роз’єднання, а не об’єднання. Єдність – не мета, але засіб. Засіб об’єднання навколо цінностей і символів цих цінностей.
Які ж символи і цінності долинали 24 серпня з Софійської площі? Який образ України постав перед нами? Яка історія, який наратив було розказано нації про саму себе? Які наші надії і мрії? Який наш шлях і хто наші герої? Хтось може дати відповідь на ці запитання? Навколо чого і заради чого ми повинні об’єднуватися? Яке послання про нашу єдність мав сформувати цей потік аудіовізуального шлаку?
Ми – нація “пающіх трусов”? Ми – нація зайців у вишиванках? Якісь козли-папєрєдніки заважають нам жити? Ми – шароварні потішні хохли, які вареник під гАрілочку? Наші герої – ті, хто крутить своїми *опами за товсті гонорари перед захмелілою та хамовитою Рубльовкою? Наші літаки й потяги – найлітаковіші та найпоїздатіші в світі?
Говорячи про об’єднання нації, Зеленський ще більше нас роз’єднує! В один ряд він ставить героїв і зрадників, злочинців і праведників. Пропонуючи замість виразної системи українських цінностей пластир, яким ми повинні заліпити відкритий перелом війни, применшити значення національного будівництва – зробивши вигляд, що нічого не має значення. Крім рівних доріг. Відповіді на те, чому рівні дороги – це про Україну, а не про, наприклад, Німеччину, він, звичайно ж, не дає.
Якщо відкинути всі натяки, то на підсвідомому рівні ми всі розуміємо, яку систему цінностей пропагує Володимир Зеленський. Це система цінностей пострадянських шлунків. Це система цінностей того самого останнього покоління радянських людей з книжки Юрчака – людей, чиєю єдиною ідеологією є власний комфорт, заради якого можна піти на будь-яке лицемірство. Це цінності суперспоживача, який оцінює весь світ лише з точки зору того, який шматок цього світу він здатний поцупити в свій маленький побутовий рай. У цьому світі можливо і правильно все, що сприяє особистій вигоді. І все, що не сприяє – є дурним. Саме тому загиблі на передовій бійці – це, за словами ще однієї адептки цих цінностей Сніжани Єгорової – “рагулі”, зате Повалій – справжня рольова модель для наслідування.
Все це – про Володимира Зеленського. Але нічого з цього – про Україну!
На одному з ефірів мене запитали, чи бачу я якийсь позитив у президентстві Зеленського. Позитив, безсумнівно, є. І це знову позитив проти, а не за. Другий рік поспіль громадянське суспільство України, ветерани, волонтери та проукраїнська опозиція, всі ті, кого по праву можна вважати основою оновленої української нації, проводять свої паралельні офіційні заходи. Свій марш захисників, свої концерти, свої мітинги. На ці події немає бюджетів на зйомки з вертольота. Зате є сотні тисяч людей. Там немає красивої картинки, зате є сльози радості й горя. Там немає протокольних пик вчорашніх паяців, що дорвалися до влади. Зате є щирість. Там немає вихолощеної синтетичності дорогого поп-концерту. Зате там є Україна. Зеленський для нас – як щеплення від цинізму. І як нагадування про те, що є справжні цінності. Цінності, які ми обов’язково відстоїмо. А відстоявши – переможемо.
