«Голоси Мирних» — задокументовані злочини війни. Частина 17

Історії, опубліковані в цій статті, #Буквам передав Музей Фонду Ріната Ахметова "Голоси Мирних".

Вівторок, 19 липня 2022, 20:04

Музей “Голоси Мирних” – найбільша у світі колекція історій мирних людей, постраждалих від війни Росії проти України.

Марія Дибко

“Дуже багато горя та втрат це завдало”

Марія працювала вчителем в одній з маріупольських шкіл. 24 лютого о другій ночі жінка почула перші вибухи, а вже о 6 ранку з відео президента РФ зрозуміла про початок війни. На роботу у той день Марія не поїхала, залишились із чоловіком та дитиною вдома.

“У планах виїжджати з Маріуполя не було. Була лише розгубленість й нерозуміння, як діяти у такій ситуації. Тоді ми з чоловіком почали збирати деякі речі й поїхали до родичів, щоб приймати разом взаємне рішення”.

Сімʼя більше не поверталась додому, адже саме на їхньому східному розташуванню вже йшли запеклі бої. Переїхали до близьких. Проте безпечного місця так і не знайшли — укриття, розташовані поруч, були зачинені. В один вечір квартира серйозно постраждала внаслідок обстрілу району. Врятувала Марію з дитиною та сестрою лише стіна.

“Все, що ми чули — звуки розбитого скла, каміння, що падало. Вже було темно, а скрізь стояв стовб пилу. Це так страшно!”

Близький родич Марії працював на комбінаті “Азовсталі”, тож саме завод виявився прихистком для сім’ї з 27 лютого до 30 квітня. Спочатку це було спокійне місце… Вже через кілька днів виходити зі сховища було нереально, артилерія працювала безперестанку.

“Наприкінці знаходитись на “Азовсталі” було небезпечно. Коли пік обстрілів перейшов на завод, нас почали бомбити різними видами зброї. Все це дуже розхитувало приміщення, в якому ми жили. В один момент через силу удару у нас обвалились сходові проходи, через які ми могли вийти… Але, на щастя, прибудова заводу рухнула у старий басейн. Інакше, ми б, мабуть, і не змогли врятуватись звідти…”

Марія розповідає, що якби не спільні зусилля людей у сховищі, на них чекав би найгірший фінал. Вони разом готували, здобували воду й електроенергію, разом вірили у перемогу.

“Я хочу миру для України й збереження нашої цілісності, чесно. Бо дуже багато горя та втрат це завдало.”

Антон Шаульський

“Найбільшим ворогом для мене був відчай”

Антону 21. У такому молодому віці він влаштувався працювати фельдшером бригади швидкої допомоги. Війна для хлопця не була несподіванкою, проте підготуватись до такого складно. Ранком 24 лютого, попри віддалені вибухи й відкрите повномасштабне вторгнення Росії, Антон пішов на роботу. Колеги-лікарі принесли з собою уламки артилерії зі Східного мікрорайону.

“У перший день до нас зателефонував чоловік, перший поранений. У своїй практиці я ще не бачив мінно-вибухових травм. Він був у свідомості, проте весь посічений, зазнав поранення у власному дворі, в який влучив снаряд.”

Антон розповідає про жахливі картини будинків, що були у вогні, коли він витягував поранених із квартир. Хлопець і подумати не міг, що побачить таку кількість трупів, але не у робочій практиці, а на вулицях рідного міста.

“Одного разу до нас привезли тіло дівчинки. В її будинок влучила авіаційна бомба, через що вона загинула. Це так моторошно. Тоді ще приїхали шестеро поранених з мікрорайону Кірова на ГАЗелі, що була накрита тентом. Вони не кричали, в них на це не було сил. У більшості з них не було кінцівок. Я взяв на себе хлопця з пневмотораксом й уламком у хребті. Через кілька годин він помер на операційному столі. Йому було лише 17…”

Найбільшим ворогом для Антона був відчай. За його словами, можна терпіти голод чи відсутність світла, неможливість сходити в душ, проте найгірше — втрата надії. Хлопець бачив страждання літніх, підлітків, дітей, вагітних у сховищах Маріуполя. Пригнічувало, що люди просили допомоги, а врятувати всіх не завжди вдавалось.

Мотивацією не здаватись для Антона був малюнок маленької пацієнтки. На аркуші у дитячому стилі зображено Антона з напарником поруч зі швидкою допомогою.

Надія Шкільна-Волошинова

“Я кричала: „Серьожо!“ — не розуміючи, що кричу у відкрите небо, замість квартири!”

Надія прокинулася вранці 24 лютого, її колеги з прилеглого до Маріуполя селища — Сартана – писали про нічні обстріли. Жінка розповідає, що бомбосховища міста всі були забиті біженцями із довколишніх селищ. Вперше у підвал Надія з чоловіком, донькою та сином спустились, коли снаряди прилетіли у сусідні будівлі.

“Я живу на 9-му поверсі, ми вибігли у тамбур, який я обладнала. Коли ми вибігли з чоловіком, кинули на дітей просто ковдру й впали зверху, будинок почав ходити просто ходуном, було відчуття, що він зараз просто розвалиться.”

У місті вже почалися мародерства, люди почали розтягувати абсолютно всі магазини. Надія ділиться, що пізніше і їм довелось добувати їжу в згорілих складах, щоб бодай якось себе прогодувати.

“Діти не виходили з підвалу три дні, вони просто не могли встати. Ми були постійно у стані жаху. Рятували новорічні гірлянди на батарейках, якими ми освітлювали сховище та наш камін у квартирі, в якому ми готували їжу.”

11-го числа інтенсивно почала горіти сусідня 9-поверхівка. Після авіаудару в будинках, які розташовані за 150 метрів від точки прильоту, у квартирах винесло всі рами, а вхідні двері не відчинялися. Тож у розбиті вікна залітали окалини, був великий ризик, що і будинок Надії запалає. Чоловік з дітьми побігли у квартиру, щоб забрати останні продукти та речі.

“А потім я почула величезний вибух — посипалися шибки. У цей момент у нашу квартиру влучив снаряд танка, саме туди, де знаходився мій чоловік. Дітей накрило уламками шибок, і вони нажахані прибігли вниз. Мій чоловік був сильний, сміливий і хоробрий, я думала, що він просто десь зараз посидить і спуститься до нас, аж до останнього моменту. Тільки на ранок я зрозуміла, що він більше не повернеться, потім довелося виживати без нього…”

Надія ділиться, що знаходила у дворі залишки їх минулого життя — дитячі фотографії, моменти з народження дітей, з весілля, збережені щоденники доньки, перші пустушки, одяг…

“​​Ти бачиш якісь уривки життя свого, страшно було ходити по двору і бачити залишки своєї домівки, що просто лежить у дворі між якимось страшним лахміттям.”

Лише через півтора тижня жінці вдалось піднятись нагору до квартири. Поруч йшов син, у нього в очах була тривога. Під стіною квартири лежав чоловік Надії. Як виявилось, 16-річний син знайшов його раніше, просто не міг сказати матері та сестрі.

“Він почав мене тримати й говорити: “Якщо з тобою щось трапиться, ти розумієш, що я не виживу?” Мене це так протверезило, я кажу: “Ти бачив його?” Він каже: “Я не зміг дивитися. А раптом у нього немає голови чи руки? Я не хочу його запам’ятовувати таким.” Було вже 13 днів, як він помер, і я бачила його, це все таке рідне, але все розірвано і все побито. Я бачила годинник на руці його. Я знаю, що він з гравіюванням і він йде”.

Надію з дітьми та батьками евакуювали знайомі хлопці. У той день близькі попрощались із загиблим Сергієм. Його тіло загорнули у простирадло й поховали на власному подвір’ї…

Теги: війна, Голоси Мирних, Музей Фонду Ріната Ахметова "Голоси Мирних", російсько-українська війна

Букви в Google News

Підписатись

Читати #Букви у Telegram, Twitter і у Facebook