Приблизно 30 років тому власну незалежність проголосили «Республіка Абхазія» та «Республіка Південна Осетія». Подія ця настільки схвилювала світ, що про неї одразу забули — аж до 2008 року, та й то через російське вторгнення в Грузію, наслідком якого стало визнання їх вже Росією. До Росії приєднались Нікарагуа, Венесуела, Науру, Сирія (в якій та ж Росія розбомбила кілька цивільних об’єктів та випробовувала хімічну зброю, мабуть, із вдячності), Вануату та Тувалу (через кілька років вони передумали та визнання відкликали).

На практиці це все виглядає так: в обох «республіках» валютою є рубль, економіка тримається на натуральному господарстві та дотаціях із російського бюджету, ключові державні посади займають люди із російськими паспортами, збройні сили складаються з номінальної власної армії та реальної – російської, на кордонах – ФСБ (якому підпорядковані російські прикордонники). Словом, ляльковий будиночок для самотнього диктатора. Впізнаєте?

У реальному світі ситуація з псевдонезалежними республіками найкраще може бути проілюстрована резолюціями Генасамблеї ООН. Там і Абхазія, і Південна Осетія визнаються частинами Грузії, ні про який суверенітет не йдеться. Окрім півдесятка країн, які визнали рішення Росії, більшість країн-членів ООН засудили дії Росії та поклали на неї відповідальність за порушення територіальної цілісності Грузії, а також за ситуацію з дотриманням прав людини у регіоні.

Щось подібне означатиме й указ про визнання ОРДЛО і для окупованих територій України – “формалізацію” того стану, який триває вже не перший рік, “легалізацію” російських військ там, де вони перебувають із 2014 року, подальше затягування окупованих українських територій у російський економічний простір. Поза сумнівом, заяв про “незалежні республіки” та їх “боротьбу” і “налагодження стосунків із РФ” ми чутимемо ще більше, ніж раніше. Але реальність така, що “республіки” існують лише у свідомості російських чиновників. Натомість менш ніж доба знадобилася країнам Заходу, щоб озвучити консолідовану позицію щодо дій Росії. І в цій позиції немає місця визнаним Росією “республікам” – є лише Росія та черговий акт її агресії проти України.

Від України ж потрібні формальні рішення щодо статусу ОРДЛО – як територій, фактично окупованих Росією. На кшталт тих, які були ухвалені щодо окупованого Криму. Зокрема, розширити на окуповані території Донецької та Луганської областей норми закону “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України”, який наразі охоплює територію АРК, міста Севастополя, шельф, внутрішні води та надра цих територій у межах державного кордону України. Цим же законом Російська Федерація визначена як держава-окупант. Що своєю чергою покладає на неї зобов’язання та відповідальність, передбачені рядом норм міжнародного права, наприклад, Конвенції про закони та звичаї війни на суходолі 1907 року, Женевської конвенції про поводження з військовополоненими 1949 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни 1949 року.

Щодо плутанини деяких російських чиновників у питанні “кордонів” новоспечених маріонеткових утворень Кремля, то сама ця плутанина дає деякі відповіді на запитання про те, що це було і що буде. Очевидно, що “кордон” ЛДНР буде там, де це дозволять ЗСУ та Захід. Бо для перших у Путіна, вочевидь, не вистачає сил у полі, а не в доповідях міністра Шойгу, а для другого – ресурсів і кадрів. 

Масштаби проблеми з кадрами ми бачили під час засідання Радбезу РФ: ані присутні не змогли вивчити слова (чого варта лише плутанина голови СЗР Наришкіна щодо того, що ж розглядається: визнання “незалежності” ОРДЛО, чи включення їх до складу РФ), ані оператори та монтажники не змогли нормально зібрати просте відео, на якому б учасників засідання не “телепортувало” туди-сюди у суміжних кадрах. Масштаби проблем із ресурсами наразі залежать від того ж Заходу, якому слід визначитись, наскільки нормальним явищем є послідовні акти агресії з фактичною окупацією територій країн-сусідів.

Чи може “порушення” цих уявних кордонів стати приводом до війни? Так, звісно. Як і будь-що інше – підрив викраденого в якомусь селі туалету під виглядом “прикордонного пункту”,”обстріл”» Ростовської області двома снарядами, “українська ДРГ” у складі двох списаних БМП, наскільки вистачить фантазії. Коли маєш справу з божевільними, не варто чомусь дивуватись. 

Втім, навіть божевілля не здатне повністю відключити інстинкт самозбереження. Доказом чому є саме рішення визнати “незалежність” ОРДЛО, а не включити їх до складу РФ. Таке рішення формально ні до чого не зобов’язує Росію, як і “договори про підтримку”, які планується підписати із ватажками “республік”. Якщо ж ті ризикнуть висловити невдоволення, їх завжди знайдеться ким замінити.

Підсумовуючи, указ Путіна про визнання ОРДЛО стане просто ще одним “внутрішньо-міжнародним” документом, породженим тією патовою ситуацією, в яку Росія загнала сама себе. Так, він законсервує стан справ, який і так сформувався на окупованих територіях, дасть змогу  вкрасти  ще частину російського бюджету на фінансовій допомозі “республікам”,  надасть можливість пану Лаврову та його підопічним зробити ще кілька нікому не цікавих заяв, імітуючи значущість у світовій політиці. Проте вся ця конструкція проіснує до того моменту, доки в Росії будуть гроші для підтримання вже власної цілісності.

Тому, Carthago delenda est.