Інтервʼю з військовим-маріупольцем: про виживання в оточеному місті, втрату матері та українську владу

Софія Калан
Журналістка #Букв

Родом Олексій з села Безіменне, Донецької області, котре окупували російські військові ще у 2014 році. Здобував освіту, створював родину та започаткував бізнес він у місті-герої Маріуполі. У молоді роки Олексій не проходив строкову службу в армії через потребу фінансового забезпечення родини та жагу до навчання, проте це не стало завадою стати військовим у 35-річному віці.

Понеділок, 3 жовтня 2022, 12:32

#Букви поспілкувались з Олексієм — добровольцем з Маріуполя, який після вдалої евакуації з пекла вступив до лав ЗСУ.

Джерело: Особистий архів Олексія

— Чи вірили Ви у можливе повномасштабне вторгнення в Маріуполь до 24 лютого?

— Всі 8 років війни на Донбасі мені здавалось, що Маріуполя цей конфлікт не стосується. Так, ми чули на околицях вибухи, поруч з нами йшли бої, але місто продовжувало жити своїм мирним життям. На деякий час бойові дії припинялись, а конфлікт ніби заморожувався. Обстріл мікрорайону Східний у січні 2015 році — найжахливіше, що сталось для маріупольців за всі 8 років. Ні, у повномасштабну війну з такими втратами я не вірив.

— Поговоримо про настрої в місті у 2014 та 2022 році. Чи велика кількість маріупольців чекали приходу Росії та зрощували сепаратистські наративи?

— Це лише мої спостереження, не сприймайте це за догму — близько 70-75% населення вірили й чекали на Росію. З окупованих територій ще у 2014-му виїхало на підконтрольну Україну багато прогресивної молоді, які не бачили аж ніякого майбутнього в окупації. Але були й ті, хто свідомо залишався жити в самопроголошеній ДНР. Зараз ці люди в “банановій республіці” радіють знеціненню гривні, жахливим продуктам, бідності й розрусі. Після довгоочікуваного приходу Росії, яка принесла з собою, вибачте, лайно, зрощені на пропаганді залишилися вірними своїм переконанням.

У 2022 році історія ще жахливіша — після того, як російські військові розтрощили країну, забрали життя у десятків тисяч мирних, влаштували людям пекло — й досі є ті донеччани, які переконані, що Маріуполь навмисно знищила українська армія. Я стільки історій наслухався, що драмтеатр замінували наші війська й дистанційно його підірвали, а ще, що азовці — це терористи, які стріляли у будинки.

Я був у місті, я знаю чітко, хто є ворог, чиї бомби та ракети літали над головами. Хворі люди аргументують свої слова тим, що наші захисники ховались між будинками, завдавали по російських точках артилерійського вогню, а потім у ці житлові квартали прилітала відповідь. А як інакше? Українські захисники не змогли утримати околиці міста, бо їх було мало, а орків — орда. Саме тому наша армія зсувалась у центр Маріуполя, там відстрілювались й змінювали позиції. Це єдина тактика цієї війни. Якби вони вийшли у чисте поле давати відсіч ворогу — маріупольських оборонців одразу б знищили вщент.

Джерело: Особистий архів Олексія

— Як виживали Ви під час активних бойових дій у місті? Яка вона, війна на Ваші очі у рідному Маріуполі?

— У перший день вторгнення неподалік від нашого мікрорайону “Черемушки” був аеропорт, злітно-посадкові смуги якого, як в усіх містах країни, розбили російські ракети. Я прокинувся від гучних вибухів, увімкнув новини… Дружина плакала — Росія вже вдруге забирає в неї мирне життя. З 2-го березня у місті зникли звʼязок, світло та вода, а з 6-го чи 7-го — газ. Ми залишились взагалі без будь-яких благ комунікацій.

Підвал у нашій багатоповерхівці не був підготовлений до війни, його навіть не відкрили мешканцям. На “Черемушках” були доступні лише декілька, не можу назвати їх сховищами – це гроби, в яких лише один вхід й при попаданні людей всередині просто засипає без можливості на порятунок.

Я з дружиною та доньками сиділи у квартирі на 9-ому поверсі, адже ховатися не було куди. З нашого вікна було видно, як йдуть танкові бої й летять ракети у знайомі будинки, як сусідня багатоповерхівка вигорає вщент. Діти з дружиною спали у коридорі, зверху я накривав їх матрацом.

Я був здивований, як більшість бізнесменів та звичайних людей залишились в Маріуполі й були опорою та допомогою одне для одного. Власник мереж спортзалів організував у своїх приміщенням прихисток для людей, в кого не стало житла. А я володів бізнесом, який займався питною водою, тому доставляв у ці сховища залишки свого виробництва. Вода, тим паче питна, була величезним дефіцитом під час активних бойових дій, тож я безкоштовно розливав її сусідам, волонтерським центрам, нашим хлопцям на передовій. Війна у Маріуполі – страшна, несправедлива та смертоносна. 

Джерело: Особистий архів Олексія

Джерело: Особистий архів Олексія

— Ми познайомились з Вами, коли Ви розповідали про свою маму, життя якої забрала війна. Чи могли б Ви розповісти про цю трагедію й деталі її загибелі?

— Коли ми з родиною виїжджали з міста, маму не вдалось евакуювати — моя автівка була завантажена людьми, та й район, де вона знаходилась, без кінця бомбили. Я мав повернутись у Маріуполь, щоб вивезти її, але вона телефоном переконувала мене, що обстріли йдуть на спад, харчі є та їхати у місто мені небезпечно. Не знаю як, але переконала… А потім звʼязок з мамою зник. Я писав у всі маріупольські групи, що зникла моя мама, яку всі знали — вона була лаборантом у клінічній лабораторії, часто гуляла з собакою по району, допомагала з лікуванням тварин та людей. А потім мені подзвонила сусідка з її підʼїзду й сказала, що мама загинула.

Це сталось 2 квітня. Мама зайшла у квартиру нагодувати кота, й у цей момент російська ракета влучила саме в ту кімнату, де вона знаходилась. Мама померла миттєво. Витягти її тіло з-під завалів не вдалося через дуже серйозні руйнування. Пару годин згодом будинок спалахнув, 6-під’їзна дев’ятиповерхівка згоріла дотла, навіть ховати було нічого. Ще до війни, якось у розмові, мама мені говорила про те, що вона хоче кремації, і я їй пообіцяв, що виконаю це прохання. Але я не думав, що буде саме так…

Мама — лише одна з тих, хто загинув через російське вторгнення у місто. Я певний час читав групу в Телеграмі “Загиблі. Памʼять. Маріуполь”, де у кожному другому повідомленні – знайоме обличчя. Не зміг це бачити, вийшов з чату.

Джерело: Особистий архів Олексія

— Як Вам з родиною вдалось евакуюватись з оточеного міста?

— Ми пробули місяць не просто в окупації, а на війні. Ми виїжджали, коли не зупинялись вуличні бої, і танки їздили вулицями, авіація бомбила район за районом. Моя машина була вщент заповнена, нас було семеро — дружина, теща, брат та бабуся дружини, двоє дітей і я. На момент евакуації ми були у центрі міста, який теж зазнавав інтенсивних бомбардувань. Я питав про більш безпечний маршрут у поліції, у хлопців з “Азова” й у “Червоного Хреста” — у цієї безглуздої організації, яка втекла з міста під час бойових дій. Ми дивом врятувались з оточеного міста! Відстань 80 км від Маріуполя до Бердянська у нас зайняла 15 годин з багаточисельними перевірками на російських блокпостах. 

— Чи міг би, на Вашу думку, бути інший сценарій розвитку подій у місті — запобігання 90% руйнувань інфраструктури та збереження життів мирних?

— З точку зору ведення бою — ні. Тут є питання не до військових, а до влади. Я не готовий казати, що саме президент Зеленський винен у непідготовці населення, країни, армії та сховищ до війни. Це проблема праведної верхівки, назвемо їх так, які мали бути відповідальними за певні речі.

Мер Маріуполя — Бойченко Вадим виїхав із міста у перші дні повномасштабної війни, в прямому сенсі, залишив мешканців на плацдармі військових дій. Чомусь був лише його заступник, а він — ховався, коли мав би бути поруч з народом, організовувати у місті роботу водоканалу та екстрених служб. Бойченко аргументував свій виїзд з міста відсутністю зв’язку, який у місті на момент його втечі ще був. Сказав, що зв’язок йому був потрібен для переговорів. А які переговори, якщо місто – без комунікацій й він знати не знав, що там коїлось? Маріуполь на чолі з Бойченком до війни не був готовим, це факт. 

Джерело: Особистий архів Олексія

Джерело: Особистий архів Олексія

— Що змусило Вас вступити до лав ЗСУ — особиста ненависть до росіян через втрату близької людини, зруйноване рідне місто, патріотизм чи боротьба за майбутнє та свободу дітей?

— Абсолютно все одразу. Просто сказав дружині, що тепер у мене – нова робота, і я катастрофічно потрібен на фронті. Я воюю заради помсти за тих мирних, яких російські військові вбили в Україні. Я тут заради того, щоб швидше перемогти. Перемогти заради майбутнього дітей, країни, державності, але не влади чи лідера. Я ніколи не був військовим, але за два місяці ним став. Виявляється, це можливо.

— Що Ви можете сказати з питань підготовки бійців? Як відбувається служба нині та як її проходили Ви?

— У військкоматі я розповів все, що я вмію, й просив взяти мене без досвіду служби. Рівень підготовки я оцінити не можу, бо не був на строковій службі, тож просто не знаю, як це має бути у мирний час, а що говорити про те, коли у країні воєнний стан? Все відбувається максимально швидко — дали базовий навик, підготували мене фізично й морально, та пішов я на війну. За розподілом я потрапив до бригади реактивної артилерії. 

— Чи можлива, на Вашу думку, деокупація Маріуполя?

— Маріуполь вже є однією з найтрагічніших сторінкою цієї війни. Це буде дуже складно, але це можливо.

— Опишіть трьома тезами, що потрібно для настання миру в Україні та відновлення контролю над окупованими територіями.

— Зброя, самосвідомість населення та правильні військові дії.

Теги: війна, захисники України, ЗСУ, Маріуполь, російсько-українська війна

Букви в Google News

Підписатись

Читати #Букви у Telegram, Twitter і у Facebook